Коли перед тобою севастополець та ще й капітан ІІ рангу, який у 2014 році починав сухопутну кар’єру в батальйоні «Айдар» рядовим, то мимоволі хвилюєшся. І ставити запитання непросто. Адже мене цікавлять не стільки окремі факти війни (хоч і вони теж), скільки внутрішній світ українського флотського офіцера. Його мотивація, аргументи, бачення проблеми.
«Росія ніколи не приховувала своїх претензій на Крим»
— Тимуре, на вашу думку, чи могла б Україна обстояти Крим? Адже тепер, через шість років після тих буремних і трагічних подій, багато військових стверджують, що за умови рішучих дій ми могли б обстояти півострів. Принаймні був шанс відкотитися на північ Криму, щоб контролювати хоч Донузлав. Захистили б кораблі й райони, заселені переважно українцями та кримськими татарами. Звісно, кримський контингент ЗСУ був не таким надійним, як, скажімо, частини, сформовані умовно з галичан або волинян зразка 2014 року. Але навіть кримські контрактники не могли б не виконати наказу командира. Таки виконали б! І якби ми контролювали хоч 20—30% кримської території, то референдум був би неправоможним. А головне — з материкової України через перешийок могло б надходити підкріплення, зокрема й добровольці, які тоді були б.
— Росіяни із самого початку контролювали Перекоп. Там був і спецназ, і козаки. Звичайно, їх було менше, ніж українських військовослужбовців. Може, ми здобули б одну чи кілька невеличких перемог на місцевому рівні. Але кров пролилася б.
Воєнні дії у Криму Росія передбачала. І вона скористалася б цим, щоб показати всьому світові: вбивають російських громадян! А російські війська — Чорноморський флот РФ там перебував законно, на підставі договору. Плюс члени родин і військові пенсіонери, які після служби на ЧФ залишалися у Криму, зокрема в Севастополі.
Припустімо, загинуло б 30 тисяч людей. Думаєте, Росію це зупинило б? Ні. Мало того, вона подавала б усе так, ніби воює «хунта», яка захопила владу внаслідок перевороту. Воюють фашисти, нацисти, карателі. Окупанти прикривалися б мирним населенням. Можливо, підтримка росіян на півночі півострова була б трохи меншою, ніж у Севастополі, але впевнений, що вона була б. Бо антимайданна пропаганда впливала на багатьох. До того ж на українсько-російському кордоні вже було велике скупчення військ і стояла військова техніка. Навіть візуально вона вже була позначена як МС — «миротворчі сили». Це точні дані.
Тоді планували не лише захоплення Криму. Під прицілом була вся Україна. І діяти за цим сценарієм Путіну істотно допомагало звернення Януковича, який просив російського президента ввести війська. Щоб, мовляв, «стабілізувати ситуацію у країні». Саме в цьому контексті й планували все здійснити. І підготовка до такого сценарію тривала давно.
Тоді, в часи Януковича, боротися було дуже складно. Коли я розмовляв з людьми, застерігаючи про війну (зокрема й під час моїх приїздів на Західну Україну), на мене дивилися як на божевільного. Але сталося саме так, як ми й попереджали. І не обов’язково було мати військову освіту, щоб робити певні висновки. Достатньо було проаналізувати інформацію, яка була у вільному доступі. Росіяни пройшли апробацію схожого сценарію у Грузії. Побачили, що світ проковтнув відторгнення Абхазії та Південної Осетії. То чому б не спробувати захопити Крим, населення якого із симпатією ставиться до Росії?
Росія ніколи не приховувала своїх претензій на Крим. 1994 року так званий президент АР Крим Юрій Мєшков запроваджував сценарій «народної республіки», яка хоче приєднатися до Росії. Тоді в української влади вистачило розуму спинити цей сценарій. Усі наступні роки РФ роздавала свої паспорти. Це була підготовка до придністровського й абхазького сценарію. І Тузла у 2003 році була пробною кулею. До речі, своєї мети росіяни тоді досягли. Із Керченською протокою все вийшло так, як хотів Путін. Її фактично розділили, віддавши росіянам східну частину для користування. І РФ стала пропускати комерційні кораблі через «свою» частину протоки, збираючи валюту.
