Він мав Бога в серці і людей у душі до останнього подиху, ставши взірцем душпастирства, пішовши на смерть разом зі своїми двома сотнями вихованців. Євреї назвали Омеляна Ковча Праведником України, поляки — парохом Майданека. Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив його Блаженним Священномучеником.
Не знайшлося такої сили на світі, щоб відняла в нього віру і найвищу любов до ближнього. З високо піднятою головою переступив межу життя і смерті в концтаборі Майданек: «Тут бачу Бога, який однаковий для всіх».
Мав особливе благовоління Всевишнього, згадує перемишлянин п. Демко: «Коли прийшли за ним на моє обійстя, де отець Ковч переховувався від переслідувань то однієї, то іншої влади, службовий собака, підібгавши хвоста, втік, повівши за собою служаку в погонах».
Якби така людина, як Омелян Ковч, народилася в іншій державі, сказав голова комітету з ушанування його пам’яті екс-віце-прем’єр-міністр Іван Васюник, то про нього знав би весь світ.
Він не шукав, де легше
Омелян Ковч служив церкві в тяжкі часи руїни. Зазнав переслідування польської, радянської, німецької влади. Арешти, сорок обшуків протягом 1925—1934 років. У 1942-му його заарештували і кинули в тюрму німецькі нацисти за доносом одного зі священиків, зазначає його родич і дослідник біографії Василь Мацелюх. Ковч під час фашистської окупації Галичини вихрещував євреїв. На допиті в гестапо не заперечував, сказав, що й далі це робитиме, як велить його душпастирський обов’язок.
Отець Омелян у 1919-му став капеланом УГА — мав звання сотника, був польовим духівником Бережанського коша до кінця його існування. Разом із солдатами пережив усі труднощі війни — голод, двічі — тиф. Не помер, тож вважав, що Бог для чогось більшого тримає його на землі. Коли один із поранених вояків опинився на лінії перехресного вогню, розповідає його внучатий небіж Василь Мацелюх, Омелян Ковч поривався його звідти винести. Капелана відмовляли, та він сказав: «Маю досвід і знаю, що солдат на лінії фронту найкраще почувається, коли бачить поруч лікаря і священика».
Так склалося, що два десятиліття праці на парафії в містечку Перемишляни стали своєрідною квінтесенцією його життя і праці. Вони припали на часи польської пацифікації, Другої світової війни та зміни окупаційних режимів.
Серед 5 тисяч населення, згадує старожил Перемишлян Іван Фуглевич, українці становили майже 20%. Багато з них спольщувалося. Про це з болем написав у книжці «Чому наші від нас тікають» Омелян Ковч: «Тікали від нас, як загублені вівці, упосліджені через віру, мову, національність, не маючи праці, зарібку і духовного берега».
Як свідчать документи Львівського державного історичного архіву 1938 року, Омелян Ковч належав до Українського національно-демократичного об’єднання в Галичині і був, як опосередковано зазначається, начебто головою підпільного проводу ОУН у Перемишлянському повіті. Кажуть і нині старожили з польських родин, коли йшли на скаргу до отця Ковча, його слово для українців було законом.
Він навчав парафіян Божих і загальнолюдських цінностей. У проповідях закликав «не бути тим Іваном, до якого прийшли чужі в гості і посували його у власній хаті, поки з хати не випхали», але й не бешкетувати на сусідських подвір’ях. У час розпаду колишньої Речі Посполитої дехто спробував помститися за приниження українців польській владі на сусідах. Отець Ковч у проповіді скрушно сказав: «Я думав, що виховував вас добрими християнами, а тепер мені соромно за такі вчинки, які ганьблять нас перед Богом». Наступного дня все, що забрали, розповідають старожили Перемишлян і сусіднього села Коросно, було повернуто господарям.
За таким його словом-законом стояли десятиліття сподвижницької праці. В містечку, згадує Іван Фуглевич, стараннями отця Ковча створено церковний комітет. Його очолив лікар Сахно. Бідні українці зібрали гроші й збудували Народний дім, який служить і досі культурною установою. Було де зібратися на раду і театральні вистави. Організували українські кооперативи. На це надсилали кошти навіть ті, хто виїжджав на заробітки за кордон. Священикові вірили.
Зі створеного отцем Ковчем церковного комітету постало в місті товариство «Просвіта». Тепер, додає пан Фуглевич, «наші вже не йшли від нас», а польське вище духовенство ставило в приклад своїм ксьондзам отця Омеляна. Він умів утверджувати українство справами. Добрим словом подружитися з поляками, євреями, з тими, хто був і жив поруч.
У його хаті завжди було повно молоді, бідних студентів, які приходили похарчуватися і поспілкуватися з отцем та його дружиною Марією-Ганною, терплячою і жертовною.
— Отець узяв в обробіток землю в Перемишлянах, сам ходив за плугом, вирощував зерно і мав чим голодних нагодувати, — розповідає Іван Фуглевич. — За це його шанували і любили дорослі, а ми, діти, чекали післяйорданських освячень домівок, коли отець Ковч частував нас цукерками, на той час великою рідкістю.
