Перше враження від Перемоги — як тут красиво. Все потопає в зелені й квітучих деревах. Око фіксує також порядок у всьому: заасфальтовані дороги, добротні кам’яні будинки. Відчувається, що живуть тут люди, для яких їхнє село — не тимчасове місце проживання, а рідна, улюблена земля. Школа, дитячий садок, ринок, меблева фабрика, амбулаторія сімейної медицини зі швидкою допомогою і власною лабораторією, будинок для людей похилого віку, бібліотека, кілька магазинів, кафе. На найпомітнішому місці — церква. А трохи далі, на зеленій галявині, — обеліск з іменами загиблих під час війни ядлівців. Адже саме так — Ядлівка — село називалося з 1400 року. Перемогою його нарекли 1945-го.

Можливо, хтось скептично скаже, що перемогами в Україні названо багато населених пунктів. Але в цього села особлива доля. Його спалили під час Великої Вітчизняної війни, та воно відродилося, наче Фенікс із попелу.

Тільки церква стоїть та півні співають

…Німецькі загарбники увірвалися в Ядлівку, переслідуючи частини Червоної армії, які відступали. Жителі, причаївшись у своїх оселях, із жахом спостерігали за ними. Коли стрілянина стихла, під прикриттям ночі селяни поховали на городах дев’ятеро загиблих радянських бійців. А вже наступного дня на дверях сільради з’явився наказ, де всі пункти закінчувалися словом «розстріл». Перших двадцятьох ядлівців фашисти розстріляли в листопаді 1942 року. Потім почали зганяти людей до школи, на подвір’ї якої височіли шибениці. За кілька годин було повішено ще 29 односельців.

Але найстрашніше почалося 1943-го, коли село оточили окупанти з автоматами, кулеметами й вівчарками, а всіх його жителів почали виганяти з хат. За участь селян у партизанському русі Ядлівку запалили. Вогонь і дим піднімалися до самого неба. З усіх сільських споруд не згоріла лише… дерев’яна церква. Та сама, яка нині прикрашає село. Місцевий священик Олександр Ярмольчик вважає це дивом.

— Церква — наче криниця, де людина може напитися живої води, — каже він.

Табличка біля входу розповідає: «Храм Різдва Пресвятої Богородиці села Ядлівка збудований у 1892 році зусиллям місцевих жителів. У 1934 році радянська влада храм закрила, зруйнувавши верхню його частину, і використовувала будівлю не за призначенням. Храм Різдва Пресвятої Богородиці — пам’ятка спаленого під час війни села як єдина вціліла споруда. У 1992 році зусиллями благочинного Баришівського району протоієрея Михайла храмова будівля була передана церковній громаді».

Саме з церкви й почалося відродження села. На Різдво Пресвятої Богородиці 21 вересня 1943 року в село увійшли розвідники 529-го стрілецького полку 2-го Українського фронту. У шкільному музеї зберігається газета «На страже Родины» від 23 вересня того року з публікацією про визволення Ядлівки. В церкві не лише молилися, а й навчалися. Саме біля церкви люди почали копати перші землянки.

У село з усіх кінців полетіли листи, кожен хотів дізнатися про долю рідних. Але листи надходили в нікуди. Ядлівки не було. У звільнених Броварах на запитання людей «Як там Ядлівка?» бійці відповідали: «Тільки церква стоїть та півні співають». Не повернулося додому 800 чоловік, з них 436 загинуло на фронті, 241 — закатовано фашистами, решта зникла безвісти. Ті, хто повернувся, обробляли землю, запрягаючись у плуги, орали, сіяли. Село поволі піднімалося зі згарища.

Родині Тетяни Галась, яку з мамою і трьома сестрами погнали до Німеччини, пощастило: всі повернулися живими. Прийшов додому й батько, який воював на фронті з перших днів війни і дійшов до Берліна.

Торік народилося дев’ятеро немовлят

9 травня біля обеліска збирається все селоФраза, яка для декого є просто словами, — «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» — для жителів села Перемога має особливий сенс. Тут сім братських могил. Вони на городах, у дворах жителів. Там поховано десятки людей. Могили доглядають школярі.

— Наша виховна робота ∂рунтується на пошукових заходах. У кожному класі працює загін пошуковців, які досліджують наше село до війни, під час війни, після перемоги. Їх ніхто не змушує, їм самим цікаво це робити. Ми відшукали, скільки людей загинуло під час Голодомору, війни, встановили їхні прізвища. Нещодавно приїжджала до нас жіночка з Полтавщини, каже, в них поховали нашого односельця. Ми знайшли його рідних, поїхали на могилу, повезли й школярів. Якщо не знатимемо своєї історії, в нас не буде майбутнього.

