УКЛАДЕННЯ ЗБОРІВСЬКОГО МИРУ
ПАРАЛЕЛІ. Зусиллями російських міфотворців московський цар Іван Васильович, більш відомий під іменем Грозного, уявляється всесильним тираном, який тримав у страху всі сусідні держави із Кримом включно. Та насправді, коли великий князь московський (саме таким був титул цього правителя) надумав оголосити себе царем, розгніваний таким нахабством кримський хан, якому московіти платили данину, рушив зі своїм військом на Москву. Переляканий Іван Васильович учинив не по-царськи: чкурнув із столиці, залишивши для переговорів «віце-царя», на роль якого призначив хрещеного татарина і свого підданого Сімеона Бекбулатовича, касимовського хана (Касимов — нині райцентр на Рязанщині).
Здавалось би, який стосунок має ця історія до Зборівського миру між Польщею і Україною за часів Богдана Хмельницького? Суть у тому, що коли козаки спільно з татарами розгромили поляків під Зборовом, король Ян Казимир фактично опинився в руках переможців. Однак кримський хан наполіг на «почесному мирі», що згодом обернулося великою бідою як для України, так і Криму, і навіть Туреччини.
Кримчаки начебто діяли мудро, намагаючись не допустити зміцнення молодої української держави на своїх кордонах, натомість посприяли зростанню сили і агресивності Московського царства. Власне, йдеться про ще одне підтвердження того, що будь-яка аморальність як у житті, так і в політиці б’є бумерангом по своїх творцях, як красномовно засвідчують недолугі умиротворення Гітлера, Івана Грозного чи Путіна.
30 РОКІВ ТОМУ СТАРТУВАЛИ ІГРИ ДРУЖБИ
Спорт — не завжди мир
ДАТА. Олімпійські ігри 1980 року в Москві бойкотували 64 держави світу на знак протесту проти введення радянських військ в Афганістан. Натомість на наступну Олімпіаду 1984 року в Лос-Анджелесі вже не поїхали спортсмени країн так званої соціалістичної співдружності. Слабкою втіхою для них стали Ігри дружби або, як ще їх називали, «Дружба-84» — серія міжнародних змагань, що проходили у 9 країнах соціалізму.
Фактично олімпійський ведмедик, що під сльози розчулених глядачів злетів у небо над Москвою, замалим не попрощався з ідеалами миру і дружби, заради яких відновлювали олімпіади сучасності. На жаль, складається прикре враження, що уроки історії досі залишились не засвоєними, а проведення Олімпійських ігор на російській території неминуче стає скандальним.
85 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНАТОЛІЯ КУЗНЄЦОВА
Живий голос Бабиного Яру
ПОСТАТЬ. Для мільйонів читачів він залишається насамперед автором до щему автобіографічного, глибоко публіцистичного та водночас строго документального роману «Бабин Яр». Власне, саме цей твір Анатолія Кузнєцова став для нього Рубіконом, після переходу якого вже неможливо було жити у світі брехні, звичному і єдино можливому, що для громадян Радянського Союзу, що нинішньої путінської Росії, де кара за вільнодумство — швидка і неминуча.
Тим часом життя начебто навмисно спокушало правдолюбця перспективами безбідного існування. Годі уявити, як хлопчаку з київської Куренівки, де навіть у мирний час було не до занять хореографією, по війні вдалося вступити до балетної студії оперного театру і навіть дебютувати на великій сцені. Не кожен зміг би після цього за власним бажанням (!) податись на будівництво Каховської ГЕС, де інструментами вчорашнього артиста стали лом, лопата, кельма, а заповітною мрією — бути письменником.
Анатолій Кузнєцов здобув славу ще під час навчання у Літературному інституті, коли написану фактично початківцем повість «Продовження легенди» почали перевидавати величезними тиражами та переклали на десятки мов. Та замість того, щоб експлуатувати добре йому знайому та затребувану видавництвами тему «будов комунізму», письменник береться за ризикований для мистецької кар’єри і власного здоров’я збір свідчень про трагедію Бабиного Яру.
«Я не думав, що жахи минулого навіть через двадцять років здатні так потрясати. Мені призначили курс відновлення нервової системи. Приймаю сильнодіючі ліки, від яких всі відчуття притупились і голова погано працює», — пише ще зовсім молодий прозаїк, який пройшов виробничий вишкіл на спорудженні Каховської, Іркутської і Братської ГЕС. Утім, від викладених на папері свідчень про трагедію Бабиного Яру навіть нині стає моторошно, а письменник записував їх зі слів ще живих на той час очевидців, якими ніхто не цікавився, попри офіційні запевнення влади, що «ніхто не забутий і ніщо не забуто».
Дозвіл на друк «Бабиного Яру» навіть у вже «ліберальні» брежнєвські часи дали на найвищому рівні, бо ніхто із редакторів не ризикнув узяти відповідальність на себе. Однак твір настільки скалічила цензура, що, як згадував автор, «коли я почав читати, у мене в прямому значенні слова потемніло в очах».
Не дивно, що, потрапивши за кордон, Анатолій Кузнєцов попросив там політичного притулку. До цього його спонукала книжка, яка мала побачити світ у непідцензурному вигляді, хоч платою за це стала втрата Батьківщини і сім’ї.
Творчість Анатолія Кузнєцова досі небажана в Росії. Там донині не визнають ні штучно створеного Голодомору в Україні, від якого загинули мільйони українців, ні знищення польських військовополонених під Катинню, ні державного геноциду цілих народів, про що говорив на весь світ автор «Бабиного Яру».
