У цьому році Закарпатському краєзнавчому музею присвоєно ім’я одного з найавторитетніших дослідників історії краю Тиводара Легоцького. Спадщина науковця і невтомного мандрівника величезна: 11 монографій, понад 275 статей, значний рукописний фонд, багатющі зібрання археологічних, етнографічних, нумізматичних предметів. На запитання «УК», чому це сталось аж тепер, директор музею Василь Шеба відповів: це подарунок нам до 70-річчя.
— Які найглибші зарубки залишив цей час у музейній пам’яті?
— Доленосним стало вселення в 1946 році в Ужгородський замок. Ще один яскравий епізод — заснування у 1965-му окремого підрозділу — скансену. Його заклали за замковими мурами, де просто неба розмістили зразки народної архітектури і побуту.
— Відомо, що ужгородський скансен став першим у колишньому СРСР.
— Науковці Закарпатського краєзнавчого музею, до якого він тоді входив, їздили по всьому Закарпатті в пошуках хат, господарських будівель, характерних для регіону. Їх викуповували і в розібраному вигляді перевозили в Ужгород, де збирали і додавали автентичного начиння. Пишаюся, що зробив свій внесок в розбудову скансену, який ось уже четвертий десяток років є самостійним.
— Відбрунькувалися від Закарпатського краєзнавчого й інші музеї.
— Раніше в нашому віданні були всі такі заклади в області. Та у скрутні 1990-ті ми запропонували місцевій владі області взяти на себе утримання музеїв на їхній території. Там погодилися, тому в містах і селах вдалося не тільки зберегти, а й створити понад 200 музеїв на громадських засадах. Методичні поради наші працівники надають колегам незалежно від форми власності. Співпрацюємо з усіма, хто цього прагне.
— Чи ведуть наукову роботу в музеї?
— Майже щороку власним коштом видаємо ∂рунтовний збірник з актуальних питань краєзнавства. Вийшло 13 томів авторства переважно наших працівників. Співпрацюємо з музейниками Угорщини, Словаччини, Чехії, Польщі, Румунії, Німеччини. Це і спільні експозиційні виставки, наукові конференції, обмін досвідом роботи.
— Ви очолюєте цей музей 28-й рік. Із чого починали?
— Коли прийшов, то дахи над чотирма тисячами квадратних метрів експозиційних площ були такі діряві, що використовували тільки п’яту частину, не було водоводу, облаштованих туалетів. Тож почали з ремонтів, запросили львівських реставраторів. Але роботи було забагато, і вони не справлялися.
На початку 1990-х, коли це вже було дозволено, я створив приватний ремонтно-реставраційний кооператив. Але робота стала, коли закінчилися будматеріали. Тоді я відіслав реставраторів до Угорщини заробляти гроші, за які потім купував черепицю для дахів.
Невдовзі до прокуратури посипалися доноси, мовляв, Шеба черепицю музею продає. Правоохоронці перевірили і сказали: та цей дурень за власні кошти замок криє. Бо якщо розібратися, то зароблені моїм кооперативом кошти я міг класти в кишеню. Якось підрахував, що за весь час на різні види робіт у розвиток інфраструктури музею витратив не менш як 6 мільйонів гривень власних коштів.
— Який нині фінансовий стан музею?
— Майже 40 відсотків коштів на його утримання і розвиток заробляємо самі. Торік ця сума становила 2 мільйони 200 тисяч грн. Щороку до нас заходить майже 130 тисяч гостей. Це вдесятеро більше, ніж на початку 1990-х. Сума залишених ними коштів теж майже у стільки разів перевищує колишню.
Але замок потребує багато грошей на утримання. Скажімо, північно-західна вежа через велику тріщину могла з’їхати схилом, загрожуючи житловим будинкам. На капітальний ремонт від держави отримали 3 мільйони 200 тисяч гривень. Але загалом фінансування мізерне — лише на зарплату, енергоносії та охорону. Наукову, експозиційну роботу, придбання експонатів не беруть до уваги.
Тож на зароблені кошти і сучасне електро-водяне опалення в чотирьох корпусах із п’яти встановили, і доріжки з бруківки на всій території проклали.
— Точаться дискусії, чи можна здавати культурні пам’ятки в оренду. Яка ваша думка?
— Це світова практика, одна з небагатьох можливостей музеям та іншим культурним закладам заробляти. Якщо раніше наші відвідувачі стелили килимки на території, щоб поїсти принесені бутерброди, то нині мають змогу перекусити в кафе, ресторані чи на терасі. А також відвідати сувенірний магазин, дегустаційний зал і винний погріб. Цікавить туристів і кімната середньовічних тортур. Усе це облаштували орендарі, від яких щорічно надходить 300 тисяч гривень. Кошти немалі!
Якось до нас приїжджали колеги з Угорщини, які не йняли віри змінам у музеї, що сталися за останні півтора десятиліття. «Видно, що ми потрапили вже в інше століття», — так і сказали.
Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Василь ШЕБА. Народився 1942 року в селі Люта Закарпатської області. Закінчив філологічний і економічний факультети Ужгородського національного університету. Очолював музей народної архітектури і побуту, міжобласний виробничий комбінат Музичного товариства України, виробничий комбінат Художфонду України у Закарпатті.