Тисячолітнє суголосся

Українські мистецькі традиції, зокрема у царині художньої репрезентації військової героїки, мають дуже глибоке коріння, сягаючи епох Києворуської держави, праукраїнського язичницва, праслов’янського періоду. Важливо, що центром праслов’янської території була Київщина (київська археологічна культура — остання праслов’янська), звідси праслов’яни розселялися.

Знана на весь світ милозвучність української мови, завдяки якій вона нагадує іноземцям спів, — спадкоємне продовження головної звукової риси праслов’янської мови: усі слова в ній були відкритоскладовими, тому говорили, неначе співали. Явище мовної відкритоскладовості найбільшою мірою збереглося в українській мові саме тому, що територія її поширення збігається з територією поширення праслов’янської мови. Українці, залишившись на праслов’янській історичній території, зберегли свої праісторичні мовно-пісенні традиції. Не випадково окремі українські обрядові пісні можна реконструювати ще для праслов’янського періоду.   

Давня Русь періоду становлення помітно нагадувала Україну періоду Козаччини і Гетьманщини — військова функція держави посідала чи не перше місце. Племінні княжіння, об’єднувані в державу, були вождівствами — прадержавними об’єднаннями, в яких адміністративно-господарські і військові функції були нероздільними.

Про такий стан дає уявлення слово «полк», яке в козацько-гетьманський час означало водночас адміністративну і військову одиницю. У давньогрецькій мові слово «народ» (лаос) спершу означало «зібрання озброєних чоловіків», а слово «цар» (басилевс) — «вождь війська», саме таких царів описує Гомер. Це був стан, який іще в ХІХ столітті історик-етнограф, дослідник волелюбних індіанців Л.Г. Морган назвав «військовою демократією».

Олег Віщий, Ігор Старий, Святослав Хоробрий — державці, для яких головною була функція військового вождя. Основною роллю князя, зокрема й ритуальною, були походи на непокірні північні племена й великі держави, як-от Візантія або Хозарія. Є версія, що кожен київський князь мав здійснювати не тільки ритуальні об’їзди підвладних племен зі збиранням данини, а й ритуальний похід на Царгород (Константинополь). 

Із прийняттям християнства характер держави трохи змінюється. Володимир здійснив ще один ритуальний похід — узяв візантійський Корсунь, а Ярослав уже уславився не походами, а знаменитою дипломатією, породичавшись із багатьма королівськими династіями Європи.

Держава, відвоювавши собі місце й захистивши територію, перестала бути переважно військовою. Але це зрештою і призвело її до краху: монголо-татари, перебуваючи на ранішому, військовому етапі розвитку своєї держави, завоювали Русь. Так само до того зробили тюрки-протоболгари з південними слов’янами, а пізніше — турки-османи з Візантією, маньчжури — з Китаєм. Таке бувало й між близькоспорідненими племенами: греки-дорійці етапу військової демократії підкорили греків-ахейців.

Історичний висновок полягає в тому, що в час зовнішніх загроз військова функція держави має перебувати на першому плані.

Український фольклор — народний погляд на життя — цілком точно віддзеркалює усвідомлення першорядності військової функції держави. За рідкісними винятками, українські народні пісні оспівують лише один тип історичних діячів — воїнів. Це було й у період Києворуської держави, як засвідчують давньокиївські билини. Зафіксовані в літописах епічні пісні  теж про князів-воїнів Олега, Ігоря, Святослава та простих витязів, як-от юний кожум’яка, що переміг печенізького велетня, або підліток, який зміг вийти з обложеного печенігами Києва й покликати військову допомогу.

Від давньої Русі збереглися залишки військового епосу кількох типів: слави князям, слави окремим воїнам-героям, плачі за загиблими. Ці тексти можна реконструювати на основі літописних оповідей, які становлять записи (іноді трохи перероблені) усноепічної героїчної поезії. До такої поезії належать і билини, які абсолютно неправильно вважати російськими творами. Вони збереглися переважно на півночі, куди співці тікали від монголо-татарського завоювання, але в них описано витязів, події та місця Київщини, Чернігівщини й Переяславщини. Як показують реконструкції цих пісень, первісно їх було створено давньоукраїнською мовою. Природно, що давня героїка тісно пов’язана з магією — так само пізніше уявляли козаків-характерників, найзнаменитішим з яких був кошовий отаман Іван Сірко.

Давнє мистецтво було, як відомо, синкретичним — в одному творі поєднано різні види і навіть роди мистецтва. Тому давні твори мало піддаються сучасним мистецтвознавчим класифікаціям.

