Уперше побачив Діда Панаса на телеекрані вже майже дорослим. Але й досі пам’ятаю, як ще у п’ятирічному віці з нетерпінням чекав його чергової казки, яку іноді випадало почути по радіо. Через багато років мої діти, як і багато їхніх ровесників, також були у захваті від цього телеведучого, від його казок, приказок та примовок. Коли лунали магічні слова: «Вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько», навіть невиправні бешкетники затихали й ловили кожне слово цього вусатого, на вигляд суворого, але насправді доброго і щедрого дідуся. Щедрого на українське народне слово, на отой неповторний сільський колорит, якого нині дуже бракує, зокрема й на телеекрані.
У червні нинішнього року легендарному Дідові Панасу (актору Петру Юхимовичу Весклярову, уродженцеві м. Тального на Черкащині) виповнилося б сто років. Тут люди пам’ятають його, хоч ні пам’ятника, ні бодай якогось знака про цю видатну постать у місті немає. Майбутній Дід Панас жив колись із батьками у двоповерховому будинку в так званій комуні на околиці. Родичів, на жаль, не лишилося. Проте пам’ять про нього як про уособлення того часу, далекого (а тому щасливого) дитинства досі жива, хоч цей персонаж і зник з телеекранів ще кілька десятиліть тому.
Діти особливо гостро відчувають у спілкуванні з ними найменшу фальш, нарочитість. Дід Панас був цілком самобутній, справжній. Тому й цінували його. Кого ще з екранних дитячих співрозмовників можна поставити поряд? Я б ризикнув надати таке місце колишньому черкаському «Казкарикові», який засвітився колись на місцевій телестудії «Рось», актору Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т.Г. Шевченка Юрію Берлінському. Щоправда, нині цього талановитого актора покликали інші сценічні образи, які він утілює з не меншою майстерністю. Але, згадуючи про колишнє амплуа «Казкарика», він під Новий рік неодмінно і з великим успіхом береться за роль Діда Мороза.
Сьогодні у тій самій студії славну традицію черкаських казкариків з успіхом продовжує Бабуся Наталка. Тележурналістка Наталя Панченко зуміла знайти ту тонку грань спілкування, яка дає змогу говорити з дітьми серйозно, без сюсюкання, але разом з тим відверто й просто про речі досить складні. Тут і проблеми етики, екології, моралі, зокрема ставлення до людей старшого покоління. Її досвід, природне чуття, ерудиція дають право і підстави переконливо й аргументовано досліджувати у своїх есе ті чи інші явища, підводити малюків до висновків, які не раз стануть їм у пригоді в дорослому житті. І головне тут, як вважає Наталія Григорівна, захопити дітей співпереживаннями, залучити їх до спільного пошуку вирішення проблем, адже юні глядачі — дуже активні й відповідальні громадяни.
І разом з тим, вмикаючи внукові телеканал «Малятко», що вигідно вирізняється не тільки різноманіттям мультиків з різних континентів, а й яскравою скарбничкою українських, створених вітчизняними майстрами, із жалем спостерігаю, як пан Професор з непорушним обличчям, без особливих емоцій розповідає щось малечі під час вечірньої казки. Очевидно, він добра людина. Можливо, навіть непоганий актор. Але для дітей цього мало!
— Коли ж уже казка почнеться? — запитує онук, слухаючи прісні репліки ведучих.
«Про Діда Панаса так не казали, — подумалось мені, — його слухали, ловили кожне його слово. А тут — якась надуманість, штучність».
Де ви, сучасні Діди Панаси? Важко припустити, що таких не лишилося. Вони, звичайно є. І в столиці, і в провінції. Ось тільки на телеекранах з’являються вкрай рідко. Можливо, є на те серйозні причини?