Усе-таки дивно влаштовані люди. Те, чого вчора чекали з таким нетерпінням і величезними надіями, сьогодні як доконаний факт сприймають якщо й не з байдужістю, то без бурхливих емоцій. Щоправда, нині вони нуртують на самій верхівці.
Ідеться про надання автокефалії Православній церкві України. Скільки списів було зламано в час підготовки до отримання Томоса. Ідеться навіть не про церковнослужителів і політиків, не про атаки Московського патріархату і Кремля, а про звичайних мирян, нас із вами. Адже не один десяток сусідів чи навіть сімей тоді пересварилися, сперечаючись про канонічність-неканонічність, єдине православ’я, його корені. І навдивовижу часто прибічники Московії воліли не згадувати, хто і де хрестив Київську Русь, як за чималу мзду в 1686 році Київську митрополію Константинопольського патріархату приєднали до Московського патріархату, а ще ледь не били себе в груди, що звикли до богослужінь церковнослов’янською мовою, звикли нею молитися. То й моліться, хто ж вам заважає, не заважайте й нам молитися рідною мовою, якою зверталася до мене мама, тож моє перше слово було українське.
Такі пристрасті розгоралися здебільшого на сході та півдні країни, в нас, на Харківщині, де українських церков із півдесятка годі було налічити.
Пригадується, як у середині 1990-х зайшов до храму, купив свічок, поставив до образів. Служба завершилася, а мені хотілося побути в церкві нібито сам на сам. Ледь чутно став читати Отче наш. Українською. Бо й тоді, і тепер вважаю, що найщиріше слово, найщиріша молитва, що йде від серця, має бути рідною мовою. Та десь посередині короткої молитви мене хтось чи зачепив, чи штурхонув у плече. Повернувся — з вигляду войовнича жіночка щось гнівно викрикувала на мою адресу. Не встигнувши переключитися з молитви на ту лайку, не відразу збагнув, що то мене називають бандерівцем та що я святотатствую і закликають вийти із храму. Промовчав, а зомбовану вірянку за хвилю втихомирили парафіяни.
Прийшов до церкви, щоб у молитві цілющої води напитися, а вийшло, що цикути ковтнув.
Якось почув, що в науковому містечку П’ятихатки (так називають один з мікрорайонів Харкова) у пристосованому під богослужіння приміщенні частини гуртожитку проходять служби українською мовою. Поїхав подивитися. Справді, на дверях була табличка: Православна Свято-Софіївська релігійна громада, і аж на вулицю лунали голоси батюшки та жіночого церковного хору. Парафіянами тут були здебільшого науковці-фізики, бо поряд НДІ, але на службу, особливо на свята, з’їжджалися віряни з різних куточків міста. І не лише українці. Пізніше у церкві бачив і іноземців-мусульман, юдеїв. Отець Миколай був прихильним до всіх і твердив: Бог один, і його мова — то мова любові. А ось рідну мову треба плекати і молитися нею.
Громада була невелика, і якби не підтримка відомого парафіянина-мецената, важко було б утримувати навіть таке невеличке приміщення. Завдяки його допомозі й допомозі Київського патріархату члени громади змогли отримувати церковні книги українською мовою, молитовники тощо. А згодом зародилася ідея видавати власний часопис «З Богом у серці», який з часом тисячними накладами розходився в мегаполісі, області й Україні. Над часописом працювалося легко і з натхненням, бо там розміщували не лише матеріали на релігійну тематику, а й пропагували українську мову, розкривали невідомі сторінки історії нашого народу. Архімандрит Миколай був людиною творчою — володів і пензлем живописця, і літературним словом. Наша бригада журналістів не мала дефіциту ні в темах, ні в співрозмовниках, адже у церкві частими гостями були науковці зі світовими іменами, які в той час працювали над створенням колайдера.
Тож поява Томоса була святом для громади. Не лише нашої Свято-Софіївської, а й усієї України. Звісно, як зауважив експерт з релігійних питань колишній священнослужитель Роман Мельниченко, для людей, які не надто близькі до церкви, з наданням автокефалії Українській церкві мало що зміниться.
Почасти, можливо, він і має рацію, якщо брати до уваги лише зовнішній бік проблеми. Та варто зважити й на те, що українці врешті отримали право на свою церкву, молитву українською мовою, позбулися зомбування з амвона, щедро розсіяного московськими апологетами «руского міра», прикритими церковними рясами.
Однак слід також пам’ятати, що Томос — лише перший крок до істинної незалежності Української церкви. На цьому тернистому шляху нас очікують ще сотні випробувань. І головні з них криються навіть не у виборюванні Московським патріархатом свого нібито права на головні й історичні церковні споруди, не у його спротиві переходу вірян до ПЦУ, врешті не в несамовитості Росії до самої автокефалії, а в боротьбі за владу на найвищих щаблях церковної ієрархії.
Доки тривала боротьба за Томос, ніхто нічого не ділив. Та лишень зійшло врешті сонце над православною і самостійною Україною, то й почалося. Як не раз це бувало в нас, бо ж завжди на двох козаків знаходилося три отамани. Віримо, що цього разу перетягування ковдри не розпанахає її на шматки, а разом із ковдрою — і нашу єдність, і країну. А в ПЦУ нині справді неспокійно.