Чергова злива обернулася для моєї та сусідніх квартир із горішніх поверхів черговим іспитом на стійкість. Дива не сталося. Як і раніше, іспиту наш старенький дах не витримав. У квартирі затекла стеля, пошкоджено гіпсокартонні перекриття, вода крапала з різних кутків. Ситуація не нова. Перші краплі після зливи виявила в оселі років зо три тому, в сусідів почало текти раніше. Вони тоді писали в ЖЕК, вимагали ремонту покрівлі. Вирішила приєднатися до листування, розпочавши його саме три роки тому. Змінювалося законодавство у сфері регулювання житлово-комунального господарства, рішення, ухвалені міськрадою, змінювалася й тональність нашого з ЖЕКом епістолярію.
На початку листування дах обіцяли відремонтувати й навіть прислали майстрів. Ті вилізли на горище, оцінили стан покрівлі й дали слово відремонтувати, коли поліпшиться погода. Було те в листопаді. А погода протягом майже трьох років усе не поліпшувалася. А згодом потреба в ремонті офіційно відпала. Адже виконком міської ради у лютому 2017-го ухвалив рішення вилучити з побудинковго тарифу таку складову витрат, як поточний ремонт інженерних комунікації житлових будинків.
Відтоді виконання ремонтів не належить до компетенції ЖКП «Бриз», яке нас обслуговує. Що ж рекомендують комунальники? Звертатися до депутата Миколаївської міської ради свого округу, просити в нього коштів на ремонт даху. На жаль, такий вихід не для нас. Адже саме від нашого округу депутата немає — нема до кого звертатися. Такі реалії виборчого законодавства, коли чималий мікрорайон залишився без представника в міській раді.
Розумію, що слід шукати інші варіанти. А їх небагато.
Для початку разом із другом вилізли на горище, оглянули його, намагаючись знайти місце протікання. На жаль, не такі ми спеціалісти, щоб з’ясувати, звідки тече. А тече скрізь. Дах дірявий, шифер пошкоджений, перекриття прогнилі, коника на стику даху нема. Усе це зафіксували й працівники ЖКП, які все-таки відгукнулися на моє прохання скласти акт, з яким можна йти далі по інстанціях. Якщо вистачить терпіння й сил на боротьбу з вітряками, тобто з житлово-комунальною системою.
Однак як пояснили знаючі люди, на перемогу в тій боротьбі краще не сподіватися. Невже глухий кут?
Звісно, вихід є. Наприклад, створити ОСББ, взяти участь у програмі співфінансування ремонту даху, в якій 10% оплачують мешканці, 90% — місто. На жаль, саме для нашого будинку цей варіант не вдалий. З мешканців 32 квартир більшість отримує субсидії, тож не готові сплачувати більше. Та й загалом не готові об’єднуватися й разом розв’язувати спільні проблеми. Не приховують: проблеми жителів горішніх поверхів — виключно їхні. Пояснюю, що дах і горище — наша спільна власність, тож маємо разом усе вирішувати, можливо, навіть власним силами відремонтувати. На жаль, аргументи не діють. Принцип «моя хата скраю», як завжди, у пріоритеті.
Державним коштом усе-таки дахи ремонтують, якісь будинки перші в черзі на ремонт. А наш старенький 1964 року спорудження до цього особливого списку ніяк не потрапляє.
Загалом проблема набагато масштабніша, ніж просто ремонт даху. Ідеться про утримання старого житлового фонду, термін експлуатації якого вже скінчився. Невже слід дочекатися аварійної надзвичайної ситуації, щоб влада звернула увагу на старі будинки? Вирішила, що не чекатиму і за прикладом сусідки власним коштом відремонтую дах над своєю квартирою. Розумію, що це задоволення не з дешевих і не гарантує від чергових протікань. Та поки що, на жаль, це єдиний вихід. Мій дах — моя проблема.