Новорічно-різдвяні свята сповнені дійства, мрійливості, казковості, народних традицій. І зустрічей. Цей час уможливив спілкування з відомою українською акторкою театру й кіно Наталією ВАСЬКО.
— Пані Наталю, новорічно-різдвяний цикл святкувань в українців, по суті, починається зі свята Миколая. Саме цей святий запалює казково-дарунковий смолоскип, який яскраво палає впродовж цілого місяця. Знаю, ви навіть казку, чи то пак оповідь написали про Чудотворця.
— Якось мені запропонували написати зіркову казку. Спочатку відмовлялася. Але, поміркувавши трохи, сіла творити «Лист до Миколая». Це радше історія, що має реальне підґрунтя: моя донька Юлія, коли була ще досить маленька, жила з бабусею та дідусем у Червонограді й писала листи до Св. Миколая. Я ж працювала в Києві, намагалася стати на ноги, була далеко від своєї кровинки. Зворушило, що в Чудотворця вона просила лише снігу, а також аби приїхала мама та щоб у всіх діток, які не мають узагалі батьків, були подарунки під подушками. Це дуже вразило, бо моя дитина піклувалася не лише про себе, а й про всіх знедолених діток. Я вирішила, що така оповідь буде дуже повчальною. І виклала її на папері.
— А де святкували Різдво?
— У рідному Червонограді. Там живе моя мати. Тамтешній дитячий театр «Казка» допоміг втілити мою мрію — стати акторкою, вселив віру в себе. Адже в дитинстві в мене ніколи не було сміливості виступати, ставати на стілець і декламувати вірші чи співати пісеньки. Була сором’язливою дівчинкою. У «Казці» отримала перші ролі — Білочки, Котика. Керівник театру Юрій Петрович Ярмолюк, який торік, на жаль, пішов у засвіти, казав: «Ти — Наталка Васько, я бачу Васько, а от Кота — ні. Мусиш бути мені Котом». Завдання ніби дуже просте, але воно ставило мене в правильні акторські рамки. Адже є запропоновані сценарні обставини, й повинна відчувати, розуміти, діяти, як цей мурлика. Вже акторкою я була свого часу на конкурсі молодих митців і побачила викладацьке жахіття, що вилилося у прищеплювання юнакам і дівчатам несмаку до читання, співання, поведінки на сцені, до гри. Бідні діти, бо їх змалку ламають, спотворюють поняття, що таке добре, а що таке погано. Мені пощастило з викладачем. Він казав просто: «Ти зараз не подібна на Білочку, а тут ти — не Кіт, не Шапокляк». І я мала вмикати всі свої механізми, щоб переконати, що це саме той персонаж.
— Спочатку «Казка» називалася «Мрія». Отже, цей дитячий театр мрію у вас запалив, а чи потрапили в акторську казку?
— Потрапила. Коли вийшла заміж, прожила з чоловіком три роки, народилася Юля, але я змушена була подати на розлучення. Сімейна драма вплинула й на те, що залишила театр. І тоді здавалося, що назавжди. Та ось побачила сон. 1 вересня до «Казки» завжди набирали нових вихованців. Сниться мені, що цього дня я зайшла в приміщення й пильно вдивлялася в очі кожної дитини, а цієї миті плакала моя душа. Хлопчикам і дівчаткам мовила, що вони навіть не уявляють, куди потрапили, щоб ніколи не зраджували акторству так, як я, бо інакше не відчиняться двері у прекрасний та цікавий світ. Прокинулася вся у сльозах. Збагнула: на якийсь час відійшла від своєї мрії, казки, мені обов’язково треба повертатися назад. Воістину я щаслива, коли в професії — чи на театральній сцені, чи на знімальному майданчику. Багато чого пережила в цьому житті й тішуся, що залишилася на кораблі своєї мрії. Готова, кажучи образно, і палубу мити, і коком бути на тому судні. Я не вередлива.
— Отже, є простота, до якої опускаються, а є — до якої піднімаються. Ви вже у когорті відомих артистів країни, але, як на мене, зіркова хвороба вас не спіткала, залишаєтеся людяною, привітною, щирою. Принаймні з нашої навіть сьогоднішньої розмови це випливає.
— Мені колись один російський актор зауваження зробив, що розмовляю з консьєржками, пересічними людьми. Я його натомість перепитала, чим він від них відрізняється, хіба хамовитістю, зухвалістю. Сказала тоді йому: вони такі самі люди, як ти, просто їх камера не знімає.
— У російський кінематограф ви все-таки потрапили?
