Не одному поколінню українців утокмачували, що творчість Бориса Грінченка зорієнтована виключно на «націоналістично налаштованих поповичів» та «провінційних панночок», а тому чужа «будівникам комунізму». При цьому воліли не згадувати, що укладений ним чотиритомний Словарь української мови став основою першого українського правопису радянських часів, а його «Українська граматика для науки і писання» — першим національним підручником для шкіл Радянської України.

Розбуджений Кобзарем

Батьки Бориса Грінченка — відставний штабс-капітан царської армії та донька російського полковника — були власниками тільки кількох десятин землі та водяного млина. Тому побут родини майже не відрізнявся від життя заможних селян, хоч у сім’ї спілкувалися російською мовою. Отож, як згадував видатний філолог, ріс він у прихильності до «московських патріотичних тенденцій шовіністичного кольору». Але… До рук 13-річного підлітка потрапив «Кобзар» Тараса Шевченка. «Трупи предків встали і очі розкрили», — так передав своє душевне потрясіння Борис Грінченко від книжки, що стала для нього Євангелієм на все подальше життя.

Більше того, на відміну від новомодних послідовників Бузини, які не шкодують сил на пошук людських слабкостей українського генія, видатний філолог, письменник, етнограф, педагог, бібліограф (хай би нинішні критики Кобзаря могли похвалитися хоча б удвічі коротшим переліком заслуг) писав: «Я не шуткуючи кажу, що досі не можу думати про нього (Шевченка — В. Ш.), як про людину, — він досі стоїть перед мене на такому високому п’єдесталі, що торкається головою неба».

Рік першого знайомства Бориса Грінченка із творчістю Кобзаря збігся з ухваленням сумнозвісного Емського указу. Він до інших обмежень додавав заборону театральних вистав, публічних промов та шкільного навчання «малоросійським нарєчієм». Тож любов до рідної мови і культури прирівнювалась до злочину. Тоді в Російській імперії розпочалася кампанія переслідувань так званих народників — дворян і різночинців, які перейнялись освітою простого люду.

Тож просвітницький рух опинився поза законом, що спровокувало радикалізацію суспільства та виникнення численних терористичних організацій. Одна з них діяла у Харкові, де навчався юний Борис Грінченко. Хоч 16-річний старшокласник реального училища не мав стосунку до підготовки «актів відплати», за читання і зберігання «крамольної» літератури юнака запроторили до тюрми на півтора місяця й позбавили права на подальшу освіту.

Після року перебування на рідному хуторі школяреві ледве вдалося влаштуватись канцеляристом у Харкові. Мізерного заробітку ледь вистачало на харчі та халупу, в якій, за спогадами друзів, «можна було тільки сидіти або лежати». Єдиним послабленням, якого вдалося добитись Грінченкові, стало складання екстерном екзамену на звання народного вчителя — фактично викладача у молодших класах.

Сам написав «Граматику»

«Школа — це маленька хатинка. В ній дві поламані парти, вибите скло, зрита долівка і страшний холод. Книжок немає ні одної», — викладав свої перші враження від побаченого учитель-початківець. Утім, навіть у таких закладах освіти «неблагонадійний» викладач більше року не затримувався — на нього місцеві священнослужителі постійно строчили доноси, в яких вказували, що він займався «українофільством», «агітацією» та «ліз не у свої справи».

На початку 1884 року Грінченко одружився, а до осені родина поповнилася донькою. Кочувати сім’ї стало не під силу, і вчитель влаштувався земським статистиком у Херсонській губернській управі. Через кілька років Грінченка запросили викладати у сільській приватній школі, організованій Христиною Алчевською в селі Олексіївка. Дружина «мільйонщика» щиро переймалася народною освітою, прагнула вести її рідною українцям мовою. Тут Борис Грінченко створив свою знамениту «Граматику», про що згодом написав: «Тоді невільно було друкувати ніяких українських книжок до науки дітям чи дорослим. Через те я сам написав усю граматику друкованими літерами та учив по ній читати та писати».

