Меморіальну дошку народному лікарю Іванові Лешку-Попелю встановили коштом благодійників на одному з корпусів державної медичної академії. Його свого часу простий люд дуже любив, називав «наш доктор», «друг бідних». Народну шану лікар заслужив подвижницькою працею і відданістю своїй справі. Іван Васильович приходив на допомогу пацієнтам будь-коли, чергував уночі, робив двічі на тиждень безкоштовні операції. Ще й купував за свої гроші ліки тим, кому вони були не по кишені. Невід’ємною складовою його лікування було також добре слово.
«У великих грошах спокуси багато»
Іван Васильович Лешко-Попель, за походженням польський шляхтич, народився в білоруському місті Рогачов Могильовської губернії 5 (17) вересня 1860 року. У Могильовській гімназії закінчив 8 класів, а потім вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету. У 1883 році Лешко-Попель перейшов на 3-й курс Військово-медичної академії, де навчання було дуже суворим. Але Іван на це не нарікав, говорив: «Лікарю довіряють найдорожче — життя людини! Потрібні точні та повні знання». Коли на старших курсах улітку студент приїжджав додому, то шукав бідних хворих і лікував їх безкоштовно. Інколи навіть сам платив пацієнтам, якщо через своє невігластво ті відмовлялися лікуватися.
Коли 1886 року він отримав звання лікаря, Івана Лешка-Попеля зарахували молодшим лікарем 54-го резервного кадрового батальйону (його згодом перейменували в Перекопський полк), дислокованого в Катеринославі (нині — Дніпропетровськ). Солдати обожнювали молодого доктора, цінуючи те добре і уважне ставлення до хворих, що було таким не схожим на поведінку його попередників. Навіть служиві із сусідніх частин нерідко таємно приходили на прийом до Лешка-Попеля.
А з 7 лютого 1887 року він став земським лікарем у Катеринославі. З медичною допомогою в місті того часу було досить сутужно. Кілька приватних лікарів за свої послуги брали чималі гроші. Зрозуміло, що до бідних людей така медицина не доходила. Натомість Іван Лешко-Попель не відмовляв нікому, неімущих лікував безкоштовно. Інколи таємно, щоб не образити людей, залишав своїм пацієнтам на столику 1—2 рублі на ліки. На рецептах робив відмітки про відпуск ліків за зниженими цінами, почасти платив за них і з власної кишені. Іван Васильович мав зиск, лікуючи багатих, і віддавав ці заробітки бідним.
Є спогади про те, як, наприклад, Лешко-Попель лікував хвору на малокрів’я дівчинку, доньку швачки-вдови. Два місяці щоденно бідолахам додому приносили м’ясо з магазину зі словами: «Оплачено». Або покликали якось лікаря на другий кінець міста до багатодітного коваля, який потерпав від ревматизму і жив у сирій халупі. Через три дні Іван Васильович знайшов пацієнтові суху квартиру і заплатив за неї на півроку наперед. Тому за такі речі дехто вважав Лешка-Попеля диваком. Але він на це казав: «У великих грошах спокуси багато».
Був суддею честі
Уже 1888 року Івана Васильовича прийняли у Катеринославське медичне товариство. Тоді ж у Катеринославі виникло місцеве відділення Петербурзького лікарського товариства взаємодопомоги, в якому Івана Лешка-Попеля до кінця його життя обирали одним із трьох суддів честі. А для цього потрібно було не менш ніж 2/3 голосів загальних зборів. На ювілейній конференції, присвяченій 25-річчю товариства, в 1899 році Іван Васильович доповідав про свої успіхи у боротьбі з трахомою. Ця хвороба тоді була страшною бідою і призводила до сліпоти дітей у бідних сім’ях. Коли в місті вирішили започаткувати безкоштовні нічні чергування лікарів, Іван Васильович одразу заявив, що брати в них участь — його моральний обов’язок, який він завжди сумлінно виконував.
На початку грудня 1903 року Лешко-Попель рятував тяжко хвору дитину — як завжди, мало думаючи про себе. Тому і не звернув вчасно уваги на те, що отримав зараження крові. А коли запримітив, було вже запізно. Проте лікар ще два дні продовжував відвідувати хворих. А на третій — втратив свідомість, коли намагався піднятися. Катеринославські газети тоді писали: «Відомий у місті лікар І.В. Лешко-Попель серйозно захворів. Його пацієнти з найбіднішого населення буквально беруть в облогу квартиру, справляючись про здоров’я Івана Васильовича»…
Іван Васильович Лешко-Попель помер 13 (25) грудня 1903 року на 44-му році життя. Провести в останню путь народного улюбленця зібралося понад 10 тисяч городян.
Доля сім’ї
Попри вдалу практику, яку мав відомий лікар, його родина залишилася у злиднях. Дружиною Лешка-Попеля була Зінаїда Никифорівна Кірдановська — рідна племінниця першої дружини російського письменника Ф. Достоєвського Марії Дмитрівни Ісаєвої (за походженням француженки). Подружжя Лешків-Попелів виховувало четверо дітей: Михайла, Лідію, Наталію й Катерину. Їхні нащадки, дехто з яких теж став лікарем, нині проживають у Дніпропетровську, Запоріжжі, Москві, Білорусі. За ініціативи Дмитра Яворницького 1913 року вулицю, що веде до Медичної академії, назвали Лешко-Попельською. Але, на жаль, через граматичну помилку в Дніпропетровську вона називається Ляшка-Попеля.
Ми в Google+