За радянських часів майже чверть усіх шкільних зошитів у СРСР виробляли на Понінківській паперовій фабриці, завдяки чому навіть чукотські діти знали про це містечко на Хмельниччині, яке фактично виросло довкола свого підприємства-годувальника. Утім, папір тут виробляли із привізної целюлозної маси, через що розрив налагоджених економічних зв’язків між колишніми союзними республіками замалим не призвів до занепаду потужного виробництва, на якому трудилося кілька тисяч працівників.
Підніматись із колін непросто
На початку 2012 року, коли на Понінківську паперову фабрику прийшов інвестор, тут за штатним розкладом числилося 250 осіб, яким уже понад півроку не платили зарплати. Із шести папероробних машин, кожна з яких — фактично окремий міні-завод, залишилося тільки три, здати які на металобрухт видавалося лише питанням часу, адже інших джерел отримання коштів на виробництві, яке не працювало, не було.
Знадобилися неабияка сміливість і віра у потенціал фабрики, зокрема й української економіки загалом, щоб узятися за відродження підприємства, де нині понад тисяча працівників, середня зарплата яких уже наблизилася до 4 тисяч гривень. Для аграрного району це напрочуд високий показник, який засвідчує відповідальне ставлення роботодавця до стимулювання гривнею трудової й технологічної дисципліни на виробництві.
Ідеться про підприємство, де не «освоюють» кошти з держбюджету, чим грішать навіть на нібито приватних шахтах Донбасу з їх дотаційним вугіллям, а звикли рахувати кожну зароблену копійку. У Понінці ще кілька років тому дійшли висновку, що тепло переведеної попередниками на природний газ фабричної котельні, задіяної у технологічному процесі виробництва паперу, золоте за ціною. Отож тут заздалегідь перейшли на альтернативне імпортному блакитному паливу буре вугілля зі Львівщини, економлячи власні кошти і спрямовуючи видатки на енергоносії у вітчизняну економіку.
Не менш кардинально змінилась основна сировина: на зміну целюлозній масі, яку теж доводилося б завозити з Росії, прийшла макулатура. На жаль, шкільних зошитів із неї не виготовити, а тому нині Понінківська картонно-паперова фабрика (ТОВ «ПКПФ») спеціалізується на випуску гофрованого картону та різноманітних ящиків із нього. До речі, дві третини робітників на підприємстві зайняті саме склеюванням гофролистів, викроюванням з них компактної тари, що набуває об’єму під час упаковування найрізноманітнішої продукції, й навіть друку фірмових логотипів товаровиробників, які традиційно замовляють картонні ящики в Понінці.
Тандем екологічності й хазяйновитості
Зрозуміло, що кардинальні зміни у виробничому процесі змусили коригувати технологічний процес та оновлювати обладнання. Йдеться про новостворений цех з виробництва гофропродукції й серце виробництва — три папероробні машини, лише одну з яких поки що вдалося замінити на продуктивнішу та менш енергозатратну імпортну. Зате щомісячна переробка 7 тисяч тонн макулатури не лише зберігає приблизно 30 тисяч кубометрів деревини або майже 100 га лісу, а й дає змогу істотно зменшити навантаження на сміттєзвалища, куди нині вже майже не потрапляють використані картонні ящики, старі газети й інший паперовий мотлох.
Не менш складною була заміна газу вугіллям, бо, крім принципово інших теплогенеруючих котлів, довелося подбати про додаткове очищення викидів в атмосферу з 96-метрової труби фабричної котельні, яка з історичних причин нині височіє фактично у самісінькому центрі Понінки. Як констатує селищний голова Григорій Матвіїв, після встановлення трьох фільтрів-циклонів нарікань на сажу в повітрі поменшало. Жителі Понінки сподіваються, що після запланованого впровадження мокрої очистки викидів зовсім не потрібно буде звертати увагу, в який бік дме вітер, перш ніж розвісити білизну для сушіння.