Однак ідилія закінчилася 1893 року: молодий учитель наважився поставити «крамольне» запитання: «Как народ будет просвещаться, работая в день 15—16 часов? Заботьтесь о просвещении, но еще более заботьтесь о том, чтоб народ МОГ (підкреслення Грінченка. — В. Ш.) просвещаться. Спрашивайте о том, что читать народу, но еще более спрашивайте, что ему есть».

«Неволя канцелярська»

На початку 1894 року Борис Грінченко став діловодом оцінної комісії губернського земства у Чернігові. Попри гірке визначення цього періоду свого життя як «неволі канцелярської», це був час розквіту його багатогранних талантів.

Навряд чи багатьом відомо, що саме завдяки турботам Бориса Грінченка до Чернігова зміг переїхати Михайло Коцюбинський. Тут вийшло його тритомне видання «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях». Він не боявся підтримувати дружбу із засланим до Сибіру Павлом Грабовським, який вдячно назвав свого єдиного сина — майбутнього винахідника електронного телебачення — Борисом.

Широковідомий вислів Лесі Українки, що її творчість краще знають за кордоном, ніж на Наддніпрянській Україні. Причина цієї дикої ситуації — в обмеженнях на друк українських книжок у Російській імперії. Однак Грінченкові вдалося створити в Чернігові видавництво й видати майже 60 «малоросійських» книжок за доступною для простого люду ціною. Бо штат видавництва обмежувався Грінченком та його дружиною, які працювали на громадських засадах. Ішлося не лише про роботу над рукописами. Головним завданням було отримати дозвіл на друк, для чого більшість підготовлених книжок доводилося по кілька разів подавати до цензурного комітету, щоразу змінюючи назву та компоновку, доки хтось із цензорів не здавався перед наполегливістю «хохлів».

Фактично йшлося про досить успішне протистояння окремої української родини масштабній кампанії «наводнения края (України — В. Ш.) до чрезвычайности дешевыми русскими книгами», розпочатій ще за вказівкою Олександра ІІ. Отож не даремно Іван Франко вважав саме створення Грінченком видавництва книжок «найважнішою його заслугою».

Та насправді внесок цієї непересічної особистості в українську справу цим не обмежується. Навряд чи хоч хтось серед нинішніх українських євроінтеграторів знає, що саме брошура Бориса Грінченка «Народ у неволі», видана за кордоном кількома мовами, розповіла світу про колоніальне гноблення України та, за свідченнями сучасників, вперше вивела «українську справу з вовчої кошари на вільне європейське поле».

Шевченкові скарби  і словник-подвиг

Ще одна важлива заслуга Бориса Грінченка перед своїм народом — упорядкування безцінної колекції старожитностей Василя Тарновського. Насамперед ідеться про 758 унікальних шевченківських раритетів — рукописів, книжок, малюнків, особистих речей. Частина з них, писав Б. Грінченко, перебувала «серед усякого мотлоху й дрантя, в якійсь комірчині». Загалом на укладення «Каталога музея украинских древностей В. В. Тарновского» подружжя Грінченків витратило півроку каторжної й безплатної праці, «подякою» за що стало вигнання з посади і з Чернігова.

Не менш складні й драматичні перипетії пов’язані з уже згадуваним Словарем української мови. За цю працю ще з часів Шевченка не раз бралися поважні вчені, однак так і не осилили цього завдання. Тим часом створений народним учителем словник не лише удостоївся премії Російської імператорської академії наук (звісно, другої, як і належить статусу «не титульної» мови), а й став основою відродження «язика, которого нєт і бить нє можєт», після зняття заборон на користування ним.

На переконання Олеся Гончара, «тільки любов здатна була звершити цей подвиг — звершити працю неосяжну, завдяки якій у фантастичній лексичній щедрості постало саме життя народу», що донині дзвенить із кожної сторінки словника Бориса Грінченка.