Біля пам’ятника жертвам Чорнобильської катастрофи в центрі Рівного зазвичай збираються двічі на рік: 14 грудня у День ліквідатора і 26 квітня, який поділив життя всього світу на до і після.

«26 квітня молимося в Чорнобильській церкві»

Ті, хто пройшов пекло Чорнобиля і вижив, усе ще розплачуються за дози радіації власним здоров’ям. Серед них голова Рівненського обласного об’єднання Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» ліквідатор першої категорії Георгій Хиля. Частенько бачу, як, спираючись на одну, а тепер уже дві тростини, він іде містом. І хоч кожен крок дається надзусиллями, поспішає на допомогу побратимам: чи то з лікуванням, чи то із соціальним захистом. Бо хоч закон і гарантує ліквідаторам пільги, у щоденному житті все зовсім не так, як на папері.

Лави тих, хто зупинив чорнобильського монстра, невпинно рідшають: ще наприкінці минулого року на Рівненщині було 3620 ліквідаторів, а нині лише 3500.

«До пандемії ми щороку їздили в зону відчуження, залагодивши формальності з документами. Кожен придивлявся, як змінилися ті місця. Прип’ять час перетворив на місто-привид. А 1986-го там у новеньких багатоповерхівках жило 70 тисяч людей. Середньостатистичний житель цього молодого міста мав лише 30 років.

У Чорнобилі у Свято-Іллінській церкві ми неодмінно відвідували молебень за тих, хто відійшов у вічність. Гадаю, його відслужать там і цього року. Щоправда, як і торік, без нас: не хочеться ризикувати ослабленим здоров’ям хлопців. Бачите, і вірус, і радіація — вороги невидимі, але вкрай підступні, які дуже б’ють по імунітету. Зберемося біля нашого пам’ятника, у День довкілля ми посадили там сосни та ялинки. Якщо, звісно, до «червоної» зони через COVID-19 не потрапимо», — каже Георгій Хиля.

У квітні 1986-го йому виповнилося 27. Як старшого лейтенанта запасу призвали на ліквідацію наслідків катастрофи, спрямувавши на розчищення рудого лісу.

«Хто був там, добре знає, що ліс поблизу реактора увібрав захмарні дози радіації та одразу перетворився на потужне джерело випромінювання. Ми вирізали ті сосни, складали в короби і бетонували», — веде далі Георгій. Звісно, на роздуми не було часу, зате дозу опромінення він отримав.

«Випий 100 грамів та їдь далі!»

24-річний водій, а нині ліквідатор другої категорії Леонід Цурпалюк із ресторану «Прип’ять» у тому місті на базу в Іванків вивозив продукти та обладнання, яке демонтувала бригада рівненських монтажників-кооператорів.

«Я теж допомагав їм відкрутити щось, навантажити, підвезти. Раптом відчуваю, в горлі щось дере й дихати заважає. Пішов до лікарки, а вона каже: «Випий, хлопче, сто грамів та їдь собі далі!» Отак і рятувалися в той надзвичайно жаркий травень 1986-го, не розуміючи, що з нами відбувається. Але так було лише в перші дні, пізніше вже не відчували, що дере в горлі, звикали, мабуть», — згадує Леонід Цурпалюк.

Здоров’я, на жаль, підводить Леоніда дедалі частіше. Але щасливий, що живе, бо хлопці, які були з ним, уже всі відійшли за межу. Вони були старшими, тому радіація вбила їх швидше, не відкриває америк Леонід. І шукає розради в живому спілкуванні з людьми, які поруч. На своєму виробничому автотранспортному об’єднанні облспоживспілки (єдине за все життя місце роботи) він тепер і охоронець, і кочегар, і слюсар.

«Безвідмовний працівник, яких нині мало, — каже директор підприємства Микола Оксимчук. — Не я посилав його в Чорнобиль, але несу відповідальність за колектив загалом і за конкретних людей зокрема. Оце і є наступність у керівництві. Змінюються суспільно-економічні формації, політика й геополітика, а нам треба завжди залишатися людьми. Бо якось так виходило і тоді, й тепер: у складні для країни часи її захищають прості люди. І тепер армія в нас переважно робітничо-селянська, чи не так?»

А Леонід у відповідь каже: «Було б здоров’я, не замислюючись пішов би захищати Україну на передову». Шкода йому, що кладуть там голови молоді хлопці. Такі вони, ліквідатори: морально міцні, як криця. Із глибоким розумінням того, що любити свою країну — це не лише ходити у вишиванках. Такого правонаступництва та усвідомлення проблеми, з якою живемо вже 35 років, та нашим керівникам!

Нині ліквідаторів найбільше турбують навіть не проблеми здоров’я, хоч невидимий ворог дає про себе знати щодня, а соціальна несправедливість. Ображеними й приниженими почуваються у власній державі, якої так прагнули, за яку йшли у пекло Чорнобиля. Гадалося, в своїй хаті буде й своя правда! А тут пенсії невисокі, пільгових ліків не дочекатися, не кажучи вже про житло.

Розумію їх. Можливо, тому, що ми з одного покоління. Для мене 1986-й теж став роком, який розділив життя на до і після.

