Юрій ПОЯРКОВ,
дворазовий олїмпійський чемпіон

Його заслужено називають легендою українського спорту. За спиною "містера волейбол" і "людини-катапульти" - три олімпіади, кілька чемпіонатів світу і Європи.

Як професор і завідувач кафедри ігрових видів спорту Харківського педуніверситету, навчає студентів. Як заступник голови обласного відділення Національного олімпійського комітету переймається здоров'ям нації. Як наставник харківського клубу піклується про відродження вітчизняного волейболу.

Водночас один з найтитулованіших спортсменів країни - дуже скромна, тактовна й аристократична особистість. Його ніколи не дратує підвищена увага журналістів до власної персони, він завжди відкритий для розмови. На прохання кореспондента "Урядового кур'єра" про інтерв'ю відгукнувся одразу.

Про перемогу дізналися опівночі

Юрію Михайловичу, ви яскравий представник епохи, коли українці складали основу збірної СРСР, яка не знала поразок на найпрестижніших турнірах. Що найбільше запам'яталося з тих часів?

- Ця епоха почалася з Олімпіади-1968. У Мексику в складі команди прилетіли семеро українців, чотири росіянини і один гравець з Казахстану. Уже з першого дня відчули нелюб'язність господарів до радянських спортсменів: більшість з них ставилася до нас як до окупантів. Причина - відомі події в Чехословаччині. Ми дуже переживали - їли в номерах, не виходили на зарядку, бо соромно було навіть показатися в олімпійському селищі.

А після 2-3 днів змагань ще й запізнилися на поєдинок з німцями через затори на дорогах. Коли нарешті добралися до місця гри, суддя вже збирався зарахувати нам технічну поразку з рахунком 0:3. Після того, як ми майже із годинним запізненням з'явилися у Палаці спорту, матч все-таки відбувся - збірна Союзу виграла. Щоправда, переможний результат суддівська колегія затвердила лише о 12-й ночі: суперники не заперечували проти нашого виграшу, про що й повідомили у письмовій формі. Саме тоді і стався перелом - український волейбол вийшов у світові лідери майже на два десятиліття.

-Чому сьогодні вітчизняних майстрів цього популярного виду спорту немає ні на Олімпійських іграх, ні на чемпіонатах світу?

- З розпадом Союзу гравці розбрелися по заможних клубах країн Західної Європи. Найталановитіші виконавці нашої школи опинилися в Італії. Це був останній удар по вітчизняному волейболу, що називається, нижче пояса. Збірна України не подолала кваліфікаційний бар'єр чергового чемпіонату Європи. Адже зрозуміло, що за короткий термін неможливо підготувати нову сильну команду. І сьогодні ця проблема залишається актуальною.

Щоб не вивітрився командний дух

-Що потрібно зробити, аби відновити колишню славу українського волейболу?

- Насамперед слід змінити стратегію. У нас зараз піднімається з колін клубний волейбол. Зокрема, Південна залізниця у Харкові відповідає за "Локомотив". Ця команда вже восьмиразовий чемпіон країни. Але ж гравцям потрібно рости - пробиватися до континентальних турнірів, згодом -до чемпіонатів світу та Європи. Однак найболючішим питанням залишається фінансування.

Наприклад, в Україні об'єднали міністерство сім'ї, молоді і спорту. Цього не можна було робити. Бо спорт - це зовсім інша сфера діяльності. Можна об'єднувати сім'ю, молодь і олімпійський рух, оскільки він пропагує споріднену ідею: масове заняття фізкультурою, розвиток фізичної досконалості та поєднання духовної досконалості з фізичною.

А волейболу, так само, як і іншим ігровим видам спорту, вкрай необхідна державна підтримка на всіх рівнях. Адже для молоді, особливо студентської аудиторії ігри - це найбільш оптимальний варіант. Ось чому саме різноманітні змагання з м'ячем займали одну з найпопулярніших ніш протягом багатьох років. Сьогодні українські збірні з командних видів спорту, які беруть участь у фінальних турнірах чемпіонатів світу та Європи, можна перерахувати на пальцях. Висновок напрошується: лише опіка держави допоможе піднятися з колін нашим збірним.

-Юрію Михайловичу, а як з'явилося прізвисько "людина-катапульта"? Адже в різних джерелах його історія трактується щоразу по-іншому.

