У всій Україні кілька разів на добу звучать сирени повітряної тривоги. Здавалося б, за три місяці війни люди вже мали до них звикнути, проте, зачувши протяжне виття, зазвичай напружуються, побоюючись, що згори можуть впасти якщо й не крилата ракета чи снаряд, то принаймні їхні осколки. Щоб захиститися від можливих випадкових влучань шматків смертоносного металу, хтось поспішає в метро, інші — в підземні паркінги або капітальні підвали. Але як убезпечити себе жителям приватного сектору, де таких спеціальних укриттів немає? Полтавець Олексій Пацула для цього використовує погріб, який він перетворив на бомбосховище.

Поінформований і підготовлений

Про Олексія «Урядовий кур’єр» уже розповідав у матеріалі «Чарівна кельма полтавського зодчого» (№186 за 9 жовтня 2014 року). Він талановитий будівельник, після закінчення вишу проходив будівничі університети на об’єктах у фірмі Героя України Семена Антонця, генеральських дачах під Києвом і реставрації дворика Лівадійського палацу (Крим), де 1945 року проходила знаменита Ялтинська конференція. Із дитинства цікавився історією, військовими науками, прочитав чимало книжок на ці теми. І одне з відкриттів, яке зробив для себе: люди постійно воюють. А тому рано чи пізно війна буде, і до неї треба готуватися.

— У мене у крові будувати і воювати, — усміхається Олексій. — І хоч через стан здоров’я не служив у війську, маю знання і навички у військовій галузі і в цивільному захисті. Не розгублюся під час хімічної атаки, аварії на шкідливому підприємстві, ДТП, грози, буревію. Умію використовувати засоби індивідуального захисту і знання з медицини. Завжди ношу із собою аптечку. Неодноразово надавав серйозну медичну допомогу колегам. Коли їх потім привозили в лікувальний заклад, медики часто запитували їх про того, хто їм допомагав на першому етапі. І через них висловлювали мені подяку, мовляв, усе зроблено за правилами.

Одного разу я допоміг нетверезому чоловікові, який, перебуваючи у безпорадному стані, впав і розбив собі об камінь голову. Надавши потерпільцю  домедичну допомогу, провів його додому.

2013 року я придбав протигази. Про всяк випадок. Адже в нашому місті є промислові підприємства, і там можуть трапитися аварії. З усією серйозністю поставився до будівництва нашого дворового бомбосховища.

Його основу — цегляний погріб — було збудовано 20 років тому. Він досить глибокий, просторий, міцний, але не пристосований для тривалого перебування в ньому людей. Там не було бетонної підлоги. І так сталося, що я запланував її зробити 23 лютого. Тобто за день до початку війни. Поставив там бетонозмішувач, підготував матеріали для роботи. А 24 числа ворог перейшов наші кордони. Почалася війна.

Оскільки я був до неї готовий і знав, що треба робити, чітко діяв згідно із планом. Мені було зрозуміло, що швидше, ніж за тиждень, ворог до Полтави не дійде. ЗСУ не дозволять йому це зробити, отже я мав час для будівництва бомбосховища.

Укриття, де можна жити місяцями

 Мої домашні ладні були довго перебувати в погребі й без бетонної підлоги, проте я їм сказав: «Через два дні всі вийдемо звідти із пневмонією, якщо там сидітимемо». А щоб вони не панікували, зайняв їх роботою. Посилав у магазин купити крупи, вермішель, які легко можна зварити на свіжому повітрі без газу та електрики. Братова дружина (брат живе з батьками) й моя мати займалися заготівлею питної води. Її в погребі нині 250 літрів, і якщо почнуться якісь активні бойові дії, то наберемо ще. Просто немає місця, щоб її так багато зберігати.

Моя впевненість, розуміння того, як треба діяти у цій ситуації, позитивно вплинули на членів моєї сім’ї. Дружина була спокійною, не нервувалась, а це дуже важливо, тому що в нас маленька дитина, і подякувала мені за те, що я її тренував і готував до такого перебігу подій.

Із неї брала приклад і наша старша дочка, якій десять років. Вона, як і я колись, займається військово-прикладними видами спорту. Я їй показав, куди ховатися від ворожих куль і снарядів, якщо стрілятимуть, де в будинку найбезпечніші місця. Як захищатися від вибуху гранати, в який бік падати і як правильно заплющувати очі й затуляти вуха. І коли всі були налякані, в паніці, моя дитина спокійно сиділа, гралася або займалася якимись іншими справами. Навіть розв’язувала домашні завдання з математики. Тобто під час повітряної тривоги з нею жодних проблем не було.

Щойно починала завивати сирена, я змушував домашніх якомога швидше спускатися в бомбосховище й засікав час. Це було схоже на гру, кожен намагався вкластися в доведений норматив. І поступово ми так натренувалися, що встигаємо за 25 секунд. За цей час мусимо замкнути будинок, перекрити газ, воду і вимкнути електрику.

Подовгу перебуваючи у сховищі, ми спершу користувалися кріслами. Потім я зробив дерев’яні нари, поклав на них матраци, подушки й ковдри, а перед цим встановив там буржуйку, яку опалюю гілками. Крім пічки, там є електрообігрівач, інші електричні побутові прилади, радіо. Тому тепер у бомбосховищі сухо й тепло і відносно комфортно. За нагальної потреби там можна жити місяцями. Проте на свіже повітря все одно треба виходити: по воду, харчі, дрова і просто розім’ятися.

Наше бомбосховище не ідеальне, але завдяки йому можу займатися своїми справами і не турбуватися про безпеку сім’ї. Знаю, що принаймні від осколків воно їх захистить.

Олексій Пацула не тільки змайстрував бомбосховище, а й займається волонтерською діяльністю, разом з іншими чоловіками патрулює вулиці, захищаючи Полтаву від ворожих диверсійно-розвідувальних груп.