— Що таке російський кінематограф? Це той, який розкошує в Україні. Не їжджу до Росії й не знімаюся там. Ці всі проекти творять у нашій країні. Мене як актрису причавили до стінки та майже не дають вибору. Адже українського кіно та українського телематеріалу дуже мало знімали, та й нині також. Зараз досить багато російських акторів знімається в головних ролях. Активно працюють російські режисери, сценаристи, оператори. Після російської окупації Криму та початку агресії на сході України вони трохи перечекали й знову з’явилися на наших просторах. Це як із тією вивіскою «Сбербанк России» — слово «России» зняли, а «Сбербанк» залишився. Ось і вся різниця. Єдине, що я можу на майданчику, де разом зі мною знімаються російські актори, де росіяни становлять половину знімальної групи, — дати їм зрозуміти, що вони приїхали до моєї хати, в гості, тож я не принижую себе, не дозволяю ганьбити ні українську мову, ні все українське. Коли лише починалася Революція гідності, знімалася в серіалі «Поверни моє кохання». Одного дня впала випадково якась картинка. Двоє російських акторів побачили в цьому факті певну містику, а причину її знайшли в тому, що, мовляв, я щойно розмовляла по телефону «на сваєй мовє». Миттєво зреагувала на цю паскудну репліку: «Це ти приїжджаєш сюди й будеш мені вказувати, якою мовою я маю спілкуватися?!» Тобто провела свій Майдан. Це нині мій єдиний шанс щось для України зробити — не дозволяти ганити, насміхатися над нею, над моєю рідною мовою. І ще мені треба грати, щоб мене побачили, щоб Україні я принесла славу.
— Вам байдуже, де і в кого зніматися? Даруйте, на першому плані виступає фінансове питання чи все-таки вибираєте роль?
— Майже немає такої кінороботи, про яку сказала б, що вона від початку й до кінця зроблена бездоганно. В мене завжди є до себе великі запитання. Що таке кіноіндустрія? В театрі у процесі репетицій сама в змозі вимальовувати та розуміти, що виходить з виставою, маю змогу щось виправляти, доопрацьовувати. В кіно ж є текст. У багатьох серіалах його пишуть, як то кажуть, майже на колінах, тому до кінця не завжди можна збагнути свою героїню, майже неможливо зрозуміти, чим ця історія закінчується.
Гроші ж — для того, щоб вижити. Якби я не знімалася, не знаю, чи могла б взагалі фінансово триматися на плаву. До того ж поки що на собі тримаю всю свою родину.
— Бачив кілька фільмів, де ви знімалися. Граєте жінок сильних характером, фатальних, а часто й підступних, недобрих. Це амплуа?
— Коли дивлюся 20-річної давності світлини чи якісь короткометражні власні роботи з висоти теперішніх років, гадаю, яка я прекрасна, здається, не стовідсоткова, а тисячовідсоткова жінка в кіно можу бути. Але не знаю, чому в кіно та телесеріалах — злюка-бобер часто; мабуть (сміється), не виріс ще той режисер, який зумів би зняти мене як жінку-парфум. Стараюся мати гарний вигляд, щоб дочекатися такої історії про себе. Частіше на екрані експлуатують, використовують мою силу характеру та погляду, звісно ж, для мене було б цікаво спробувати зіграти щось комедійне, легке й українською мовою.
— Страждаєте за самою собою в українському кіно?
— Безперечно. До того ж — і в українському кіно, і в телепродукті. Мені здається, можу його робити дуже добре. Але якщо українське — то жалюгідно малобюджетне. У наслідку виходить історія про недолугого українця, такого смішного, просторікуватого, й водночас розумного, скажімо, москаля. Хоч маємо навчитися знімати фільми, де висміюємо власні вади, самих себе, але, звичайно, було б добре, якби було більше коштів, часу, прописані сценарії та гралося на вищому рівні.
— Як вважаєте, в українському фільмі мають говорити суржиком, лихословити чи повинні подбати, аби було більше літературної мови?
— Я за те, щоб не опускатися до рівня персонажа, який розмовляє суржиком, вживає багато русизмів, лихословить. Потрібно піднімати рівень української мови на екрані. Є добрі сценаристи, літератори, яким, на жаль, важко пробитися в кіноіндустрію. Чекаємо з продюсером Володимиром Філіпповим на пітчинг, адже є цікавий задум сценарію «Щедрика» Ксенії Заставської, прекрасної одеської письменниці. І мова в неї багата. Сподіваюся, цю ідею вдасться втілити.
— І про кого «Щедрик»? Про Миколу Леонтовича?
— І про цю славетну, всесвітньо відому щедрівку-оберіг української нації, і про історію родини, яка живе в різні періоди, коли нами правлять різноманітні наші здоланники — в часи польського панування, фашистської окупації, за перших і других совітів. Ця сім’я проходила через випробування, які чинили-ставили перед нею різні владні органи й часи, але, незважаючи ні на що, зберегла «Щедрика».
— Що все-таки творилося у вашій душі, коли не затверджували на роль у новій стрічці? Вас це надто сердило чи викликало сльози, ятрило серце?
— Запитання «Чому?», певна річ, завжди ставила собі. Але усвідомила: не треба зупинятися в своїй творчості, не обов’язково мусять всі режисери кликати у фільм. Щоправда, були такі проекти, де, здавалося, саме я повинна була зіграти роль, та фортуна пройшла повз — отже, не зробила всього, що від мене залежало.
— Дякую за інтерв’ю, пані Наталю!
— «Урядовому кур’єру», всім українцям бажаю щастя у новому році, щоб мир нарешті поселився на нашій землі.
Микола ШОТ
"Урядовий кур'єр"
ДОСЬЄ «УК»
Наталія ВАСЬКО. Народилася 1972 року в місті Червоноград на Львівщині. Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Працювала акторкою столичного Молодого театру. Зіграла десятки ролей у кіно та театрі. Торік стала лауреатом національної кінопремії «Золота дзиґа» в номінації «Найкраща акторка другого плану» в фільмі «Гніздо горлиці».