Трагедія каторжан двох режимів

75-РІЧЧЯ ЦИРКУЛЯРА ПРО ОСТАРБАЙТЕРІВ

БІЛЬ. 18 січня 1942 року з Харкова до Кельна вирушив перший ешелон із понад тисячею «східних працівників», відправлених з окупованої території України на роботу в Німеччину. 22 січня вже з Києва, а через два дні — зі Сталіно (нинішнього Донецька) виїхали такі самі спецпотяги.

Однак розпочинати від цих дат історію остарбайтерів не зовсім правильно, адже, на відміну від основної кількості примусово вивезених невільників, у перших ешелонах були добровольці, більшість із яких мали дефіцитні професії машинобудівників, металургів, гірників, будівельників.

Не гріх нагадати адептам «руського міра», що не «бЕндерівці» із Західної України, а виховані більшовицькою владою люди зі східних теренів стали першопрохідцями у справі добровільної праці на ворога.

Нічого дивного в цьому немає, адже радянським громадянам утокмачували в голови, що у пролетарів Вітчизни немає. Отож Улас Самчук з гіркотою констатував, що в окупованому німцями Харкові «мораль переходить в амораль», а «принципи і засади — у «всьоравно». Так само як нинішнім донбасівським «шахтьорам», які, втративши роботу, підуть у «добровольці» Лугандонії, багатьом першим остарбайтерам байдуже було, чим займатися: працювати на заводі, доносити на сусідів чи воювати, аби лишень платили гроші.

Найважливішим аргументом для містян узимку 1942 року був немилосердний голод. Не випадково перший ешелон відправили саме з Харкова, де, на відміну від Києва, радянські власті офіційно готувалися до здачі міста ворогу, знищивши майже всі підприємства. Тим часом окупанти, які керувалися більшовицьким принципом «хто не робить, той не їсть», безробітне населення годувати не збирались. Унаслідок цього тільки за офіційною статистикою за перші три місяці 1942 року від голоду загинули 13 749 харків’ян, а всього за роки окупації — майже 100 тисяч.

Та невдовзі у Третьому рейху зрозуміли, що добровольців замало для компенсації втрат, завданих мобілізацією нових працівників на війну, яка з переможного бліцкригу перетворилась на затяжне протистояння.

20 лютого 1942 року Гіммлер підписав укази про остарбайтерів, які регламентували порядок їх утримання і використання на території рейху. 6 березня Розенберг видав циркуляр про направлення до Німеччини 627 тисяч(!) східних робітників, що поклало початок масовій каторзі.

За оцінками науковців, з окупованих територій України загалом вивезли понад 2,2 мільйона невільників. І якщо спочатку діяв віковий ценз 17—50 років, то згодом основним контингентом стали 12—14-річні, яких простіше було залякати і використовувати на роботах поза межами спецтаборів — у сільському господарстві та підсобними працівниками у промисловості.

У кожного з українців-остарбайтерів власна історія поневірянь, яка великою мірою залежала від конкретного місця роботи. Офіційна інструкція від 20 квітня 1942 року вимагала, щоб східні робітники «отримували таке харчування і таке житло і зазнавали такого ставлення, які дають змогу використовувати їхню працю на найвищому рівні з мінімальними витратами». Тож остарбайтери, понад дві третини яких становили українці, заздрили навіть примусовим робітникам із Західної Європи, які мали право на щомісячну посилку з дому і значно вищі грошові виплати та краще харчування.

Понад 60% вивезених у Німеччину українців працювали в сільському господарстві, де насамперед від волі господаря-бауера залежало, чим годувати раба і як до нього ставитися. Не дивно, що, коли спогади остарбайтерів про підневільну працю, яка в усіх була важкою, майже ідентичні, то про самих господарів згадують по-різному: від вдячності за людяність до ненависті за знущання і жорстокість.

Ще одним нюансом, який рідко згадують, була офіційна заборона на статеві стосунки між німцями і представниками «неповноцінної раси», за що остарбайтерів карали смертю, а німців незалежно від статі — концтабором. А для радянських визволителів сексуальне насильство над «німецькими підстилками», більшість із яких навіть у неволі зберегла цноту, стало мало не виявом геройства і патріотизму.

Із 2,2 мільйона українців-остарбайтерів лише 100 тисяч відмовилися повертатись до сталінського «раю». Однак дорога додому для багатьох пролягла через ГУЛАГ і ще тяжчу, ніж на нацистській каторзі, працю в Сибіру та на шахтах Донбасу. 

245 РОКІВ ВІД ДНЯ ЗАГИБЕЛІ АРСЕНІЯ РОСТОВСЬКОГО

Митрополит проти блудниці Катерини ІІ

МОРАЛЬНІСТЬ. На відміну від прославленого Московською церквою Димитрія Ростовського з Макарова, ще один наш земляк, який із 1742-го по 1763 рік теж був митрополитом Ростовським, досі залишається напівзабутим, хоч у 2000 році його канонізовано.