Часто до нас приходять люди і кажуть: мій дідусь, мій дядько загинув, а на обеліску їхніх прізвищ немає. Ми замовили мармурові дошки і додали прізвища, — розповідає Перемозький сільський голова Тетяна Рихлик.

За її словами, у селі два найголовніші свята — 9 Травня і День визволення села, який збігся з місцевим храмовим святом. Цього дня до пам’ятника загиблим односельцям щороку покладають квіти, у церкві служать панахиду.

— Ми святкуємо біля обеліска слави. Збирається дуже багато селян, люди приїжджають, з усіх усюд, приводять діток. Ведучі — школярі. Під час свята ми відзначаємо всіх: ветеранів, молоді сім’ї, в яких народилися дітки. До речі, торік у нашому селі народилося дев’ятеро немовлят. Нещодавно ми запросили погостювати в нас делегацію з Німеччини. Вони привезли нам 3 тисячі євро на ремонт музею історії нашого села, — каже Тетяна Рихлик.

— Завдяки плідній співпраці з фондом Мартіна Німьолєра всі охочі відвідали місця ув’язнення в Німеччині, — розповідає священик Олександр Ярмольчик. — Ніколи не забуду сповнені сліз очі моїх односельців-остарбайтерів, коли приїхали в селище Альт-Мадлітц. Люди впізнавали ті місця, хоч на той час були ще зовсім малими. Мабуть, дитяча пам’ять дуже загострилася від пережитого. Німці все зберегли й відремонтували, а там, де поховано четверо людей з Ядлівки, встановили пам’ятник.

Уміють і хочуть працювати

Нині Ядлівка-Перемога, попри складні економічні умови, навчилася виживати, не чекаючи допомоги. Люди, які змогли відновити село, що було повністю зруйноване, вміють і хочуть працювати.

— Вісім років тому на базі школи ми побудували дитячий садочок. Зробили ремонт, каналізацію, закупили меблі, іграшки. Звичайно, допомагали спонсори. Прийшла людина, яка не живе в селі, і сказала: ось гроші, купіть дітям телевізор. У нас п’ятеро фермерів, всю землю розпайовано, жодне поле не гуляє. Вирощуємо зернові культури, майже в кожному подвір’ї є корова, крім того, в селі 70 коней і 150 кіз. Два роки тому ми виграли міжнародний конкурс і отримали 10 тисяч євро. Наші фермери додали грошей, і тепер школа — з новими вікнами.

У село повертається молодь, а це означає, що в нього є майбутнє. У школі працюють п’ятеро молодих вчителів, які тут народилися і виросли, в будинку літніх людей працюють молоді дівчатка із села.

— У мене є сім’я, робота. Я тут народилася і хочу, щоб тут жили мої діти. Робота в селі є, було б бажання працювати. Ми всі пишаємося нашим селом, тож і музей створювали всією громадою. Серед односельців багато заслужених людей: і Герої Радянського Союзу, і повні кавалери ордена Слави, і військовий, який приймав капітуляцію Японії, навіть космонавт, що перебував у загоні з Юрієм Гагаріним. Тож дітям є з кого брати приклад, — каже вчителька Оксана Довбенко.

Жителі цього села знають ціну перемозі. Вони прагнуть миру і добробуту, хочуть працювати на своїй землі, народжувати і виховувати дітей. Впевнена, що вдруге свою Батьківщину на знищення вони не віддадуть.

ДОВІДКА «УК»

Перемога (до 1945 року — Ядлівка) — село в Баришівському районі на Київщині. Населення — 1240 осіб. Площа — 7 кв. км. Засноване 1400 року.

«УК» запитав у жителів села:

Що для вас означає 9 травня?

Тетяна РИХЛИК,
Перемозький сільський голова:

— День Перемоги для нас — це велике свято, адже це кінець страшної війни, можливість повернутися до мирного життя і праці. Ми обов’язково розповідаємо про це дітям, щоб вони знали, якою ціною далась нашому народові перемога.

Отець Олександр,
настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці:

— Перемога — це те, що вистраждали наші діди і прадіди, які виборювали її. Це і день жалоби, і велике свято. Особливо для наших жителів. Наше село названо Перемога, і це зобов’язує нас шанувати тих, хто загинув заради того, щоб ми жили. Хто не пам’ятає, якою ціною далася нашому народові перемога, той не може збагнути, що це таке. Це торжество миру, адже люди боролися за Батьківщину, за дітей, за майбутнє.

Тетяна ГАЛАСЬ,
колишній остарбайтер:

— Це свято, але зі сльозами на очах, адже багато людей загинуло в тій страшній війні. 

Наталія ДОЛИНА,
Світлана СКРЯБІНА
(фото),
«Урядовий кур’єр»