Він зі своїм авторитетом і організаторським талантом зумів разом з вірними людьми за одну ніч, попередньо заготувавши матеріал, поставити церкву в селі Сивороги поблизу Перемишлян. Роками просили українці на це дозволу в польської влади і, хоч їх у селі була більшість, діяв тільки костел. Отця заарештували, та церкву згодом освятили і передали Унівському монастирю. В Сиворогах діє й досі цей український храм.
В обороні упосліджених
Як згадує візник і перемишлянський дяк п. Мишолівский, поверталися вони якось із похорону, де залишилися діти сиротами. Раптом отець каже «Повертаймо» — й забрав дітей: дівчинку — ровесницю своєї доньки у свою сім’ю. Хлопчиків прилаштував у сиротинець.
Як людину освічену (а знав він кілька мов, зокрема німецьку), згадує колишній працівник уряду УНР, в часи війни бургомістр Перемишлян Михайло Шкільняк, Омеляна Ковча призначили повітовим старостою. Це, однак, не завадило йому бути справедливим до дій окупантів. Охрещував, якщо до нього зверталися, сотні євреїв. Це не давало їм індульгенції від смерті й гетто. Та коли про це йому сказав син Мирон, що вчився на священика, застерігаючи від ризику, батько відповів синові: «Я радію з твого вибору бути священиком, але, на жаль, ти ще не розумієш свого священичого покликання, тому залиш семінарію».
Коли гестапівці зігнали євреїв у перемишлянську синагогу, зачинили і підпалили її, люди прибігли по допомогу до отця Омеляна. Він кинувся до оточеної конвоєм єврейської святині, скомандував чистою німецькою воякам покинути те місце, що вони від несподіванки й зробили, а сам, стверджує Іван Фуглевич, кинувся в палаючу споруду і виніс із вогню на своїх плечах рабина з Белза.
У мемуарах «За Божі правди і людські права», виданих у Канаді, донька Анна-Марія Ковч-Баран стверджує, що Омелян Ковч писав лист до Гітлера щодо захисту євреїв. «Написано «з нами Бог», а що робите?» — питав отець у ляндкомісаріаті. Ходив туди з протестом, побачивши, як у трудовому таборі єврейські жінки виконують непосильну працю. Жителька Перемишлян Бойко, яка, кажуть, працювала в Куровичах в офіцерській їдальні, застерігала отця через вірних людей, що німці ним невдоволені. Та він не звертав уваги. Поїхав до сусіднього Золочева і виступав на суді, захищаючи українських хлопців, яких судили за справи політичні, потім знову подався до Курович.
Того дня він вже додому не повернувся. Його заарештувало гестапо. 1942-го його кинули у львівську тюрму на Лонцького, в серпні 1943-го перевезли в концтабір Майданек. Від катувань, згадують очевидці, розірвана ряса ледь трималася на його закривавлених плечах.
Стараннями родини і митрополита Шептицького мав змогу врятуватися. «Розумію, — писав своїм рідним, — що ви клопочетесь про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання? Тепер вони йдуть із піднятими догори головами, залишаючи свої гріхи позад себе. І так вони переходять міст вічності. Я дякую Богові за його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші та естонці. З усіх присутніх тільки я священик. Тут бачу Бога, який однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей. Коли я відправляю службу Божу, всі вони моляться. Дякую Богові тисячу разів на день за те, що Він послав мене сюди».
У березні 1944-го в’язень 2399 помер від флегмони ноги, його спалили в газовій камері Майданека.
У 2008 році в музеї концтабору Майданек «пароху Майданека» о. Омелянові Ковчу встановлено гранітний обеліск із меморіальною дошкою, названо вулицю його іменем у польському місті Любліні. Через 4 роки відбулася всеукраїнська проща за участі 900 священиків до містечка Перемишляни і відкриття тут пам’ятника душпастиреві. Цього року у травні відбудеться третя міжнародна проща.
ДОСЬЄ «УК»
Омелян КОВЧ. Народився 20 серпня 1884 року в с. Космач на Гуцульщині в сім’ї пароха. Після закінчення Львівської гімназії навчався в Римському колегіумі Сергія і Вакха. Був священиком на Галичині, капеланом УГА, громадським діячем в справах української нації. Загинув у березні 1944 року в концтаборі Майданек, виконуючи душпастирський обов’язок перед тисячами в’язнів різних національностей.
ДОВІДКА «УК»
У 1999 році Єврейська рада України присвоїла о. Омеляну Ковчу звання Праведник України. Через два роки під час душпастирського візиту в Україну Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив його Блаженним Священномучеником. Українська греко-католицька церква — Покровителем греко-католицьких священиків.
Засновано відзнаку імені Омеляна Ковча, якою нагороджують представників різних народів за внесок у діалог культур, розвиток екуменічного руху, особисту жертовність у праці та благодійність. Деякі громадські організації України клопочуться про присвоєння йому звання Праведника світу.
ПРЯМА МОВА
Олександр ЗОЗУЛЯ,
міський голова
Перемишлян:
— Про наш райцентр із семитисячним населенням заговорили в країні й у світі. Перемишляни стали впізнаваними. У нашому містечку здорове довкілля, працюємо над тим, щоб бути морально чистими, як того прагнув отець Омелян Ковч. Маємо надію, що релігійний туризм допоможе розвинути тут сучасну інфраструктуру, стане рушієм нових соціальних проектів.
Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+