Це вже тепер Юрій Жуков жартує, мовляв, повністю перейшов у підпорядкування дружини. А ще кілька років тому очолював бійців на сході країни, перебував на гарячій передовій, де зазнав кількох контузій, дбав про кожного підлеглого, аби молоді хлопці живими повернулися додому. Одне слово, ризикував щомиті життям, однак ніде ні в чому не відступив. І нині на його грудях яскравіють численні нагороди, так само, як на душі назавжди залишилися шрами, завдані війною.

Юрій Жуков із Бурині на Сумщині — кадровий військовий. Коли розпочалася АТО, за віком його вже зняли з військового обліку, тож мав повне право залишатися вдома. Та чи міг допустити таке, адже один із синів перебував на війні? Тому і звернувся з відповідною заявою й вирушив на передову.

Про синів. Їх у майора троє. Про таких кажуть: наче соколи. Різниця у віці — по два роки. І всі присвятили життя захисту України. Старший Максим і молодший Вік­тор — службовці ДСНС (Максим свого часу брав участь у бойових діях в Іраку). А середній Олексій, як батько, став військовим.

Коли навесні 2014-го російські війська увійшли на територію Криму, підрозділ, у якому служив Олексій, за тривогою перекинули до Маріуполя. Як невесело жартує Жуков-батько, такий подарунок зробили на 8 Березня.

Коли ж дізнався, що син потрапив в оточення, відразу написав рапорт із проханням проходити службу в зоні АТО. Тоді Юрієві Жукову було 56.

За кумира був Іван Кожедуб

Юрій Жуков родом із Рівненщини, де свого часу познайомилися його батьки Олексій Степанович та Людмила Миколаївна. Проте малою батьківщиною схильний вважати містечко Буринь, де народилася мама. Сюди батьки переїхали, коли Юрієві було кілька років. Тут пішов у дитсадок, школу, тут зустрів свою долю Олену. Нині вона на заслуженому відпочинку — все життя працювала в педагогіці.

А тоді вчилися в одному класі, й Оленка постійно… списувала в Юрка то математику, то фізику, які він любив. А сам зазирав до Оленки, коли виникали проблеми з хімією.

Юрій марив небом і хотів стати льотчиком, як його кумир тричі Герой Іван Кожедуб з Ображіївки на Шосткинщині. Зробив спробу вступити в Чернігів у льотне училище. Іспити склав успішно, а на медичній комісії сказали, що слабкий зір — з таким у небі робити нічого. Але не здався.

Саме тоді в кінотеатрі демонстрували фільм «Гарячий сніг» про артилеристів. Тож вирішив спробувати себе на іспитах у Сумське артучилище. Але там трапилась інша рахуба. Зі зростом 1,83 метра комісія відмовила. Доля усміхнулась у Хмельницькому, де прийняли в артилерійське училище, яке закінчив 1979-го (спеціальність «Артилерія командна тактична»).

Служити випало на Далекому Сході, майже на кордоні з Китаєм, де команду­вав взводом артилерійської розвідки, а потім служив старшим офіцером батареї. Тепер важко судити, що саме сталося в частині, однак через НП — захворювання офіцерського складу його з колегами комісували. Змушені були з дружиною повертатися в Буринь, де очолив штаб цивільної оборони району. А вже пізніше у місцевій РДА керував відділом цивільного захисту аж до виходу на заслужений відпочинок.

Довелося згадувати військову науку

Як пригадує Юрій Олексійович, 2014-го, коли розпочалася російська агресія, довелося пригадувати військову науку. Зокрема артилерійську. До 17-ї танкової бригади потрапив у серпні того самого року. Міг би й раніше, однак рознарядки надходили лише на лейтенантів і старших лейтенантів, а на майорів — жодної.

Тоді син Олексій разом з бойовими побратимами з важкими боями вже вирвався з ворожого оточення, тож інколи спілкувався з батьком телефоном. Бувало, що мама Олена Михайлівна чула їхні розмови, до неї навіть долітало відлуння вибухів. Аби її заспокоїти, чоловік казав, що то тренування на полігоні й не варто турбуватися.

А ось вчитися воювати нашим бійцям довелося вже під вибухи справжніх мін. Техніку і зброю мали, а як вести бій, не знали. А солдати молоді, необстріляні. Спочатку сподівався, що дадуть на допомогу досвідченого офіцера. Офіцери справді були у підпорядкуванні — п’ятеро осіб. Але жодного кадрового, всі закінчили військові кафедри.

Допоміг Олексій. Коли з ним поділився проблемою, він передав потрібну літературу, екіпірування. Так син дякував батькові за настанови, які допомогли йому вижити у критичних ситуаціях. Адже свого часу підказував, як потрібно окопуватися, бо інакше не обійшлося б без втрат.

За словами Юрія Олексійовича, те, чого навчали раніше, майже не змінилося. Хіба що оновилися правила стрільби, з’явилися нові прилади для управління артилерійським вогнем. За увесь час перебування в АТО майор Жуков жодного разу не був удома. Каже, що обіцяли ротацію, але так і не діждався. Зате щодня ризикував.

