Чи знаєте ви, скільки наших співгромадян за перші два десятиріччя незалежності удостоєні високих державних нагород, зокрема й найвищого звання України? Щороку лише до 24 серпня близько 200 з них стають орденоносцями та медалістами, а найдостойніших (в середньому 19 осіб) за труд і за подвиг увінчують ще й золотими Зірками.
Як відомо, процедура визначення достойників, відповідно до статті 106 Основного Закону, є прерогативою глави держави. І це зрозуміло, коли йдеться про круглі дати та пов’язані з ними професійні досягнення. Та от, у зв’язку із наближенням 20-ї річниці незалежності незайве, хоча б за той час, що залишився, повести серйозну суспільну дискусію, хто саме і за якими критеріями міг би стати ймовірним претендентом на право називатися Героєм власної країни. Бо, погодьтеся, відкрита європейська держава, якою позиціонує себе Україна, якраз і передбачає вивчення й урахування громадської думки при ухваленні владою важливих суспільно значущих рішень.
Зробити це, гадаю, нескладно, але таким чином можна було б уникнути помилок, котрих за два десятиліття трапилося немало. Завдяки їм у народі утвердилося стійке переконання: просто так «вгорі» нічого не робиться; що не можна купити за гроші, можна купити за великі. Відповідно країна мало знає (чи взагалі не хоче знати?!) про своїх героїв, про них соромляться розповідати школярам і студентам.
Приміром, як можна пояснити не лише дітям, а й дорослим, що, кілька років відповідаючи за торгівлю… зброєю, можна дослужитися до Героя країни? Певна річ, це може бути успішним бізнесом, який приносить солідні дивіденди до казни, та навряд чи в когось він викличе асоціації з героїзмом, що давні мудрі греки поєднували передусім з доблестю, надзвичайною хоробрістю і славою.
Чи зрозуміють наступні покоління, чому найвищу державну нагороду з нагоди соборності країни отримав директор саме того, а не того молочноконсервного комбінату, яких у нас десятки в кожній області? Де, скажіть, знайти вдумливу відповідь щодо сутності героїзму низки ректорів вишів, науково-дослідних інститутів чи інших установ та організацій – а саме управлінці займають левову частку у градації героїзації: 145 з понад 250. І чому героїчними професіями в Україні стали поет, співак, танцюрист, спортсмен?
Ті ж греки, які вміли шанувати власних героїв, стверджували: держави гинуть тоді, коли не можуть більше відрізняти хороших людей від поганих. І мораль стає розмінною монетою, а нестримна жадоба «Анни на шию» ( як називали царські ордени), за Іваном Дзюбою, приховується «міною порядності на обличчі».
Хочеться вірити, що в нашому суспільстві зрештою закінчиться «снодійне для совісті», зірку Героя даватимуть передусім тим, хто ні на йоту не заплямував своє сумління, а відповідне посвідчення перестане бути обов’язковою перепусткою у велику політику. І, приміром, вчителів з-поміж них знайдеться не лише двоє. Бо ж відомо, що без хороших вчителів ми б ніколи не мали талановитих вчених, мужніх космонавтів чи невтомних хліборобів. А суспільство, в якому знецінена освіта, приречене блукати манівцями поступу.
Тож незайве при доборі імен, які ввійдуть до списку найзаслуженіших у цей ювілейний для нашої молодої держави рік, врахувати суспільні настрої. Можливо, серед них могла б бути і вчителька української мови з Макіївки, що на Донеччині, Любов Синагіна, серце якої, на жаль, «перегоріло» в боротьбі за школу, котру знічев’я ліквідували в шахтарському місті. За 40 років бездоганного педагогічного стажу на похорон Любові Синагіної профспілка виділила… 300 гривень.
До речі, Адміністративний суд Донецька 13 липня ц.р. зупинив рішення про ліквідацію Макіївською міськрадою трьох українських шкіл і скасував відповідну постанову районного суду.