Авторитетний сучасний турецький драматург лауреат 17 літературних премій, дві з яких йому присуджено за межами Туреччини, — це про Тунджера Джюдженоглу. В Європі його називають турецьким Чеховим, якого турбує не тільки доля окремої людини або родини, а й людства загалом. Драматичні твори письменника перекладено багатьма мовами і поставлено в понад 40 країнах.
В Україні найвідомішу п’єсу Тунджера Джюдженоглу «Лавина» вже поставили у трьох театрах, серед яких евакуйований з Луганська обласний академічний музично-драматичний український. У цій виставі театр у формі іронічної притчі досліджує знайомі історичні ситуації, коли диктатура тиші (з безліччю заборон) породжує надмірну покірність. За словами головного режисера театру Володимира Московченка, він узявся за спектакль, бо прочитав у п’єсі відповідь, чому люди перестають мовчати. На його думку, «цю п’єсу написано саме для України». Чи це саме так — розмова з Тунджером Джюдженоглу.
— Пане Джюдженоглу, на скількох прем’єрах «Лавини» вже побували?
— Намагаюся відвідувати кожну, хоч би в якій би країні її ставили. Уже не можу контролювати свої п’єси — вони як дорослі діти живуть власним життям. Не встановлюю зв’язків з театрами — за мене це робить зокрема сама «Лавина». У неї цікава доля: в Україні її ставлять утретє, а в Чернівцях не те що поставили без узгодження — навіть не запросили автора на прем’єру. Така ситуація і в Грузії, де її ставлять шість театрів. У Росії — 23. Сподіваюся, що «Лавина» йтиме в багатьох містах України, судячи з того, як її сприймають. Здається, вона торкнула в людях якісь потаємні струни.
— Але ця притча має першооснову?
— Тему п’єси я взяв з життя східної Анатолії, де є село, яке живе з небезпекою сходження лавини і місцеві жителі не можуть на повний голос говорити. Зрозуміло, це переосмислив і перетворив на метафору.
Коли ставили «Лавину» в Польщі, критики запитали: «Звідки ви так добре знаєте особливості нашого польського життя, що так їх описали»? У Баку за лаштунки прийшов поет і сказав: «Звідки знаєте, як у нас це все відбувається»?
Тим часом я не описував ні тих, ані інших — просто взяв сюжет зі своєї батьківщини.
— «Лавину» ставлять у всьому світі. Які особливості у різних театрах помітили?
— Мав змогу подивитися виставу в багатьох варіантах. Майже всі вдалі. У Румунії, в Національному бухарестському театрі (один з найвідоміших у Європі) режисура була фантастичною. Але режисер за поглядами пацифіст. Я теж не люблю зброї. Але якщо треба взяти її в руки, щоб щось змінити? Тут нікуди не подінешся. Та румунський режисер прибрав із п’єси зброю, і поставив замість неї… молоко. Я спитав: яке молоко? Тут гвинтівка мала бути! А він каже, що ненавидить зброю.
На жаль, коли хочеш щось змінити, мусиш озброїтися. Не треба боятися, треба підніматися. Хоч сподіваюся і, мабуть, усі ми хочемо, щоб як у румунського режисера — молоко замінило зброю.
— Чи ви вперше в нашій країні й зокрема на сході, де тривають бойові дії?
— Ні. Це мій четвертий приїзд в Україну. Мушу щиро зізнатися: я в Україну закоханий. Українці — освічена і культурна нація, яка любить мистецтво. Зі Стамбула привіз вам привіт від турецького народу. Ви для нас, турків, дуже близькі. Для мене велика честь, що у країні, яка дала світові таких письменників, як Гоголь і Булгаков, ставлять мої п’єси. Сподіваюся, що надалі наша співпраця розвиватиметься, і «Лавину» поставлять ще в багатьох містах України.
Один театральний критик напророчив «Лавині» велику популярність саме у XXI столітті. Але, до слова, я автор не однієї п’єси.