-Річ у тому, що без мого відома видали книжку, де окремі факти, у тому числі і з мого спортивного життя, не відповідають дійсності. Журналісти, звертаються до неї як до першоджерела. У результаті маємо те, що маємо. Достовірна версія така: на першості світу, що проходила у Бразилії в 1960 році, я змінив свою звичайну подачу на так звану бокову силову. В інституті, де я на той час учився, у мене був педагог, який по три години змушував шліфувати лише один елемент - саме цю подачу. Я так її відпрацював, що за один сет забив тоді 12 м'ячів з 15. Один впливовий бразильський бізнесмен, до речі, син емігрантів із Харкова, які нас там зустрічали, спостерігав за грою і, побачивши мої бокові силові удари, вигукнув: "Катапульта"! Представники журналістської братії, що були поряд, підхопили це слівце. Так з їхньої легкої руки і пішло призвісько гуляти світом. З часом я й сам до нього звик.

- Яка з ваших перемог запам'яталася найбільше, можливо, курйозною історією, або ж навпаки?

- Це було під час матчу знову-таки у Бразилії, коли ми переїхали з Сан-Пауло в Ріо-де-Жанейро. Я хоч і був молодий та зелений, але грав проти чехів у складі основної шістки розводящим, тобто забезпечував партнерів передачами. Двічі виводив на удар Чесникова, потім Буробіна і бачу - нічого не виходить: суперник усі свої найкращі сили сконцентрував на блоці. Тоді я попросив захисників підняти перший м'яч вище. Після прийому подачі у стрибку показав, що пасую, а сам лівою рукою скинув м'яч у зону шостого номера. Таким чином, ми зуміли пробити оборону чехів і, врешті, їх обіграти.

Наступного дня тренер нашої збірної Гіві Ахвледіані, з якого по суті й почався серйозний чоловічий волейбол у колишньому СРСР і якого, до речі, всі і досі вважають моїм волейбольним батьком, підрахував, скільки коштував цей прийом команді. Він назвав тоді певну кількість квартир, машин тощо. Це був звичайнісінький жарт, у якому була й певна частка правди.

На дивані влежати не можу

- Чи маєте намір відвідати музей слави світового волейболу, де в список кращих гравців внесено і ваше ім'я?

- Цьому музею виповнилося вже 12 років. Розташований він у невеличкому містечку Холіок неподалік Нью-Йорка на батьківщині засновників ігор - волейболу та гандболу. Тому у цьому містечку аж два спортивних музеї. Останній раз зі мною приїжджала відома волейболістка Касаі Масає, з якою ми на Олімпіаді в Токіо вибороли золоті медалі. Ми залишили музею дещо із своїх речей, пов'язаних з нашими спортивними перемогами.

- Отже, ви передали музею слави світового волейболу не лише власний автограф?

- Я залишив там величезне чорне сомбреро, вишите золотом, на знак того, що ми стали золотими медалістами. Його нам подарували на Олімпіаді в Мексиці. Віддав у музей також футболки і костюми з написами "СРСР".

- Юрію Михайловичу, ви розміняли вже восьмий десяток, але залишаєтесь енергійною, дуже активною людиною. Як вдається підтримувати чудову форму?

- Насправді жодних секретів немає. Довгий час дотримувався жорсткого розпорядку дня - це залишило свій слід. Після того, як через 16 років пішов з великого спорту, мій організм так натренувався, що приймає рівно стільки їжі, скільки необхідно. Решту, хоч би скільки я переїдав, відкидає.

- Чи бігаєте вранці, загартовуєтеся, чи робите щось інше?

- Спочатку робив ранкові пробіжки, приймав контрастний душ, але зараз облишив. У мене була досить серйозна травма. Потім тривалий час лікувався - нині обмежуюсь розтяжками різних частин тіла.

- Як зазвичай відпочиваєте?

- Надаю перевагу активному відпочинку. Багато рухаюсь, збираю гриби, рибалю - не можу влежати на дивані спокійно бодай дві години.

ДOСЬЄ "УК"

Юрій ПOЯРКOВ. Народився 10 лютого 1937 р. в Харкові. Чемпіон СРСР сезону-1959 у складі харківського "Буревісника".
Дворазовий олімпійський чемпіон: Токіо-1964 і Мехіко-1968.
Бронзовий призер Олімпіади в Мюнхені-1972.
Чемпіон світу 1960, 1962 років. Чемпіон Європи 1967, 1971 рр.
Закінчив Харківський педінститут. Кандидат педагогічних наук.
Три роки тому зірку в сузір'ї Водолія назвали "Юрій Поярков".