«Не їдьте до Києва, Інно»

До була безтурботна студентська юність, після — все ще студентське, але значно більш відповідальне життя.

У травні 1986-го я, третьокурсниця факультету журналістики Львівського держуніверситету, мала їхати на практику не в обласне видання, як усі, а у всеукраїнську «Молодь України» — такий собі бонус відмінниці. І вже наприкінці квітня будувала грандіозні плани. Та одразу після травневих свят мене запросив декан Йосип Цьох: «Інно, а ви не хотіли б змінити місце практики? Є Дніпропетровськ, Запоріжжя, Рівне. Раджу це для вашої ж користі, повірте».

Він більше нічого не сказав, а я й не допитувалась. Переді мною такий широкий вибір обласних центрів, яка проблема? Чи вже тоді знав наш шанований декан правду, чи відчував щось інтуїтивно? Не маю відповіді на ці запитання, бо не встигла поставити їх світлої пам’яті наставникові, який незадовго відійшов у вічність.

Але змінила плани й приїхала в Рівне. Це був старт у журналістиці, якою заробляю на хліб усе життя. Уже за кілька років дізналася: коли столиця крокувала в першотравневій демонстрації, був надзвичайно високий радіаційний фон. І лише партійні бонзи вивезли з Києва свої родини.

Але то був тільки перший ковток правди про Чорнобиль. Далі більше, ще більше. Фільм, який створили американці, неначе відкриває нам очі, змушує вкотре перегорнути вже пожовклі від часу сторінки власної пам’яті. Гортаймо їх разом, щоб ніколи не повторився Чорнобиль, який став не лише власною, а й, без перебільшення, загальною назвою для світу. Але болить ця глибока рана насамперед Україні.

За 35 років виросло покоління. У когось народилися діти й онуки, хтось, навпаки, вже пішов у вічність. Та катастрофа, яка змінила світ, розділила суспільну свідомість на до і після. Як колись моє студентське життя.

Рівненщина в обіймах радіації

Та далеко втекти від Чорнобиля мені не вдалося. Шість північних районів Рівненщини, де живу й працюю все життя, відповідно до Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», підпадають під його чинність від початку 1991-го. Тобто живемо із цією бідою ось уже незабаром три десятиліття в незалежній Україні. Території зокрема Рівненщини належать до четвертої та третьої чорнобильських зон. Село Будимля в Миляцькій територіальній громаді досі залишається у другій, ще й активно розвивається. Хоч мешкати там категорично заборонено («УК» розповідав про це в матеріалі «Лелеки з Будимлі» 14 квітня 2017 року).

Звісно, фінансові можливості нашої держави не безмежні. Але ось уже понад три десятиліття школярі з чорнобильських районів безплатно харчуються в навчальних закладах (його оплачує держава), люди з них раніше виходять на пенсію, діти досі мали пільгове оздоровлення коштом держави. Зберегли на Рівненщині й так звану чорнобильську лікарню.

Наша область — єдина територія в Європі в зоні дії двох атомних електростанцій — Рівненської та Хмельницької. Аж до початку 2021-го жителі відповідних зон спостереження мали пільговий тариф на електроенергію (мінус 30%) як своєрідну компенсацію за щоденні ризики. Тепер сплачують стільки само, як усі. Щоправда, відшкодування отримують ті домогосподарства, які опалюють електрикою. Численні звернення громад поряд зі станціями до офіційного Києва питання поки що не вирішили.

З одного боку, тема Чорнобиля як економічна, соціальна, медична і, на жаль, політична не має бути для України вічною. Адже покоління, що виростає на пільгах, отримує готову рибу, а з вудкою вправлятися не поспішає. І це теж гірка правда рівненського Полісся, де значна частина молоді пов’язала життя з нелегальним видобутком бурштину: навіщо, мовляв, нам учитися?

З іншого, — підходи держави мають бути справедливими. Тобто крім головного — людського виміру, ґрунтуватися на поглибленому комплексному моніторингу територій. Що ж нині? Але на це в нас, як завжди, немає грошей…

ПРЯМА МОВА

Сергій ПОДОЛІН,
перший заступник голови Рівненської ОДА:

— Законодавство надає чимало гарантій та пільг чорнобильцям. У реаліях держава, на жаль, не фінансує приміром придбання житла для ліквідаторів першої категорії ось уже вісім років. Хоч відповідно до законодавства, через рік з часу подання заяви вони повинні його отримати. Є чимало судових позовів до держави про невідшкодовані пільги та компенсації.

Частину повноважень рівня відповідальності області намагаємося виконувати повністю. Ідеться про можливість соціального захисту в наших закладах, фінансування чорнобильської лікарні чи придбання ліків за безплатними рецептами. І просто про людяне ставлення до тих, хто поклав здоров’я заради нашої безпеки.

Напередодні сумних роковин катастрофи тисячоліття ми зустрілися з ліквідаторами, вкотре обговорили нагальні проблеми. Усвідомлюємо, що наш службовий і головне моральний обов’язок — не залишити ліквідаторів та їхні родини наодинці з ними. Тому звернулися до територіальних громад із наполегливим проханням знайти фінансові можливості для підтримки цих людей не лише під дату.