Поки ми розмовляли з Варварою Антонівною в кімнаті поряд із класом, де сиділо її тридцятеро чотирикласників, я краєм вуха прислухалася, очікуючи, коли ж почне наростати характерний гамір, що завжди виникає там, де збираються докупи хоча б кілька дітлахів. Виходячи, вона попросила: «Посидьте тихенько, до мене кореспондент з газети прийшла». Усього тільки. І цілу годину з класу — нічичирк.
Щовівторка консультації для батьків
Півстоліття зі своїх сімдесяти років Варвара Антонівна працює вчителькою. Сорок п’ять — у гімназії «Межигірській» на Подолі, створеній 1936 року. Багато вчителів у ній, а також завуч — колишні учні Варвари Антонівни. Цього року знову випускає четвертий клас. Наступного її знову просять взяти перший клас. Строгість учительки не відлякує — навпаки: охочих потрапити до її класу більше, ніж вона може взяти. «Не знаю, чи візьму, все-таки вік…» — стенає плечима Варвара Антонівна. І водночас не уявляє себе без роботи: за все життя на лікарняному була, коли оперували апендицит і коли народила доньку. «Здавалося, можна було б уже й не працювати. В мене чудова родина: донька, зять, двоє онуків. А я не можу без роботи. Здається, що тут теж мій рідний дім», — каже. Й очі — вологі.
Згадує, що директор пед?училища в Лохвиці на Пол?тавщині, звідки вона родом, сказав якось: «Твоє життя — це тільки школа». А коли дізнався, що Варвара зібралася вступати до геолого-розвідувального технікуму, попередив: бажатиме, аби вона туди не пройшла. Так і сталося. Забрала документи й поїхала вступати до педучилища.
Після закінчення потрапила за розподілом до сільської школи. Переступила її поріг — й отримала клас із 47 учнями. «А мені ще й дев’ятнадцяти не було, мала, худа…» — згадує Варвара Антонівна.
«І як ви з ними впоралися? Як загалом вдається дати раду невгамовній дітлашні?» — цікавлюся, бо на власному досвіді знаю: втихомирити двох «зайців-енерджайзерів» вдається далеко не з першої спроби. Те, що сказала Варвара Антонівна, просто й складно водночас. «Треба любити дитину. Не буде любові — нічого не вийде. Коли ще не мала доньки, думалося: чому батьки не можуть навчити свою дитину? Як стала матір’ю, зрозуміла: зусилля вчителя і родини мають бути спільними. Бо дитина у школі майже цілий день. Тож хто, як не вчитель, має підказати батькам, на що їм звернути увагу? Я ніколи не зауважую на батьківських зборах, що, приміром, у Петренка все добре, а в Іваненка — не дуже. Але відколи почала працювати, запровадила індивідуальні консультації для батьків — щовівторка. Віч-на-віч кажу все, що потрібно».
По-друге, на дітей не треба кричати. Або принаймні вони мають знати: якщо покарані, то справедливо.
Все, що відбувається з дітьми, — провина родини
Водночас погоджується, що діти нині не такі, як раніше. Передовсім набагато слабші, менше читають, і в цьому, впевнена Варвара Антонівна, батьківська провина. «Хай сьогодні ваші діти 15 хвилин пограють на комп’ютері, а завтра — півгодини почитають», — пропонує Варвара Антонівна батькам своїх учнів. Потім питає в дітей: хто і що за тиждень прочитав? На жаль, відповідь часто заперечна. «Все, що відбувається, — провина батьків. І те, що дитина запізнюється до школи, і те, що не читає», — каже вона спокійно, але твердо.
…До кімнати зазирає хлопець років чотирнадцяти. «Це мій онук — Коля», — каже Варвара Антонівна. З того, що відбувається далі, стає зрозуміло, що виховує не лише інших дітей, але так само, суворо й терпляче, — своїх. Донька Олена, закінчивши престижний виш, теж стала вчителем. Онук навчається у восьмому класі, в якому класний керівник його мати. Для нього, каже Варвара Антонівна, це додаткова відповідальність: «Як мати зможе щось вимагати від інших, якщо не питатиме з нього більше? Ми завжди думаємо: що хочемо виростити з Колі? — веде далі після паузи. — Вважаю, що як родина досягли багато. Знаєте, хто для нього взірець? Батько». У цій родині будь-яку «дитячу» ситуацію розбирають не за допомогою крику, паска чи ультиматумів, а розмовляючи. Щовечора.
«Я їх безтямно люблю», — каже про свою родину. Її очі вдруге стають вологими, коли згадує чоловіка, котрий трагічно загинув 1984 року. «Мені було 39 років, йому — 42. Я була в такому стані… Написала заяву про звільнення з посади завуча. Про це навіть слухати ніхто не схотів. У райвно сказали, що заяву не підписуватимуть: чекатимуть, доки прийду до тями. Продовжувала вчителювати. Потім знову стала виконувати ще й обов’язки завуча. Звільнилася 2005 року вже за віком, а працювати в класі лишилася».
Колишні учні і їхні батьки пам’ятають, телефонують, приходять додому. «Є дуже хороша родина Єгоркіних, — усміхається Варвара Антонівна. — Я вивчила двох їхніх синів. А сталося так. Коли в мене вчився старший, Ігор, їхній батько багато змайстрував для класу. Потім, коли меншому, Олегові, було років 2 чи 3, тато раптово помер. Спливло трохи часу, і мама привела до мене Олега. А він за віком ніяк не потрапляв до мого класу. Та вона не відступалася, ще й горе таке — одне слово, я запропонувала за літо навчити хлопця читати. У вересні прийшов цей Олег — маленький такий. І читає, як третьокласник. Отак мама взялася…»
Тоді Варвара Антонівна вела третій клас. Порадила мамі все-таки віддати хлопчика до першого, аби відчув, як воно — бути у школі і поспостерігати, як складеться. Мама прийшла за кілька місяців, і Варвара Антонівна погодилася взяти дитину до себе. «Олег закінчив авіаційний університет, йому вже запропонували роботу за кордоном», — каже Варвара Антонівна.
… На роботу вона приходить щоранку за двадцять восьма. «Навіщо так рано?» — питаю. «А я завжди ставлю себе на місце батьків. Вони поспішають на роботу, приведуть свою крихітку до школи — а вчителя немає. На кого вони її залишать?»
Даруйте за сентименти, але після розмови мені захотілося обійняти цю тендітну, мудру, сильну жінку. Хтось рахує дні до пенсії, а вона, маючи півстолітній стаж за плечима й не дуже легку долю, щоранку прокидається о п’ятій і не уявляє, як це: жити — й не працювати. «Не знаю, наскільки наша школа неможлива без неї, але вона без школи не уявляє свого життя», — сказала про неї донька. Вчитель від Бога, як тут ще скажеш.
Ми в Google+