Уже понад рік із болем у серці спостерігаю за подіями в Україні. Не щоденно — щогодини. До останнього не вірилося, що таке можливе. На превеликий жаль, сталося. Війна прийшла на нашу миролюбну землю. А її важлива складова — інформаційна війна. Хочу поділитися деякими спостереженнями, як це бачиться з-за кордону, і як поступово змінюється це бачення.
Але спочатку трохи про себе. Народилася і закінчила школу на Рівненщині, після закінчення інституту в Ленінграді 15 років жила в Херсоні. 1993-го від Херсонського бюро з працевлаштування поїхала працювати до Праги. Планувала на рік. А там покотилося. Потрібно було підтримувати родину — маму-інваліда та двох безробітних братів. Тож той рік розтягнувся на чотири — у Празі, сім — у Німеччині й ось уже майже 11 — у Швейцарії. Додому приїжджала лише для того, щоб поховати спочатку обох братів, а потім маму. Але зв’язків з Україною не втрачаю, маю там друзів, часто з ними спілкуюся. Вже давно не працюю за спеціальністю, займаюся мистецтвом.
Тепер про те, що хотіла сказати у цьому листі. Часто читаю в Інтернеті звинувачення росіян щодо західних ЗМІ в їхній брехливості та антиросійській пропаганді. Але ще на початку минулого літа новини про Україну потрібно було шукати. А якщо щось і знайдеш, то нейтральний аж до байдужості тон іноді доводив до розпачу. І зазвичай майже жодного слова про роль Росії в конфлікті. Хотілося кричати, щоб донести до людей те, що діється насправді. Але так тут просто подають новини, на відміну від деяких всім відомих каналів.
Після трагедії з малайзійським літаком новин ставало дедалі більше. Але тональність у більшості з них залишалася нейтральною, події переважно називали внутрішнім українським конфліктом, і здавалось, нікому до нього немає діла.
Але за останні місяці все різко змінилося. В офіційних ЗМІ, на телевізійних каналах риторика стала проукраїнською, конфлікт вийшов за межі локального, «повстанців» нарешті назвали проросійськими сепаратистами. І відверто називають ім’я головного винуватця трагедії. Для прикладу наведу кілька цитат зі статті німецького журналіста Христиана Барклау для популярного в Німеччині, Австрії та в німецькомовному регіоні Швейцарії порталу «GMX. Magazin», опублікованої 24 лютого 2015 року. Посилаючись на Герхарда Манготта, професора університету в місті Інсбрук (Австрія), експерта зі Східної Європи та Росії, він пише: «Щойно Україна наближатиметься до ЄС або НАТО, Путін зможе витягти свій козир і знову розпалити конфлікт настільки, як йому буде потрібно». Барклау посилається на Штефана Майстра, експерта по Росії з Німецької організації зовнішньої політики: «Путін хоче значно більше, ніж він досяг».
Те саме можу сказати і про звичайних жителів. Ще рік тому більшість і не знала, що таке Україна і де вона розташована. В січні я брала участь у художній виставці в Австрії. Питає мене 80-річна пані: «А ви звідки?» — «З України», — відповідаю. Пані співчутливо бере мене за руку: «Сподіваюся, не з...?» — запитально чекає на відповідь. Кажу: «З півдня, з Херсона». — «Ой-ой-ой!! — ще співчутливіше. Насамкінець вона сказала: «Доки одна людина не змінить свою політику...»
Була ще відверта розмова з подружньою парою: він австрієць, вона полячка. Тут уже відвели душу всі троє. Висновок той самий.
Водночас батько моєї колеги, також художник, похилого віку австрієць сказав: «Так, війна. А винен Захід. НАТО порушило домовленість не розширюватися на схід». На моє прохання назвати хоч одну країну, яку НАТО примусило до членства, відповісти не зміг. Але ворожим до України не був, просто належить до опонентів Америки. І таких тут багато.
Так само, як і прямих прихильників Росії. В Німеччині наприклад понад 1,4 мільйона так званих пізніх переселенців із колишнього СРСР. Вони вже забули образу на колишню батьківщину, де почувалися чужими, бо були німцями, але в багатьох досі жива образа на нову батьківщину, де вони так і не стали своїми, бо тут вони «росіяни». Звичайно, вони дивляться російське телебачення, вірять Кисельову і виливають у соцмережах на українців свій відчай і біль. Достатньо прихильників і в колишнього канцлера Шрьодера, який годується з руки «Газпрому».
Хоч би як намагалися проросійські пропагандисти досягти своєї мети — «відмазати» Росію, гадаю, вони її не досягли. Про її роль і пряму вину говорять уже відкрито і в медіа-середовищі, і прості люди. Зрозуміло, не все однозначно, скрізь існує протистояння, але правду не сховаєш.
А до вас, дорогі українці, лише одне прохання: не впадайте у розпач і тримайтеся, хоч це важко. Ви не самотні.
Слава Україні!
Віра ГРАФ-НЕСТЕРЧУК
для «Урядового кур’єра»