Відколи запровадили День шахтаря, а вперше його відзначали 29 серпня 1948 року, ще ніколи гірники Донбасу не зустрічали своє професійне свято за таких умов. Хоча до потужних вибухів і пожеж, які миттєво перетворюють тісні виробки на пекло, шахтарям, на жаль, не звикати. Але віднедавна вибухи гримлять і на поверхні — поміж териконів, копрів, вентиляційних стовбурів, адміністративних будинків вугільних підприємств та осель гірників. І жертвами бойових дій стають не тільки представники мужньої і найбільш ризикованої професії, а й члени їхніх сімей.
Тож якщо раніше працівникам галузі цього дня традиційно бажали м’якого вугілля та твердої покрівлі, то тепер широко?вживані інші словосполучення. Шахтарським родинам насамперед зичать мирного неба над головою і тієї ж твердої покрівлі, але вже на поверхні — щоб міцними були дах та стіни будинків і підвалів, де вони змушені ховатися від артилерійських чи мінометних обстрілів.
Він у забій, а біля дому — бій…
«Ніколи не думав, що колись доживу до чогось подібного, — зізнається мені у приватній розмові Микола, гірник донецької шахти імені О. Скочинського. — Наша шахта дуже глибока (роботи тут ведуть на горизонтах понад 1200—1300 метрів, і на момент введення в експлуатацію у 1975 році це була найглибша у світі вугільна шахта. — Авт.), тому й небезпечна за раптовими викидами метану, вугілля та породи. А тому, коли йшов на чергову зміну, вдома дружина та двоє дітей дуже переживали. А якщо після виїзду на-гора відразу не зателефонував, починали ще дужче нервувати… А тепер вже я йду на роботу сам не свій. Бо отам, на кілометровій глибині, не знаходжу собі місця: чи все вдома нормально? Чи не влучив у наш будинок снаряд, якими «прасують» житловий мікрорайон?.. Їй-бо, здається, що на глибині вибухонебезпечної шахти стало безпечніше, ніж на поверхні, де беззахисними залишаються наші діти, дружини, батьки. Мій колега з нашої бригади якось перед виходом із дому на роботу спробував пожартувати. «Пішов я у бомбосховище», — каже про шахту. А найменша дитина не зрозуміла, та й запитує: «А можна і ми з тобою?..»
Звісно, можна уявити стан жителів краю, готових ховатися у небезпечних шахтах від ще страшніших реалій на поверхні. Та не варто забувати, що гірників на робочих місцях під землею під час бойових дій можна вважати майже смертниками. Адже у разі пошкоджень ліній електропередач чи підстанцій через знеструмлення відразу зникає можливість піднятися на поверхню, щезає вентиляція і провітрювання, припиняється відкачування води. Бранцями підземелля у схожих ситуаціях вже неодноразово ставали гірники багатьох шахт Донбасу. І саме тому, зважаючи на величезний ризик для людей, деякі підприємства змушені були тимчасово призупинити вуглевидобуток.
У виробки зазвичай опускаються бригади, які підтримують життєдіяльність підземного господарства. Утім, дістається й цій нечисленній категорії працюючих. У середині серпня після чергового обстрілу Горлівки та її околиць заблокованими під землею опинилися 9 гірників шахт ім. Леніна та ім. Калініна державного підприємства «Артемвугілля». Людей визволили, але таки довелося похвилюватися за їхню долю. Недавно в таку саму пастку потрапили близько 30 підземних робітників шахти «Комсомолець Донбасу» в Кіровському.
«Подібної ситуації у галузі не було з часів Великої Вітчизняної війни, — стверджує перший заступник міністра енергетики та вугільної промисловості Юрій Зюков. — Щодоби через бойові дії змушені не працювати 30—35 шахт. Бойовики навмисно стріляють по будинках мирних жителів, по об’єктах шахт, обстрілюють автобуси з гірниками. А тому в небезпечних зонах видобуток палива призупинено, тому тільки у липні втратили 297 мільйонів гривень, не видобули 315 тисяч тонн запланованого вугілля».
Гірники тих шахт, які ще працюють у цих умовах, ніби змовившись, кажуть: хвилини й години під землею тепер здаються не просто довгими, а взагалі безкінечними. Та й на-гора піднімаються з іншим настроєм. «Раніше із шахти на поверхню їхали хоч і зморені, але зі сподіваннями на відпочинок, а тепер — «на нервах» і в передчутті якогось лиха. Найперша думка: чи все гаразд із рідними?.. А на небо, вигляд якого раніше дуже тішив після напівтемного підземелля, тепер зиркаєш недовірливо і сторожко: чи не летять, бува, звідти снаряди або ракети «Градів»?..»
Нагородити посмертно
У самопроголошеній так званій ДНР ніколи не приховували, що дуже розраховували на підтримку місцевих гірників. Тут навіть голосно нахвалялися створити шахтарську дивізію і використовувати робітників як «гарматне м’ясо». Російський політтехнолог і один з колишніх лідерів так званої ДНР Олександр Бородай, абсолютно позбавлений відчуття реальності, навіть якось хвалькувато заявляв, що у дивізії на їхньому боці воюватимуть не менше 10 тисяч шахтарів. Насправді ж бажання вступати у міфічний підрозділ виявили на 9 тисяч 700 осіб менше (принаймні, самі ж «вожді» нарікали, що серед гірників їм вдалося «нашкребти» всього зо триста осіб). Стосовно оплати, то їм пообіцяли «бойові» і збереження зарплати на вугільних підприємствах. Уявляєте, який цинізм! Людей з державних шахт підбурили воювати проти України коштом самої України. Ніде правди діти, на деяких шахтах змушені були змиритися з таким розпорядженням бойовиків, головним аргументом яких були автомати. Але не скрізь.