Уродженець Володимира-Волинського Олександр Мацієвич (таким було його ім’я до прийняття сану) закінчив Львівську школу риторики й Київську духовну академію. Служив у Чернігові, Москві, Тобольську. Брав участь у камчатській експедиції Вітуса Беринга, в якій за чиїмось доносом його заарештували і звинуватили в антидержавних розмовах, однак після проведення слідства виправдали.

1738 року сорокарічний Мацієвич як один з найосвіченіших серед колег став соборним ієромонахом синодального дому та законовчителем Академічної гімназії у Санкт-Петербурзі. 1741 року майбутнього святого призначили єпископом Сибірським і Тобольським, фактично відправивши у заслання за відмову присягати неофіційному главі Російської імперії — горезвісному Бірону, який став регентом малого царя. Вчинок Арсенія пояснювався не особистою антипатією до узурпатора влади, а твердим переконанням, що архієреї церкви мають складати присягу не земним владикам, а Богові як єдиному законодавцеві духовному.

Упертість і твердість у вірі нашого земляка цього разу пішла йому на користь, бо після усунення Бірона Арсенія призначили митрополитом Ростовським. До речі, саме за його перебування на цій посаді було віднайдено мощі Димитрія Ростовського (Данила Туптала), якого урочисто канонізували 1763 року вже за особистої присутності імператриці Катерини ІІ.

Прибічники «руського міра», які, клянучись у вірності православ’ю, відновлюють монументи цариці, мали б знати, що саме за її правління російська церква зазнала не менш страшного погрому, ніж за більшовиків. У 1764 році Катерина ІІ проголосила секуляризаційну реформу, за якою закрили 418 із 954 монастирів. Уся церковна власність разом із землями, за рахунок використання якої будували й утримували храми, переходила до скарбниці. Решті 226 монастирям призначали державне утримання, а ще 310 «позаштатних» мали існувати тільки на добровільні пожертви парафіян.

Якщо на все духовенство за рік надавали 365 тисяч рублів, то на кишенькові витрати кожному з чергових коханців, які після успішного екзамену виходили з опочивальні розпусної імператриці, було встановлено стандартну суму 100 тисяч. Закриту й узяту начебто до скарбниці Святогірську лавру під Слов’янськом Катерина ІІ подарувала своєму колишньому фаворитові Гришці Потьомкіну.

Єдиним, хто наважився протестувати проти пограбування храмів і перетворення духовенства на утримуваних коштом держави «чиновників у рясах», став українець Арсеній Ростовський.

Найганебніше, що Святійший синод Російської православної церкви на догоду імператриці, якій закон забороняв судити і карати церковних ієрархів, одностайно проголосував за позбавлення правдолюбця сану й духовного звання, після чого «розстригу-враля» передали на розправу вінценосній блудниці.

Засудженому до страти Арсенієві Катерина ІІ «милостиво» замінила смертну кару засланням до одного з віддалених монастирів. Та вже невдовзі мученика за віру, якого офіційно перейменували в «Андрія Враля», перевели до Ревельської фортеці, де живцем замурували в казематі. 

230 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ УСТИМА КАРМЕЛЮКА

«За Сибіром сонце сходить»

СИМВОЛ. На відміну від єдиного достовірного портрета Устима Кармелюка авторства Василя Тропініна, де легендарного месника зображено в українській вишиванці, на спорудженому за радянських часів величному монументі у Летичеві на Хмельниччині від українства народного героя залишилися хіба що вуса. Зате справді нерукотворний пам’ятник людині-символу — пісня «За Сибіром сонце сходить», актуальність якої з часом лише зростає.

65 РОКІВ НОТІ СРСР ПРО ОБ’ЄДНАННЯ НІМЕЧЧИНИ

Окупована Бізонія і бандитська Лугандонія

ПАРАЛЕЛІ. У колись популярному романі Івана Лазутіна «Сержант міліції» один з абітурієнтів на запитання про Бізонію відповідає, що це країна, де багато бізонів. Тоді це видавалося вершиною тупості, адже політично грамотні громадяни знали, що Бізонія — це дві зони окупації переможеної Німеччини, в яких наприкінці 1946 року американці й англійці ввели спільну адміністрацію. У липні 1948 року до цієї ініціативи приєдналася Франція. Так Бізонія перетворилася на Тризонію — прообраз майбутньої ФРН, створеної у 1949 році.

Радянська зона окупації перетворилася на анклав, що спонукало до появи на перший погляд напрочуд заманливої ноти Сталіна від 10 березня 1952 року про принципи об’єднання Німеччини. Вусатий вождь погоджувався пожертвувати незалежністю НДР в обмін на відмову німців від євроінтеграції та позаблоковий статус новоствореної держави.

Найімовірніше, Сталін усвідомив, що орієнтована на Росію частина Німеччини неминуче програє в мирному змаганні Сходу і Заходу, а імплантація в тіло ФРН ракової пухлини комунізованих за сім років окупації земель забезпечить постійну громадянську напругу і відкриє дорогу для надання позаблоковій країні «братньої допомоги». Однак на подив союзників саме західні німці наполягли на відмові від сталінського плану, який уже в путінській інтерпретації Лугандонії нині нав’язують Україні. 

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)