ЖИТИМЕМО!

Село, викреслене з Державного реєстру адміністративно-територіальних одиниць,
приростає хатами 

Людмила МОРОЗОВА
для «Урядового кур’єра»

Незважаючи на таке «ігнорування» з боку держави, люди в Михнівці, що в Камінь-Каширському районі Волинської області, живуть ось уже впродовж кількох століть. А останніми роками навіть з’явилося кілька нових будинків — молодь залишається на батьківських землях. Сприяє відродженню населеного пункту Михнівський Свято-Стрітенський жіночий монастир.

Статус: вулиця

Власне, в Михнівці нині всього десяток хат, що виструнчилися вздовж дороги, асфальтове покриття якої й закінчується за останньою садибою. По інший бік вулиці — жіночий монастир, який знову став діяти 1996 року, хоч загалом має кількасотрічну історію. Щоправда, транспортне сполучення із сусідніми селами налагоджено непогано, тож до магазину чи на пошту селянам дістатися не проблема.

Паломники, що часті гості в монастирі, завжди дивуються з особливостей тутешнього адміністративно-територіального поділу: як з’ясувалося, офіційно Михнівка має статус… вулиці — це після того, як село в 1963 році поповнило список населених пунктів, знятих з обліку у зв’язку з переселенням жителів. Більше того, мешканців цієї вулиці тоді приписали… до різних сільських рад.

— Такого, впевнений, нема ніде, — каже Видричівський сільський голова Володимир Сорока. — Монастир прописаний за адресою: вул. Михнівка, село Дубровиця, кілька хат — по вул. Михнівка, село Видричі, решта — по вул. Михнівка, село Бузаки. Звісно, було б краще, якби була одна громада. Але то тривала процедура — змінити адміністративно-територіальний устрій може тільки Верховна Рада. Та й люди вже звикли.

Дивує інше: сьогодні, коли щороку в Україні в середньому на 20 сіл стає менше, бо люди виїжджають з неперспективних населених пунктів ближче до комфортніших для проживання, Михнівка, хоч і не нанесена на жодну мапу, не збирається нікуди зникати і навіть приростає новими жителями.

— А чого нам кудись їхати? — дивується пенсіонерка Лідія Іванівна Понєдєльнік, що 24 роки пропрацювала секретарем Видричівської сільської ради. — У нас усе є: дорога, світло, газ, телефон… Автомобіль у сільському дворі — теж не дивина. Навпаки, до нас тепер люди звідусіль їдуть — до монастиря.

Право на привілеї

— Село і монастир здавна пов’язані одне з одним, — каже інокиня Свято-Стрітенського монастиря Калісфенія. — Власне, вони й виникли одночасно ще в XVII ст. завдяки піклуванню волинського шляхтича Філона Яловицького — ревного захисника православ’я на тодішніх окатоличених Польщею волинських землях.

Обидва дітища Яловицького швидко розвивалися. Монастир, тоді чоловічий, швидко здобув собі славу оплоту православ’я. Для села ж, яке спершу отримало назву на честь його засновника — Філоново, Яловицький навіть здобув від короля Владислава IV магдебурзьке право (!), що давало його жителям неабиякі привілеї. А от себе захистити Філон не зміг. Кажуть, його отруїла дружина-католичка. Яловицького поховали на території монастиря під дерев’яною церквою на честь Стрітення Господнього, яку він колись збудував.

— Я розпитувала місцевих старожилів, і вони казали, що ще в 70-ті роки минулого століття під храмом залишався мурований хід, — розповідає сестра Калісфенія, — а під нею — склеп. Вони бачили там дерев’яну труну, в якій половина віка гробу була з дерева, а половина — з прозорої слюди, через яку було видно нетлінне тіло чоловіка в мундирі. Коли в 1990-ті роки церкву реставрували, той хід закрили, а домовину так і залишили там. Гадаю душа засновника нашого монастиря, хоч той і не був канонізованим, молитвами своїми допомагає нам відроджувати його храм.

Село-Фенікс

Упродовж кількасотрічної історії й монастир, і село не раз руйнували, але вони знову відроджувалися. Так, після смерті Філона невеличкий монастирок під натиском унії припинив існування, а його братію розігнали. Коли ж волинські землі приєднали до Російської імперії, не залишилося й сліду від містечка Михнівка: у 1842 р. магдебурзьке право було скасоване, а міщан перетворено на кріпаків. Коли ж ті спробували бунтувати, царський уряд прислав військо, яке порозселяло жителів Михнівки по навколишніх селах. Щоправда, війська не зачепили храм, який і діяв до 1960 рр., аж поки не помер його настоятель. Після чого церкву «перепрофілювали» на склад колгоспу Видричі.

Коли ж 1989 року старовинну Свято-Стрітенську церкву знову повернули церковній громаді і при ній дві черниці Зимненського монастиря заснували Свято-Стрітенський жіночий монастир, на хуторі життя значно пожвавішало.

— Село «помолодшало», — каже сестра Калісфенія, — з’явилися молоді сім’ї, у них маленькі діти. За минулий рік на нашому приході було чотири вінчання і чотири хрещення — для нас це багато. Місцеві жителі парафіяни монастиря нам багато допомагають. Кажуть матінці-ігумені: ви тільки живіть тут і моліться за нас, а ми вам допоможемо усім. Добре, що вони не покидають Михнівки, можливо, й відродиться вона як повноцінне село.

Тамтешні прометеї

До 1982 року у Михнівці світла не було. А з’явилося воно завдяки ініціативній групі, яку очолила Лідія Понєдєльнік.

— Їздили ми з моїм чоловіком та ще двома односельцями до самого Брежнєва просити, щоб нам світло провели, — сміється Лідія Іванівна. — Проте на прийом до генсека не потрапили — у того саме була делегація з Куби. А прийняв нас заступник голови президії Верховної Ради СРСР Іван Поляков. З Москви дзвонили у наш райком партії, розпитували, чи є такий хутір і чи справді там нема світла досі. Правду кажучи, ми боялися, що нас із роботи позвільняють. Але обійшлося. За місяць у нас було світло — все безкоштовно, навіть лічильники в хаті. В окрузі ніде ліхтарі не горіли, а в нас світили на той час. А Брежнєва живого я все-таки бачила — ми по коридору йшли, а його якраз виводили з дверей. Тільки тоді в мене в думках інше було: де я цю жінку бачила? — А то Валентина Терешкова — теж прийом вела. Так я в один день двох знаменитостей побачила.