ТРАГІЧНІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ
У ці дні переселенці згадують про понад сорок років життя в страху і щоденні мрії повернутися додому
Лариса КОНАРЕВА,
Людмила ЩЕКУН,
«Урядовий кур’єр»
Спочатку в їхнє життя, як і в життя мільйонів людей, безжально увірвалася Велика Вітчизняна війна. Здавалося б, що може бути страшніше? Але вона виявилась менш тяжким випробуванням, ніж примусове виселення з рідних домівок та майже піввікове забуття.
Спецоперація з депортації тривала два дні і закінчилася ввечері 20 травня 1944 року. Понад 180 тисяч кримських татар вивезли з Криму і розселили в Узбекистані, Киргизії і Казахстані. Офіційна причина виселення була сформульована в постанові Державного комітету оборони СРСР від 11 травня 1944 року «Про кримських татар»: нелояльність по відношенню до радянського режиму. Але в нашій історії є дуже багато підводних каменів. Тож не будемо вдаватися в пошуки істини — для цього існують історики. Просто хочеться розповісти про тих, хто пережив цю трагедію.
Командир батареї
Про Велику Вітчизняну війну Решат Садрединов розповідав, ніби все відбувалося тільки вчора. Про битву на Курській дузі, про те, як його батарея шквальним вогнем зустріла німецьких бомбардувальників. «Ми стояли не на життя, а на смерть. Але, незважаючи на наш запеклий супротив, бомбардування посилювалось. За деякий час усі 4 зенітки в батареї було виведено з ладу, а з особового складу залишилось 15 осіб з 64. На нас, обеззброєних, пішли танки — «тигри», «пантери», а за ними піхота. Зав’язався рукопашний бій. Коли все скінчилось, залишки батареї опинилися в тилу ворога, а до лінії фронту — 10 км. Я, як командир батареї, віддав команду всім переодягнутись у німецьку форму, зняту з вбитих нами солдатів противника. І в такому вигляді ми дісталися своїх, які прийняли нас за «власовців». Потім усе з’ясувалось, і рештки особового складу батареї повернулись до свого полку», — розповідав про свої бойові пригоди Решат.
Потім зупинився, мовчки просидів хвилин п’ять, обличчя напружилось, і він з гіркотою у голосі сказав: «У мене є ще спогад з мирного життя, який закарбувався в серці, — це момент повернення до Сімферополя». Він розповів, що у вересні 1945 року попросився з’їздити додому, побачити рідних, бо вже давно від них не було жодної звістки. Тоді він ще не знав, що повертатися після війни йому нікуди, що в рідній домівці не чекають, бо нема кому.
— Виходжу на Сімферопольському вокзалі… і дивуюсь: жодного кримського татарина. Від перехожого дізнався, що їх виселили. Вирішив піти до коменданта міста. В голові постійно виникали запитання: «За що? чому?» Комендант міста на мене суворо подивився і запитав: «Що ви хочете?» Я сказав, що не можу знайти своїх батьків, родичів, знайомих. «А ви що не знаєте, що за зраду Батьківщини їх усіх вивезли?» — відповів генерал. Я не міг зрозуміти, як могли зрадити Батьківщину діти, старики і ті, хто воював на фронтах. Комендант виставив мене за двері. Біль від розпачу, гніву, образи розривав душу. В той самий момент до мене підійшов офіцер, який працював у комендатурі, і порадив не піднімати галасу, а спокійно залишити приміщення і швидше виїхати з Криму. Він розповів, що два місяці тому приходили кримські татари, які повернулися з фронту, почали вимагати пояснень. Їх посадили в автобус, вивезли у Білогірський район і розстріляли біля Ак-Каї (Білої скелі).
Решату нічого не залишалося як вирушити до Москви, де він дізнався, куди саме відправили його родину. Через три дні з Казанського вокзалу на даху потяга він вирушив до Ташкента, а компанію йому склав Герой Радянського Союзу, казанський татарин, який теж їхав до депортованої родини. «Через сім діб, чорні від сажі, вийшли ми на Ташкентському вокзалі. У Фергані я знайшов своїх рідних, які жили в жахливих умовах. Трохи побувши з ними, повернувся до полку. В грудні 1946 року звільнився з лав Радянської армії у званні гвардії капітана і поїхав до Ташкента на постійне місце проживання», — згадує Решат.