Анатолій Кузнєцов мав мужність визнати, що не лише у країнах так званого соціалістичного табору, а навіть у радянських республіках Прибалтики росіян сприймають як окупантів, і це «гірко, боляче і соромно». Причому причина не лише в політиці Росії, а у менталітеті її громадян, які «в себе дома не танцюють «бариню» на столах, бо це не дозволено, а в окупованих країнах — можна». Втім, мало хто з росіян розуміє, чому Кузнєцов так переймався болючим для нього питанням: як народ, що дав світу Достоєвського і Льва Толстого, став загрозою для всієї людської цивілізації.
Запізніле умиротворення
75-РІЧЧЯ ПІДПИСАННЯ ПАКТУ МОЛОТОВА — РІББЕНТРОПА
ПОГЛЯД. З часу приходу Гітлера до влади не було заклятіших ворогів у Європі, ніж, як здавалось багатьом, Німеччина і СРСР. Отож неважко уявити шок від підписання угоди, що фактично задекларувала дружбу двох диктаторів та унормувала таємний поділ незалежної Польщі.
Не дивно, що пакт Молотова — Ріббентропа вважають злочинним і навіть стверджують, що саме він дав зелене світло розв’язанню Другої світової війни. Утім, не варто забувати, що союз двох диктаторів був би неможливим без ганебної Мюнхенської змови Великобританії та Франції з Гітлером. Великі держави Європи виявили «батьківську» турботу про представників німецької меншини в суверенній Чехословаччині, які 12 вересня 1938 року за безпосередньої підтримки гітлерівських емісарів підняли збройний заколот.
Замість того, щоб остудити агресивний запал Гітлера, його майбутні жертви в Другій світовій примусили чехів передати Німеччині начебто населену переважно німцями промислову Судетську область, мотивуючи це інтересами «збереження миру в Європі». Вже за кілька місяців відбулась «федералізація» Чехословаччини, в результаті якої Словаччина проголосила формальну «незалежність» та стала союзником гітлерівців, а решту територій окупували.
Зрозуміло, що під час переговорів у Мюнхені Гітлер, так само як Путін після загарбання Криму, стверджував, що йдеться про останню територіальну претензію. Розчулений цими обіцянками глава уряду Великобританії Чемберлен після повернення додому навіть заявив прямо з трапу літака: «Я привіз вам мир!» На жаль, йшлося навіть не про недалекоглядність, а про аморальність політиків, що красномовно засвідчує запис у щоденнику Г. Вільсона, радника Чемберлена: «Англії найближчим часом війна не загрожує, бо наступний великий удар Гітлера буде проти України».
Не зайве нагадати, що саме українське питання наприкінці 1938-го — на початку 1939 року перебувало в центрі уваги європейської політики. Втім, Гітлер завбачливо відмовився підтримати незалежність Карпатської України, відданої на розтерзання угорським військам. Отож у липні 1939 року німці з повним правом змогли заявити повіреному в справах СРСР у Німеччині Астахову: «Врегулювання українського питання доводить, що ми не маємо цілей, які можуть загрожувати радянським інтересам». Більше того, сталінський дипломат доповів, що, зі слів його співрозмовників, «навіть стосовно Прибалтики і Польщі домовитись так само легко, як було щодо України».
Натомість лідери Великобританії і Франції «принципово» продовжували ганебний курс «умиротворення» знахабнілого агресора, об’єктом претензій якого стала Польща. У відповідь на це прем’єр-міністр Чемберлен 31 березня 1939 року грізно заявив, що «у разі загрози незалежності Польщі, уряд Його Величності надасть польському уряду всю підтримку, яка в його силах». Втім, щоб не залякати Гітлера, вже наступного дня газета «Таймс» із посиланням на урядові кола роз’яснила, що йдеться не про захист «нинішніх кордонів Польщі. Вирішальне слово у цій декларації не «цілісність», а «незалежність».
У перекладі з дипломатичної на загальнозрозумілу мову це означало, що полякам слід погодитися на територіальні поступки Німеччині, яка під приводом «захисту інтересів німецької нацменшини» претендувала на Данциг та «сухопутний коридор» для його з’єднання з Рейхом.
До речі, кілька років тому світ шокували заяви провідних істориків Росії, які назвали ці вимоги гітлерівців «досить помірними» і тим самим переклали вину за розв’язання Другої світової на… Польщу, яка, замість того щоб за прикладом СРСР «дружити» з Гітлером, обрала «гнилі» цінності західної демократії. Втім, не складно здогадатись, що на умі російських «науковців» потаємне бажання Путіна отримати сухопутний коридор до Калінінграда через Прибалтійські республіки.
Не менш очевидно, що в розпал польської кризи 1939 року кожна з великих держав домагалася власних цілей, які не мали нічого спільного зі збереженням миру в Європі: західні демократії прагнули стравити між собою двох тиранів — Гітлера і Сталіна, а радянський вождь — спрямувати Німеччину проти Франції і Великобританії. Однак у кінцевому підсумку нікого не минула кара за аморальність: пакт Молотова — Ріббентропа не захистив СРСР від підступного нападу, а вичікувальна позиція французів і англійців призвела до повного розгрому Франції та величезних жертв і втрат Великобританії, яка аж до червня 1941 року одна протистояла «коричневій чумі», що заполонила Європу.