— У 2016 році в Харкові організовували театральні сценічні читання на базі театру «Арабески». Там читали уривками чотири п’єси сучасних авторів, а Харківський ТЮГ зробив фактично ескіз-виставу (з усім реквізитом!) вашої п’єси «Візитер». Які ще ваші твори ставлять в Україні?
— «Візитер» — твір для мене особливий, бо загалом він про те, що мир на землі в руках жінок. Тому що жінки народжують. Хто дає життя, той потім зможе це життя підтримати.
Сюжет п’єси двома словами: лікар-психотерапевт, трохи за сорок, переносить інсульт і потрапляє в таку ситуацію, з якої сам витягав людей. Тобто він лежить, не може рухатися. У лікарні біля нього чергує дружина. І тут приходить янгол смерті. Але в них там теж «демократичні зміни», і їх зобов’язали отримувати добровільну згоду рідних та близьких на те, щоб забрати душу. Він мусить якось так викрутити, щоб дружина погодилася. І врешті-решт це йому вдається. Але потім підмінити дружину, щоб та відпочила, прийшла мати того лікаря. І в янгола смерті нове завдання: йому треба вмовити матір. Та матері він умовити не зміг.
Велику увагу звертаю на жіночу тему. Тому що фактично у всьому світі жінки — це люди другого сорту. Наприклад, на моїй батьківщині, в Туреччині, чоловіки, коханці вбивають 25—30 жінок на місяць. Це дуже серйозно. На жаль, і в інших країнах, навіть в Америці чи Швейцарії жінки не змогли досягти рівності, яку декларують. І якби жінки мали більший вплив у суспільстві, не було б ні воєн, ні конфліктів. На жаль, чоловіки спробували, але в них не вийшло побудувати безконфліктний світ.
— Чи маєте досвід праці в кіно?
— Так, один фільм зняли за моїм сценарієм: «Кизил Ірмак». Це назва річки в Туреччині, перекладається як Червона річка.
Коли був без роботи, грошей бракувало, запропонували зняти фільм. У нас, як і в інших країнах, представників інтелігенції, які перебувають в опозиції, тримають напівголодними. На них тиснуть, бо вони мають власну точку зору. Мені запропонували написати сценарій, спираючись на турецьку легенду. Режисер зняв фільм. А я сказав, що краще б я помер з голоду.
— Чому так?
— Режисер абсолютно не зрозумів того, що я хотів сказати. За легендою, є отара, чабан. Чабан закоханий у дівчину, а її мачуха закохана у нього. Родина дівчини влаштовує йому пастку, щоб не віддавати її за нього. Кажуть: умієш керувати своєю отарою? Тоді хай вівці всю ніч лижуть сіль, а на ранок ти повинен, граючи на ріжку, перевести отару через річку і щоб жодна вівця не пила води. А ще за кілька днів до того вони змусили його зарізати кількох овець на свято, щоб отара образилася на чабана.
Але все одно він зміг порозумітися з вівцями і перевести їх через річку так, що жодна не напилася води. Тоді родичі дівчини спробували його застрелити. І в цей момент вівці стали людьми і виступили за відновлення справедливості. Сказали: ми народ. Ми за кохання, за те, щоб його зберегти.
Режисер не зрозумів метафори. Тоді я переписав сценарій, зробив з нього п’єсу. А відомий азербайджанський композитор написав музику. І я створив лібрето.
— Тобто подарували твору нове життя. А ось щодо «Лавини», як вважаєте, з якими думками люди мають виходити з вистави?
— Усе дуже просто: не мовчіть! Якщо мовчати — нічого не буде, нічого не зміниться. Мовчанка не розв’язує проблем.
Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Тунджер ДЖЮДЖЕНОГЛУ. Народився 1944 року в Стамбулі. Перший драматургічний твір «Боротьба наосліп» написав 1972-го, завершуючи навчання на факультеті лінгвістики, історії та географії університету Анкари. Член правління Спілки турецьких письменників, належить до кількох інших спілок і фондів турецьких письменників. Викладає в консерваторії драматичне мистецтво і пише статті в газету «Джумхуриет». Крім основної роботи, веде найбільший у Туреччині театральний сайт, організовує театральний фестиваль.
Ми в Google+