Бажання повернутися додому привело фронтовика до лав створеного в Узбекистані Національного руху кримських татар. У 1990 році він разом з родиною приїхав до Криму і тут, як колишній військовий, почав опікуватися депортованими з числа колишніх партизан та підпільників. Наприкінці розмови він додав: «Хочу сказати, що кримськотатарських хлопців, випускників Севастопольського зенітного училища, було 76 , на фронтах війни загинуло 36, в депортації — 35, нині нас у живих лишилось тільки п’ятеро. І на рахунку цих бойових командирів зенітних батарей понад 100 збитих літаків противника».
Випускники севастопольського зенітно-артилерійського училища Якуб Фетнєв, Решат Садрединов, Іса Феттаєв, Зія Абрурахманов. Всі окрім Решата, загинули на фронті. Фото з архіву Решата САДРЕДИНОВА
Не рятувало навіть російське прізвище
Доля родини Майре Торгаєвої надзвичайно трагічна: їхні поневіряння розпочалися ще задовго до 1944 року. Родину її батька Бекіра Торгаєва, багатого і впливового кримського татарина, у 1917 році відправили в заслання, а все майно відібрали. В 1929 році — повторне заслання до Сибіру. Ризикуючи власним життям і життям дружини та двох дітей, батькові вдалося втекти. Він добрався до Москви і там зміг отримати допомогу від жінки, яка працювала у Кремлі. Підробивши документи, виїхав до Полтави, а згодом забрав туди і родину. Після смерті батька на початку війни мама Майре вирішує з дітьми повернутися до рідної домівки в Бахчисарай. Вирушили додому взимку 1943 року. Але радіти поверненню до рідного міста родині Торгаєвих довелося недовго — через п’ять місяців їх депортували.
— Напередодні цих трагічних подій мені наснився віщий сон, в якому посланець Бога розказав усе, що відбудеться з нами. Через 2 дні, о 5 годині ранку, до хати увірвались озброєні солдати. «15 хвилин на збори, ми вас виселяємо», — без зайвих церемоній сказали вони мамі. Мама гадала, що нас везуть на розстріл, — розповідає Майре. — Привели на станцію, посадили у вагони, в яких перевозили худобу, закрили і повісили на двері величезний замок. Узяти із собою практично нічого не встигли, їжі не було, всі були налякані та розгублені. Страшенно хотілось пити, а води взагалі не давали. Їли якусь неїстівну рідину. Діти плакали і постійно просили пити і їсти. Коли потяг зупинявся серед степу, нам давали 15 хвилин. Хтось розпалював вогнище і намагався з борошна зробити хлібці. Справляли нужду в полі на цих коротких зупинках, а якщо хтось не встигав повернутися до потяга, то залишався серед степу. Переважно це були діти та старі. Пригадую, як у сусідньому вагоні молода жінка народила дитину, і в тому бруді та смороді дитина не вижила, — ледь стримуючи сльози, розповідає Майре.
Кінцевою зупинкою цього потяга було місто Маргелан, що в Узбекистані. Спочатку всіх відправили до лазні. Родини розселили у клубі на бетонній підлозі. А на другий день усіх дітей, старших за 12 років, і дорослих забрали на роботу на шовковий комбінат. Я потрапила до найжахливішого місця роботи — «мокрого» цеху. Підлога там бетонна, через пару нічого не видно, у нас руки були зморщені, як у старих. Багато дітей від такої роботи померло. Майре не пам’ятає, яким дивом її витяг звідти брат і влаштував у школу. Дівчина добре вчилася і вступила до інституту. Але на першому курсі надійшов наказ усіх студентів з кримських татар відрахувати. Майре врятувало те, що за документами, які батьки зробили в Полтаві, вона була Марією Біляєвою. «Звісно, директор інституту здогадувався, що я кримська татарка. Та незважаючи на це, ризикуючи власним життям, він дав мені змогу закінчити навчальний заклад», — розповіла вона.
Дівчина закінчила ще один інститут і пішла викладати до школи. Там пропрацювати змогла лише півроку — і знову звільнення, бо вона кримська татарка. «Ми постійно жили в страху, всього боялися. Мені запам’яталася зустріч з однокурсниками. Вони заїхали за мною на машині і запропонували покататися містом. А я погодилась, хоча знала, що спецпоселенці не мали права перетинати кордони резервації. Нас зупинив патруль, мене попросили вийти і відвели під конвоєм до міліції. Мені тоді пощастило вибратися звідти», — пригадує моя співбесідниця. Майре, як і тисячі інших депортованих, знайшла в собі сили жити далі і в 73 роки повернутися до рідної домівки. Єдина з усієї сім’ї.
