Марія ГОРЧАК,
студентка Рівненського державного
гуманітарного університету

Народилася я разом із Україною 24 серпня 1991-го. І дуже пишаюся таким подарунком долі. Це справді щастя — зростати зі своєю незалежною державою, яку вистраждав наш щирий і працьовитий народ, жити її повсякденними  радощами і тривогами. Але водночас і велика відповідальність: саме нам історія дала унікальний шанс, отож у наших руках не лише власна доля, а й доля держави.  

Я — майбутній історик. Особливо мені до душі історія України. До речі, маю можливість вивчати її не лише за лекціями викладачів та книгами, а й, так би мовити, за витоками, першоджерелами. Зовсім поруч із моїм рідним селом Ступно, що в Здолбунівському районі на Рівненщині, — урочище Гурби, де в квітні 1944-го року відбулася одна з найбільших в історії битв вояків Української повстанської армії з радянськими військами. Частина останків загиблих у ній уже знайшла спочинок у нещодавно зведеному на цьому місці пантеоні. Втім, жодна війна не завершується доти, доки не буде знайдений її останній солдат. Тому маю унікальну нагоду вписати в історію рідного краю й України свій рядок — і я його неодмінно впишу! З переконанням, що шлях кожного, особливо європейського народу, до вищих етапів його розвитку лежить через прощення та примирення, через єдність помислів та дій. І саме нам, 20-річним, судилося завершити те, чого не зможуть чи не встигнуть зробити наші батьки і матері.

Я лише одна з 52 ровесників Незалежності, які 24 серпня 1991-го з’явилися на світ на Рівненщині. В Україні ж, зрозуміло, ця цифра значно більша. А якщо взяти  тих моїх однолітків, які народилися не в день, а в рік Незалежності України, — скільки ж то буде потужного інтелекту і працьовитих рук!

24 серпня разом із батьками, братом та сестрою ми неодмінно йдемо до церкви, де відправляють молебень за Україну. Вже пізніше родиною — бо маємо велику дружну родину — збираємося за столом, щоб відзначити подвійне свято: день народження мій і моєї держави. Рідня цього дня зазвичай приходить до нас у вишиванках. Наприклад, моя святкова сорочка, вишита колоссям і калиною, — справжня сімейна реліквія, — бабуся виготовила її для мами. А тепер вона перейшла у спадок мені.

Переконана: в України неодмінно буде краща доля. Буде тоді, коли до керма управління державою прийдемо ми, ровесники її Незалежності: які поважають власну історію, виносять із неї мудрі уроки й водночас упевнено наближають європейське майбутнє країни, для кого вишиванки — не просто данина моді, й до кого поняття «незалежність» увійшло в підсвідомість разом із молоком матері…  Ми йдемо, щоб творити добро: дорогу ровесникам Незалежності!