— Хотів би торкнутися морально-етичного аспекту. Напрошується розмова про військових, які не захотіли їхати на материкову Україну і врешті-решт перейшли на бік ворога. Але ж цьому рішенню передував опір! І ставлення до нього було різним у різних людей. Багатьом довелося пройти через сумніви і вагання. Лише одиниці були готові перебігти до окупантів одразу. Може, тут і київська влада винна? Не було чітких вказівок і скоординованості, як під час президентства Мєшкова. Але наші силовики хоч намагалися триматися. Чи можна їх зрозуміти і вибачити?
— Треба окремо розбиратися у кожному конкретному випадку. Я бачив, як впливали на військових. Блокування частин і кораблів — це один бік. Але ще заходили у квартири військовослужбовців, які чинили опір, спілкувалися з їхніми дружинами. Пояснювали, що Україна їм нічого не дала, в Росії ж зарплата буде у 8—10 разів більшою, а спротив лише призведе до втрат. «Ви ж не хочете овдовіти?» — питали у дружин. Командирам частин пропонували гроші лише за те, аби вони замкнули кімнати зберігання зброї на замок і впустили представників (здебільшого офіцерів ЧФ РФ) переконатися, що зброя недоступна. Мотивація була простою: твої підлеглі не загинуть, плюс гроші...
«Наслідків розколу нації, спровокованого Москвою, ми ще не здолали»
— Тимуре, на флоті ви були капітаном ІІ рангу. А воювати довелося... рядовим. Чи не було це важко морально? Як відбувалися притирка, налагодження стосунків із добровольцями? І як в умовах війни формуються бойові колективи?
— Специфіка добробатів у тому, що ти приходиш добровольцем у колектив, де не знаєш нікого. І дуже складно відразу визначити, хто свій, а хто чужий. Кому можна довіряти, а до кого треба ставитися з пересторогою. Погляди у людей різні й мотивація різна. До того ж супротивник засилав своїх людей для дискредитації добровольчого руху. Були і об’єктивно непрості ситуації. Мені довелося вислухати багато звинувачень у тому, що ми — і флот, і ЗСУ — «здали Крим ворогові». І мене особисто звинувачували. Це було особливо неприємно, бо хто-хто, а я бив на сполох. Навіть на парламентські слухання виносив питання загрози втрати територіальної цілісності, що розпочнеться саме із Криму, Севастополя. Доводилося терпляче роз’яснювати побратимам. І під час бою вивчав сусіда, який стоїть із правого боку, і того, хто стоїть ліворуч. Придивлявся, хто на що здатний, і з часом розумів, на кого можна покластися, на чию допомогу варто розраховувати.
А ще одним із важливих критеріїв, за яким визначали, свій перед тобою чи чужий, була інформація, що та чи та людина робила під час Майдану. Якщо людина була у вирі подій, щось робила, то їй довіряли більше. А далі вже до нашого гурту підтягувалися ті, на кого твердо покладалися твої перевірені побратими. Ці окремі групки людей, які повністю довіряють одне одному, з часом складалися у великий колектив. І винятки (а вони, звісно, були) вже не могли істотно впливати на існування цього колективу.
Це я стосовно формування бойових колективів. Важко було із хлопцями молодими й гарячими (зазвичай свого часу відмазані батьками від служби в армії), рвалися в бій, але нічого не вміли й не знали. Дехто лише після втрат починав розуміти і намагався вчитися. Таким допомагали — на таких собі прискорених курсах між боями.
— Чи опускаються тепер руки в колишніх атовців?
— Це залежить від характеру людини, від її сили волі. Війна — це не виграти один бій. Битва триває, доки ворога не буде знищено. На жаль, до тривалої боротьби на всіх фронтах готові не всі. Це показник відсутності професійної армії, яка почала формуватися вже під час новітньої російсько-української війни. Тож навіть після фронту багато моїх побратимів не склали рук, а продовжують боротьбу.