На сході в зону АТО весь батальйон перевели з Кривого Рогу до Станиці Луганської неподалік Луганська. Ледь встигли зайняти бойові позиції, як розпочався ворожий обстріл. Юрій Жуков як командир брав на себе найскладніші завдання: мотався, за його власним висловом, з підрозділу до підрозділу, конт­ролював ситуацію, підказував, що треба робити, розв’язував проблеми, адже хлопці у його підпорядкуванні були недосвідчені.

У першу ніч, коли підрозділ атакували, особовий склад механізованої роти, де розташовувався артилерійський спостережний пункт, розстріляв ледь не весь боєзапас. Там був молодий командир, який уперше потрапив у таку ситуацію, тож розгубився, злякався. Майор Жуков потім сам розвозив боєприпаси по підрозділах, відстань між якими становила кілька кілометрів. Нерідко шлях пролягав через територію ворога, їхати доводилося іноді під обстрілами. То особливе випробування — коли свистять кулі, машина ними подзьобана, а треба їхати. Одного разу так зупинили ворожий обстріл, що ворог оговтувався днів зо три. Але й наші бійці швидко подорослішали.

«І куди тебе несе?»

Коли Юрія Жукова контузило вперше, витримав усе на ногах. Але вдруге оглушило і засипало так, що крутило все тіло. Стався серцевий напад, і командира з окопу витягнули побратими. Саме координував вогонь по ворожих точках. А у ворога техніка сучасна, така, що відразу з’ясовує, де наші артилеристи.

На той час на базі їхнього батальйону створили тактичну групу, до складу якої входили чотири батареї — три артилерійські та одна мінометна. На жаль, офіцерів бракувало, тому й потрапили під ворожий вогонь. Як пригадує Юрій Олексійович, доводилося налагоджувати взаємодію між різними підрозділами, зокрема з Чернігова та Львова. Інформацію збирав сам з усіх точок, оперативно узагальнював, а вже потім приймав рішення.

Під час одного з таких боїв зазнав контузії, після якої лікувався в госпіталях Полтави й Києва. Коли став почуватися ліпше, пішов до головного лікаря із проханням, аби той вказав простіший діагноз. Мовляв, так буде легше повернутися в зону АТО, на передову, до своїх. Головлікар за віком такий, як і Жуков, пильно подивився на хворого, а тоді простодушно перепитав: «І куди тебе несе?» Проте з часом повернувся до побратимів.

А на передовій уже знали, що сепаратисти оголосили полювання на командира. Вони навіть телефонували і погрожували: мовляв, дістануться і до нього самого, і до родини. А машину його добре знають, тож нехай начувається. Довелося залучати десантників, які постійно охороняли майора. Вороги влаштовували засідки, намагаючись вистежити командира, однак безрезультатно. Майор з охороною щоразу розгадував ці наміри.

Одного разу наших бійців зафіксували за телефонним дзвінком і засідку облаштували в лісі, між густими деревами. Зробивши постріл із гранатомета, ворог вирішив, що справу зроблено. Однак граната не влучила в машину, а пролетіла між колесами, автомобіль різко підкинуло і налякало водія. На тому все й закінчилося. А одного разу довелося мати справу з диверсійною групою ворога. Там уже діє принцип «живий той, хто перший».

На підтвердження того, що був першим, майор Жуков констатує: перед вами живий-здоровий? Тож і перший. У нього завжди набій був у стволі.

«Для мене це дітвора»

Після госпіталю повернувся до бойових побратимів. Зазначив, що ситуація в зоні АТО стала іншою: бійці вже мали безпілотник, який передали волонтери і завдяки якому за діями ворога можна було спостерігати не тільки із землі, а й із повітря. З’явилася станція закордонного виробництва, що фіксує і відстежує політ снаряда, тож миттєво визначали місце, звідки ворог веде вогонь, і коригували свої дії. Загалом волонтери надавали особливу допомогу. Вони передали сучасні планшети для кожного артилерійського розрахунку, тож бійці швидко визначали ворожу ціль і знищували її.

Вояки посилили охорону свого командира. Тепер він здебільшого консультував їх, коригував дії — одне слово, став своєрідним мозковим центром. Підлеглі вважали його не тільки командиром, а й батьком. Як пригадує Юрій Олексійович, бачити доводилося всяке: загиблі побратими, розшматовані тіла. Інколи хлопці не витримували, схилялися на плече і плакали як діти. Для нього вони й були дітьми, бо більшості з них нема і 30. Робив усе, щоб зберегти кожне життя. На жаль, трьох недогледів. Каже про це з невимовним болем, бо їх не повернути.

До городу — сад, а на радість — онуки

Здоров’я дедалі частіше нагадувало про себе: через контузії голова боліла, паморочилася. Наприкінці вересня 2015-го перейшов працювати до Буринського райвійськ­комату заступником війсь­кового комісара. На цій посаді працював до позаторішнього лютого, коли виповнилося 60. Тоді й вирішив поступитися дорогою молодим.

На грудях ветерана — нагороди, якими може пишатися: від Президента України, начальника Генштабу ЗСУ, командувача Ракетних військ та артилерії, численні медалі. За кожною — тяжкі спомини.

Тепер у Жукова інше життя. Разом з дружиною доглядає господарство, сад, город. Особлива радість — онуки.

А ось війна і досі не йде з пам’яті майора, так і залишається шрамами в душі й на серці.

Алла АКІМЕНКО
для «Урядового кур’єра»