Вершиною творчості Михайла Коцюбинського, найбільшим його досягненням вважається повість «Тіні забутих предків». Про неї тодішні газети писали: «Захоплення викликала вона в сучасників митця». А перед тим не менше захоплення викликала його повість «Дорогою ціною» — майже епічна поема про жертовність любові, вічного прагнення українців до свободи і високою, до трагічності, ціною таких прагнень. Раніше (1895) письменник написав оповідання «Для загального добра», про яке літературні критики писали «Воно було даниною народницькій традиції і характерній для тодішньої української літератури проблематиці — ходіння в народ, шукання справедливості тощо».
У нашій краєзнавчій розвідці цікаво і важливо, що повість «Дорогою ціною» і оповідання «Для загального добра» історично й географічно пов’язані з придунайською Бессарабією. Вони малюють картини життя краю в ХІХ столітті й надають змогу нині побачити «тіні наших предків».
Філоксерна комісія збагатила матеріалом
З 1882 року Коцюбинський працював в Одеській філоксерній комісії й наступні чотири роки провів у Південній Україні — тодішніх Бессарабській і Таврійській губерніях. Робота в селах (філоксерні загони комісії боролися зі шкідниками винограду), знайомство з життям бессарабців і кримчаків дало письменникові матеріал для створення циклу «молдовських» і «кримських» оповідань, найвідоміше з яких «Для загального добра» описує наші краї.
У недавно приєднаній до Росії Бессарабії (1878) не знали кріпацтва. Щонайбідніші селяни мали у власності землю — десятину (
Дія оповідання розгортається на лівобережжі річки Прут, у молдовському селі неподалік міста Рені, куди герой оповідання Замфір Нерон їздив на базар, і від міста Галаца, вогні якого видно було вночі (мабуть, це нинішнє село Джурджулешти). А на прибережних схилах Прута розкинулися селянські виноградники.
«Замфір дуже любив свій виноградник. Оця десятина землі, густо засаджена розкішними кущами, відділена від гори столітніми волоськими горіхами, делікатними жерделями та сіролистими айвами, досталася йому ще від батька… Ох, праця! Скільки то клопоту взяв оцей клаптик землі! Ще батьки, а може, діди, лишили тут свою силу… А він сам — хіба мало поклав тут здоров’я?»
Велика біда прийшла в тогочасний бессарабський степ неочікувано й нечутно. З історичних джерел відомо, що з виноградним посадковим матеріалом з-за кордону на наш південь було занесено не відомі тут раніше грибкову хворобу мільдью і небезпечний шкідник філоксеру — тлю, яка вражає коріння винограду й завдає величезної шкоди виноградникам.
1885 року за розпорядженням царської влади для організації боротьби із шкідником було створено Одеську філоксерну комісію. В одному з її польових підрозділів (філоксерному загоні), майже чотири роки працював Михайло Коцюбинський.
Це була відповідальна робота: виявивши шкідників, польовий начальник загону приймав рішення про знищення всієї ділянки винограду, а для профілактики — і сусідніх. Тоді весь виноградник вирубували, викорчовували і спалювали, земельну ділянку знезаражували хімічними засобами (хлорним вапном). Після цього квітучий виноградник перетворювався на чорне згарище, забруднене хімічною речовиною і кілька років не придатним для обробітку ґрунтом. Драматизм ситуації ускладнювався загальною неграмотністю і «темнотою бессарабського народу».
Те загальне добро потребувало жертв, однією з яких і стала сім’я Замфіра Нерона, героя оповідання «Для загального добра». Але письменник на власні очі бачив реальних, не вигаданих селян — наших предків, які потерпали від негараздів на південних імперських окраїнах.
Життєву і соціальну несправедливість тодішньої дійсності, драматизм народної «темноти і неосвіченості» гостро сприймали молодий письменник і його колеги. Більшість працівників філоксерних загонів у Бессарабії були студентами університетів — Київського, Харківського, Одеського. Тут Коцюбинський близько познайомився із членами підпільного студентського товариства «Братство тарасівців». Цю політичну організацію було створено в Харкові для обстоювання прав українського народу та самобутності української нації. Її молоді засновники — студенти і науковці Харківського університету дали клятву на могилі Кобзаря всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї великого Тараса і політично домагатися визволення української нації від московського ярма. Девіз братчиків: «Не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо!»
Життя показало, що ідеологія тарасівців актуальна й нині. Упродовж 1890-х, попри арешт харківського ядра організації, діяльність братчиків поширилася у великих містах України. Тарасівці мали законспіровані гуртки в Києві, Одесі, Полтаві, Криму. У Чернігові багато років ідеї тарасівців пропагував Михайло Коцюбинський — передусім творчістю.