Наслідків розколу нації, спровокованого Москвою, ми ще не здолали. Тому нині поруч зі мною і кримські татари, і комбатанти-луганці, й донеччани. Ось Артем «Вольф» із Луганська воював у батальйоні «Донбас». Дмитро Кулінічев з Луганської області після фронту працював у центрі надання послуг учасникам бойових дій. Допомагав побратимам. Сашко Косолапов родом зі Щастя. Воїн-афганець, він з початком війни прийшов в «Айдар», щоб захищати свою Слобожанщину. І син його теж. Усі вони публічно активні громадяни, не опустили рук. Хоч самі разом з родинами опинилися у важкій ситуації безхатченків. Лише Косолапов за 719-ю постановою КМУ як інвалід війни отримав кошти на придбання житла і вже завершує ремонт у новій оселі. Решта ледь виживає. А тепер в умовах карантину опинилися у критичній ситуації, хоч із квітня 2018 року чинна постанова КМУ №280, за якою вони мали б отримати грошову компенсацію на житло. Однак після передачі виконавців від Міністерства соціальної політики Міністерству ветеранів питання не рухається, а з огляду на карантин і економічні проблеми хочуть скоротити і ці статті бюджету. І це замість допомоги переселенцям, про яку так багато говорить влада. Може, ця стаття приверне увагу можновладців до кричущої проблеми учасників бойових дій з числа вимушено переміщених осіб, які своїми вчинками довели відданість народу України.
— Чи сумуєте за Севастополем?
— Сумую за морем, горами, вулицями, парками. А за людьми ні. Хоч там ще є кілька знайомих, які не стали зрадниками, з якими я обов’язково побачуся після повернення Криму. Бо Крим — це Україна. Хоч жити в довоєнному Криму і Севастополі було непросто.
Якось дочка прийшла зі школи зі сльозами на очах і каже: «Більше не розмовлятиму українською. Вони всі з мене сміються і знущаються».
А одного разу теща розповіла історію, як вона на пасажирському катері перебиралася на Північну сторону, а поруч сиділа пенсіонерка, яка з ненавистю говорила їй про кримських татар. І коли теща сказала, що вона кримська татарка, та підхопилася і втекла на корму катера.
Російський шовінізм виявлявся в усьому. Жодної української школи чи церкви. Був один-єдиний український садочок, куди ходила моя донька. Він тримався лише на ентузіазмі завідувачки-українки. Кошти, надані з бюджету на будівництво єдиної української гімназії, рішенням севастопольської влади було згодом витрачено на підтримку «національних меншин» через друк... російськомовних книжок. Це було відверте знущання. Закономірно, що ми втратили (хоча певен, що тимчасово!) цю територію.
Тепер намагаємося працювати якнайактивніше в межах наших можливостей. Скажімо, налагодили зв’язки зі Щецінським відділенням Об’єднання українців у Польщі. Його очолює Іван Сирник — українець з великої літери. На фронті ми постійно відчували їхню підтримку. Тепер самі хочемо допомогти книжками українським школам у Польщі.
Комбатанти багато роблять, щоб зміцнити єдність українців. Адже коли нація монолітна, ворогові набагато важче.
Вікно можливостей для Росії поступово звужується. Але загроза нападу ще є. Особливо тепер, в умовах економічної кризи, коли увага всього світу прикута до пандемії коронавірусної хвороби. Росія спробує зупинити процес розвалу. І це вони можуть зробити саме зараз ще однією війною, аби випустити протестну пару і мобілізувати електорат. Україна в цей час під загрозою. Є зрадники, готові за тридцять срібняків продати Батьківщину. Тому слід єднатися, боротися і... наближати перемогу.
ДОСЬЄ «УК»
Тимур БАРОТОВ. Український морський офіцер, капітан ІІ рангу запасу ВМС ЗС України. Військовий журналіст, громадський діяч, режисер — брав участь у створенні документальних фільмів. Після початку гібридної війни став бійцем батальйону «Айдар», обіймав посаду командира роти.
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, медалями.
Сергій ЛАЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+