В історії вітчизняної вугільної галузі, звісно, були прецеденти, коли шахтарів чи гірничорятувальників нагороджували посмертно. Як правило, це траплялося після підземних аварій, під час яких гірники демонстрували високий професіоналізм, самовідданість, самопожертвування і героїзм. Нині ж ситуація інша — всі оті згадані якості проявив начальник дільниці №114 шахти «Булавінська» в Єнакієвому Микола Болотов, який навідріз відмовився потурати бойовикам. Попри погрози, він не став закривати наряди у табелі гірникам, які у цей час насправді воювали на боці терористів.
«У Миколи Павловича майже 40 років підземного стажу, із яких 30 він пропрацював саме начальником дільниці, — розповідає «УК» генеральний директор державного підприємства «Орджонікідзевугілля» Павло Череповський. — Спеціаліста всі цінували за високий професіоналізм, принциповість і звичку завжди говорити правду в очі. Оскільки, обстоюючи інтереси трудового колективу, він ніколи, як мовиться, не кланявся керівникам, його ще за радянських часів неодноразово викликали до райкому партії, де «пісочили» за ту ж принциповість. А бойовики по-своєму відреагували на незговірливість начальника дільниці: відвезли у катівню Горлівки, де й стратили…»
На шахті згадують: в умовах окупації, коли більшість людей намагається відмовчуватися, Микола Болотов не боявся називати речі своїми іменами. «Він слова ніде не позичав, — каже один із гірників «Булавінської». — І був категорично проти того, аби державна шахта виплачувала гроші тим, хто тут не працює, а пішов воювати проти держави. «Нехай вам платять ті, хто вас заагітував!» — казав відверто. Та й про так званих добровольців був невисокої думки. «Він ще не навчився лопату в руках тримати, а вже за автомат схопився!» — не раз чули від нього про таких вояк…
Бойовики нишком розстріляли начальника дільниці і не хотіли віддавати тіло загиблого рідним та колегам. Після тривалих пошуків на нього вдалося натрапити в одному з місцевих моргів. Причому покійного вже хотіли поховати як одну з невпізнаних жертв «захисників трудового Донбасу».
Напередодні Дня шахтаря керівники шахти, ДП «Орджонікідзевугілля» та Міністерства енергетики і вугільної промисловості підготували відповідні документи і подали клопотанням про присвоєння Миколі Болотову звання Героя України. Посмертно.
Чому «Росія» «причепилася» до України?!
Розчаровані відвертим небажанням більшості донецьких шахтарів ставати на бік так званої ДНР, бойовики розпочали неприховане полювання на керівників та рядових представників «гвардії праці». Від захоплених у полон вугільних «генералів» вимагали припинити відвантажувати вугілля «хунті», оплачувати роботу шахтарів, яких мобілізували до «ополчення» або ж банально вимагали від колег, рідних та знайомих чималі суми за звільнення бранців. Приміром, так було в Горлівці з генеральним директором ДП «Артемвугілля» Миколою Алишевим, якого після тривалих тортур і торгів відпустили з важкими травмами хребта та голови.
Потребують тривалого лікування після перебування у полоні й гірники шахти «Росія» у Новогородівці Олександр Вовк і Олександр Гуров. Чоловіки переконані: їх захопили не випадково, а за «наводкою» когось із знайомих, якому кісткою в горлі була їхня активна громадянська позиція. Бранців відвезли до приміщення захопленої Донецької ОДА — наступні події вони досі згадують із жахом, оскільки з них знущалися просто по-звірячому. Особливо дісталося Олександру Гурову, з пальця якого один із катів (чеченець Мурза) зрізав ножем обручку. А коли виявили у чоловіка на передпліччі «компромат» — витатуйований тризуб і слова «Слава Україні! Героям слава!», — взагалі знавісніли. Спершу намагалися зламати руку, а потім заходилися склом від розбитої лампочки зрізати татуювання разом зі шкірою. «Жорстоко били й намагалися дізнатися найголовніше: чому ми і всі донецькі шахтарі не підтримують «ДНР» і всю Росію? — згадує Олександр Гуров. — Кричали: «Чому ви чіпляєтеся за цю Україну? Ви ж працюєте на шахті «Росія», у вас багато тих, хто колись приїхав сюди із сусідньої країни, але ви не хочете допомагати «помічникам» із Росії!..»
Побитих шахтарів вирішили використати і для чергової пропагандистської телевізійної картинки: хотіли показати їх як затятих «бендерівців» та активістів «Правого сектора», хоча цієї організації зроду не було у Новогородівці.
…У довгій історії Дня шахтаря були випадки, коли улюблене на Донбасі свято затьмарювалося підземними трагедіями, які забирали життя гірників буквально напередодні. Але вперше з важких повоєнних років йдеться про дату, назвати яку святом тепер ні в кого язик не повертається. Тим паче, що в нинішніх умовах, за яких намагаються працювати і виживати гірники, остання літня неділя може стати останнім днем у житті для когось із них чи для членів їхніх родин, близьких, знайомих або просто земляків із шахтарського краю.
Ми в Google+