Мені мама доручила берегти Коран
Батька Ленура Ємирвелієва у перші дні війни забрали на фронт, в боях під Сталінградом він пропав безвісти. У мами на руках залишилось шестеро дітей — Ленур і 5 сестер.
«Пригадую, коли наші війська відступали і залишали півострів, то спалили зерносховище. Моя мама запаслася обгорілим зерном і годувала ним не лише нас, а ще й ділилася з партизаном, який час від часу приходив до неї по їжу. Коли у 1944 році Крим було визволено, він попередив її про депортацію», — розповідає Ленур. Та мама йому не повірила, бо вважала, що виселення стосується тих родин, де родичі працювали поліцаями чи служили у німецьких військах. Коли наступного дня постукали у двері будинку, Зурє сказала: «Ви помилились, у мене чоловік на фронті загинув». У відповідь вона почула: «Ні, не помилились». Родині дали кілька хвилин на збори. Що за цей час можна було зібрати? «Я пам’ятаю, що мені мама доручила берегти Коран. Ця священна книга весь час була з нами, і зараз вона з нами. Це єдина річ, яка в нас залишилась від щасливого довоєнного життя», — згадує Ленур-ага.
У дитячій пам’яті залишилося, як усіх зібрали біля Ханського палацу, малих дітей посадили на машини, а дорослі йшли позаду. За машиною довго біг собака Ленура Пірат. Пес постійно підстрибував, намагаючись лизнути його руки. Партизан, з яким мама ділилась їжею, приніс для них мішечок солі, трохи квасолі та вовняну ковдру.
На вокзалі було море людей. Загнали в вагони, закрили і повезли невідомо куди. «Перший раз вагони відкрили через три доби, коли ми вже під’їхали до Волги. В туалет ходили в пробиту у підлозі дірку. Воду шукали там, де зупинявся потяг. Мама воду давала пити тільки нам, а сама лише губи змочувала», — пригадує співрозмовник. З дитячої пам’яті виринули спогади про те, як він із сестричками зайняв другий ярус у вагоні, бо там була щілинка, через яку можна було бачити небо.
Так, перебиваючи голод крихтами їжі, 17 діб їхали до Узбекистану. «Нас розселили на скотному дворі, три місяці жили просто неба, під гілками акацій. Дощів не було, проте спека була неймовірна. Перші дні нас годували, а потім почали залучати до збирання бавовни. Працювали на плантаціях і діти, старші за 14 років», — з тремтінням у голосі розповідає Ленур-ага.
У цих резерваціях забороняли співати пісні кримськотатарською мовою, а особливо ті, в яких були хоч найменші натяки на Крим. Однак мама Зурє завжди говорила своїм дітям: «Хоч би яке було горе, треба співати і сміятися, бо це піднімає душу».
СВІЖА НОВИНА
Держава й досі не поновила у правах депортованих
Напередодні сумної дати — Дня депортації кримських татар, 18 травня, Верховна Рада України розглядала у першому читанні закон «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», розроблений Мустафою Джемільовим. Законопроект передбачав, що Україна визнає депортацію народів, національних меншин та осіб з місць постійного проживання рішеннями органів державної влади СРСР як незаконні та злочинні акти, здійснені проти них, і визнає відновлення прав громадян України з числа депортованих пріоритетною сферою політичного, соціально-економічного, культурного та духовного розвитку суспільства. Це мало б передбачати створення умов для облаштування життя тих, хто повернувся, забезпечення їх землею, житлом, роботою та умовами для збереження культурної, мовної та релігійної самобутності. Вочевидь депортованим або їхнім нащадкам мало б повертатися майно, якщо воно збереглося, або відшкодуватися його вартість.
Однак за проект закону проголосувало лише 177 народних депутатів. Емоційним було його обговорення. Комуністи звинуватили кримських татар у тому, що «вони в один день перейшли на бік Гітлера і присягли воювати на його боці», що татари «охороняли концентраційні табори». А про мету вивезення татар з Криму Петро Симоненко сказав, що це робилося «задля рятування кримськотатарського народу».
Парламент проголосував про спрямування документа на повторне перше читання на наступному пленарному тижні.