За словами генерального директора ТОВ «ПКПФ» Сергія Коренєва, лише за два останні роки на суто екологічні цілі підприємство спрямувало понад 2 мільйони гривень, майже половину з яких витрачено на модернізацію комплексу очистки стоків, побудованого ще у 1980-х роках. Нині його потужності, розраховані на втричі більші обсяги, забезпечують дотримання норм, встановлених дозвільними документами. Однак саме очисне господарство, розташоване на площі майже 20 га, досить енергозатратне як на сучасні реалії. Отож на підприємстві свідомо взято курс на те, щоб його робота завдавала якнайменшої екологічної шкоди. Цього досягають за найоптимальніших затрат, що, проте, не означає мінімальних.
За наше жито нас і побито
Тим прикріше, що останніми місяцями Понінківська КПФ стала об’єктом звинувачень у забрудненні річок Хомора, на якій стоїть Понінка, і Случ, куди впадають хоморинські води. З ініціативи керівництва Житомирської облдержадміністрації на розташованих обабіч ріки територіях цієї області навіть офіційно оголосили надзвичайну ситуацію техногенного характеру об’єктового рівня, на що, на переконання екологів Хмельниччини, не було жодних обгрунтованих підстав.
Натомість представники Державної екологічної інспекції Житомирщини не лише фактично полізли в чужий монастир, взявши проби води на території сусідньої області, а й заявили в інтерв’ю одному з центральних телеканалів, що причина забруднення — саме Понінківська фабрика. Доказ цього, за словами заступника керівника інспекції, — те, що, мовляв, «на дослідження брали воду вище на 500 метрів від скиду і нижче на 500. На вищому скиді набагато чистіша вода». Над такими аргументами можна було б посміятися, бо цілком очевидно, що скиди навіть найдосконаліших очисних споруд — аж ніяк не кришталево чисте джерело. Однак у цьому разі йдеться про позицію офіційної особи і фахівця, який мав би оперувати конкретними фактами і цифрами.
Лише після того як Житомирська облдержадміністрація спрямувала листи до Кабміну і Міністерства екології та природних ресурсів із вимогою зупинити роботу Понінківської фабрики, в області нарешті замислилися над іншими можливими причинами біди. До загибелі живих організмів у річці Случ могла призвести банальна задуха через брак кисню у воді або викиди шкідливих речовин іншими підприємствами, зокрема тими, що працюють на території Житомирщини, чи навіть порушення кимось із сільгоспвиробників правил внесення міндобрив чи гербіцидів.
До речі, на сьогодні жодних доказів того, що нещасні риба і раки загинули від отрути, немає, як і підтверджень того, що саме Понінківська паперова фабрика забруднила річку. Отож винних ще не встановлено, а неприємний осад уже залишився.
ПРЯМА МОВА
Григорій МАТВІЇВ, селищний голова Понінківської об’єднаної територіальної громади:
— Хоч робота паперової фабрики забезпечує понад половину власних фінансових надходжень бюджету нашої громади, нам не байдуже, яким повітрям дихаємо і яка вода у нашій Хоморі. Тому відповідально заявляю, що на підприємстві багато зроблено для зменшення негативного впливу на довкілля, завдяки чому якість води в річці вище і нижче від Понінки істотно не відрізняється.
Проблема в іншому: водостік Хомори зарегульований, а в багатьох населених пунктах каналізація з житлового сектору стікає просто у воду, що провокує її цвітіння у теплу пору року.
Сергій КОРЕНЄВ, генеральний директор ТОВ «ПКПФ»:
— Щоб вода з річки Хомори, водостік якої у 5—6 разів менший, ніж Случі на місці їхнього злиття, могла отруїти воду в головному руслі, концентрація небезпечних сполук має бути напрочуд високою. Однак насправді заморів риби і раків на території Хмельниччини ніде не зафіксовано, що красномовно підтверджує безпідставність звинувачень на адресу нашого підприємства.
Ми в Google+