«Втечу, піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились»
Мотиви історичного потягу українства до волі особливо прозвучали в повісті «Дорогою ціною», написаної 1901 року. Її дія розгортається в наших краях — Південній Бессарабії, там, де письменник молодим працював у філоксерному загоні і де ще зберігся дух українського козацтва.
«Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Свіжі традиції волі, такі свіжі, що часом трудно було відділити сьогодні від вчора, підтримували жевріючу під попелем іскру. Старше покоління, свідок іншого життя, показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня волі, споетизованої, може, в дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана і панщини, рвалась гаряча уява і тягла за собою сотки і тисячі...»
Перші рядки повісті «Дорогою ціною» переносять читача у 1730-ті роки на Дунай, туди, де зовсім недавно діяв останній оплот українського запорозького козацтва — Задунайська Січ. Це було, за визначенням історика О. Рябініна-Скляревського, «50-річне змагання запорозької козаччини продовжити свій державний і економічний побут за Дунаєм». І хоч 9 травня 1828 р. трапився історичний злам Задунайського коша, коли отаман Осип Гладкий покинув Січ і з частиною старшин і їхніми сім’ями рушив на лівий берег Дунаю в підданство російській державі, то далеко не всі пішли з ним — лише кілька сотень з 10-тисячної Задунайської Січі.
Тисячі запорожців залишилися за Дунаєм, тут козаки мали хліб у полі, виноград у садах та рибальські затони в дельті. А головне — мали волю.
Тисячі задунайців, котрі залишилися, невдовзі розселилися на всій Дунайській дельті й у прилеглих степах Задунав’я. Серед них був і мій прапрадід запорожець Захар Прокопенко із сім’єю. Ті задунайці стали магнітом волі, що притягнув тисячі людей, особливо молоді з покріпаченої України.
«Ярами, коритами висихлих річок, лісовими нетрями… тікало від панщини все, що не запліснявіло в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллям та вилами».
На цю дорогу до волі, тяжку й небезпечну, стає головний герой повісті Остап. «Втечу, піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились», — каже він на прощання коханій Соломії. Прощалися довго, тяжко, може, назавжди. Дивлячись услід Остапові й зрозумівши серцем, що з коханим зникає її щастя, Соломія кидається навздогін. І разом люблячі серця почали небезпечну втечу на вільні землі.
Нічна дунайська невдача не зломила намірів наших героїв — вони згадали про одного знайомого — «мірошник із-над Пруту, одинокий Яким, такий забіглий, як і вони, тільки з Поділля». Обігнувши із правого боку Рені, подалися в неблизьку (верст із тридцять) дорогу до Пруту, де «біля Кислиці стояв вітряк Якима». На цей раз вдалося. Яким допоміг, і не без пригод на саморобному плоті вони подолали Прут. «Обоє вискочили на турецький берег, втомлені і мокрі. Вода враз підхопила пліт і понесла укупі з харчами. Та се була дурниця: вони були за кордоном».
Але кордонний козак з російського берега бахнув наосліп з рушниці, добродушно промовивши: «Нічаво! Коль нє попал, тікай с богом!» Та він влучив в Остапа, тяжко його поранивши.
Пригоди-незгоди втікачів на цьому не скінчилися, їх ще багато було уже на турецькому боці: і перебування тяжко пораненого Остапа у плавнях, відчайдушні Соломіїні пошуки порятунку, марення помираючого Остапа, поява вовка, пожежа у плавнях, циганське спасіння і злодійство, яке призвело до арешту невинного Остапа турецькою сторожею. Усі зусилля Соломії визволити Остапа із в’язниці міста Галаца були даремні — турки вирішили віддати його російській владі. На Остапових очах загинула в дунайських хвилях Соломія, самого його повернули на жорстоке покарання до росіян.
Через багато років, уже старим чоловіком повернувся Остап доживати віку в придунайський степ. «Часто чує він, як вітер з Дунаю доносить голос його коханої Соломії. Дорого я заплатив за волю, гірку ціну дав… Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею».
У радянські часи в Україні за мотивами повісті «Дорогою ціною» композитор М. Везіковський написав оперу «Втікачі» (1948). На київській кіностудії ім. О. Довженка 1957 року режисер М. Донський створив повнометражний кольоровий (на ті часи велика рідкість) однойменний фільм. 1958-го цю стрічку (уперше для СРСР) Британська кіноакадемія відзначила головним призом у номінації найкращий зарубіжний фільм року — аналогом нинішнього «Оскара». Певно, англійські кіноакадеміки і глядачі відчули воістину шекспірівський трагізм історії бессарабських закоханих Остапа і Соломії. До цього варто додати і карпатських закоханих Івана і Марічку — романтичних героїв повістей Михайла Коцюбинського, в тінях пам’яті яких постають наші предки.
Василь ПРОКОПЕНКО,
краєзнавець Південної Бессарабії,
для «Урядового кур’єра»(Одеська область)
Малюнок з сайту armyinform.com.ua