Наприклад, зимова та весняна обрядова поезія не була просто лірикою — вона була тісно пов’язана з міфологічним світобаченням, сакральною астрономією (зимове сонцестояння та весняне рівнодення — поворотні точки сонячного року), містила магічні заклинання (чаклунський вплив на природу — прикликання весни), невіддільною її частиною були пантоміми, танці з багатьма елементами імітативної магії (наслідування рухів небесних світил, тварин). Героїчну пісню виконували під гусла, більші твори, як-от «Слово про Ігорів похід», містили елементи драми та інших родів та видів творів. Що більшим за обсягом був твір, то більше різножанрових елементів він поєднував. Увесь цей синтез був священним обрядом і мав на меті підтримувати відповідний психологічний стан слухачів, які нерідко самі виступали активними учасниками ритуалу. 

Яскравий приклад архаїчної єдності музично-поетичних жанрів — давньоукраїнські героїчні колядки. З одного боку, колядка — обрядовий жанр, приурочений до свята Різдва Христового. Однак дослідники вважають колядки значно давнішими за прийняття Руссю християнства. До того ж у творах зимового циклу трапляються типові весняні мотиви — сліди язичницького весняного нового року.

Із другого боку, героїчні колядки описують військові подвиги. У найзнаменитішій з них князь іде походом на Царгород і, перебираючи данину, віддає перевагу зброї або нареченій, а не коштовностям. Ця колядка поєднує мотиви походів Олега Віщого і Святослава Хороброго на Константинополь та Володимира Великого на Корсунь. Перегукується вона і з героїчним музичним епосом, зафіксованим у давньокиївських літописах. До речі, узяття Володимиром Корсуня у зв’язку з його одруженням з візантійською царівною — типовий приклад героїчного сватання, невіддільним елементом якого були ритуалізовані воєнні дії.  

Зафіксована в літописах давньокиївська поезія була дуже високоорганізованою в художньому плані. Їй властива чітка ритміка (переважно восьмискладові рядки), багаті рими (римовано не тільки кінцеві, а й початкові та серединні суголосся рядка), анаграми (звукові натяки на важливі для тексту імена). Звукові явища виконували істотну музичну роль. Висока поетична організація слугувала не тільки кращому запам’ятовуванню та відтворенню цих музично-поетичних творів (мнемоніці), а й наданню більшої культової ролі (сакралізації): звукові суголосся в межах давньої магічно-міфологічної свідомості розглядали як вияви магії слів та звуків. Жодне суголосся не було для тогочасних співців та слухачів випадковим.

Інший показник сакральності — близькість епічної поезії до обрядової. Адже знамените на весь світ «Слово про Ігорів похід» має ознаки не тільки драматургічного твору (посередині тексту, поза змістовим контекстом — віршована ремарка, що показує бажання слухачів-воїнів перервати виставу), а й голосіння та заклинання (плач Ярославни — сполучення суму за загиблим і магічного викликання його з іншого світу), а також весільного обряду. Ідеться про відоме фольклористам та етнографам «героїчне сватання» — описані в українському весільному обряді воєнні дії (збройні сутички родів нареченого і нареченої, взяття фортеці, завоювання нареченої, напади на весільний поїзд), що в давнину не обов’язково мали бути символічними. З одного боку, новгород-сіверський князь Ігор і половецький хан Кончак — антагоністи у воєнному конфлікті, а з другого, — історія завершується одруженням сина Ігоря і дочки Кончака.

Відомо, що в ті часи, наприкінці ХІІ сторіччя, головними ворогами Києва були не степові половці, з якими родичалися, а хижі князі-звірі далекого Залісся. Так називали територію, що лежить за густими Брянськими лісами, як дивитися з Києва. Назва Брянськ давніше звучала Дебрянськ через непрохідні дебрі-нетрі. Нащадки північних князів-звірів створили московське князівство. Це засновник москви юрій довгорукий, невдалий син київського князя-воїна Володимира Мономаха, прозваний так за намагання з далекої півночі впливати на Київ і зрештою знищений у Києві, його син андрій боголюбський, що намагався спалити Київ і його ліквідували власні бояри, бо він нещадно вбивав і їх.  

Давньокиївський музичний героїчний епос фіксував подвиги князів і простих воїнів, передаючи з покоління до покоління події усної сакральної історії. Водночас він виховував молодь і надихав воїнів на нові подвиги в ім’я священної України, золотоверхого Києва.

Валерій БІТАЄВ,
почесний громадянин міста Києва, перший віцепрезидент Національної академії мистецтв України,
доктор філософських наук, професор, 

Владислав КОРНІЄНКО,
академік-секретар відділення теорії та історії мистецтв Національної академії мистецтв України,
доктор культурології, професор,  

Юрій МОСЕНКІС,
почесний громадянин міста Києва, почесний академік Національної академії мистецтв України,
доктор філологічних наук, професор

 

для «Урядового кур’єра»