Я прийшов раніше від домовленого часу. Пані Тетяна та її подруги займалися йогою з тренером-психологом. У просторій залі з ліпниною на стелі й візерунковим паркетом доречними були й антикварний годинник, і шкіряні крісла, в яких зручніше читати, ніж вести справи. У такому антуражі серед заповнених сучасними книжками полиць міг бути домашній театр. Здалося, що я потрапив у палаццо, де мешкають аристократи, які успадкували кращі традиції добробуту.
УК: Пані Тетяно, ви виросли в Чернівцях, які славляться красунями. Але і поставою, і сліпучою вродою ви наче створені для конкурсів краси, після яких міс переймаються, як вигідно вкласти свою перемогу.
— У мене є диплом переможниці конкурсу краси, зокрема Середземномор’я, але це було давно. У 14—15 років я мала досить жіночні форми і від цього горбилася, через що моя тітка погрожувала прив’язати до спини дошку, щоб я ходила рівненько. Від батьків ніколи не чула чогось схвального, хоч говорили, що коли я виходила на вулицю, то на мене озиралися не тільки чоловіки, а й жінки. Пам’ятаю, мама розповідала своїй подрузі спостереження на пляжі: «Ті кобелі дивляться на неї над окулярами, а коли вона заходить у море, то і вони чимчикують услід». Вона завжди сердито зауважувала: «Не скаль зуби». Отож моєму чоловікові довелося досить довго привчати мене частіше усміхатися. Якби наші батьки піднімали самооцінку дітям і казали їм, які вони розумні, красиві. У нас так не заведено.
УК: У діяльності благодійного фонду ви рік у рік відновлюєте історичну пам’ять, до якої ми причетні через наші родини. Хто були ваші батьки?
— Мама була із заможної родини, як і батько. Коли я помічала красивий великий дім, вона казала, що ми мали не гірший, а ті, хто нині розкошує, тоді були ніким. Це був її біль. Вона повчала: вчись і намагайся здобути все те, що в нас забрано. Мамину родину розкуркулили, пізніше я зрозуміла, що вона мала і землі, й коней. Дідусь був писарем, знав мови, але якось уночі його забрали. Таких господарів радянська влада нищила. У мене була мета — навчатися. І досі здобуваю знання, багато читаю.
УК: Ви ствердилися як особистість і посіли певне місце в культурному процесі країни. Недавно в Київській міськраді пройшла чергова «Коронація слова». Чим літературний конкурс вразив цього року?
— На цій «Коронації» зібрався цвіт нації. Марійка Бурмака сказала, що рідко зустрінеш на одному квадратному метрі стільки культурної, інтелектуальної еліти. Ми дуже вдячні КМДА за вагому підтримку.
Цьогорічний конкурс вразив великою географією номінантів. Перша премія і 20 тисяч гривень поїхали у Херсон, друга — у Львів, третя залишилась у Києві. Є призери з Чернігова, Вінниці, Одеси, Полтави. Твори надійшли з Польщі, Словаччини, Канади. Вразило жанрове різноманіття. В оцінках літературознавців, зокрема академіка Миколи Жулинського, «Коронація слова» створила третю хвилю в історії української літератури після Розстріляного відродження 1920—1930 років і шістдесятників.
УК: Хто визначає переможців і яка доля відзначених праць?
— Ці твори читатимемо вже у вересні, їх буде видано до Львівського форуму. Перші п’ять років я читала майже всіх переможців, а нині це неможливо, бо нових авторів і цікавих книжок більшає. Щодо оцінювання творів, то кожен рукопис читають три авторитетні експерти і члени журі. Цьогоріч було 25 членів журі, головувала доктор філологічних наук Софія Філоненко. У Міністерство освіти і науки ми подали список рекомендованих творів сучасної літератури, які варто внести в підручники для позакласного чи факультативного читання.
До речі, у книгарнях до 80% літератури «коронаційних» авторів: високоякісних, різножанрових, конкурентоспроможних романів, багато з яких екранізовано: «Ґудзик», «Темна вода», «Століття Якова», «Гніздо Горлиці», «Молоко з кров’ю», «Червоний» та інші.
УК: Сучасному авторові не важко, але дорого надрукуватися самотужки.
— Премія «Коронації» — це заохочення. А рукописи для друку підбирають самі видавці. Цього року за видання роману, що отримав першу премію, змагаються чотири видавництва. Майже 15 творів видадуть, серед них навіть не фіналісти. Але видавництво саме вирішує, що продаватиме і як краще вкласти обігові кошти.
УК: Чому ви в юності обрали фах медика, адже вже тоді були спрямовані на творчий самовияв?
— Батьки завжди вважають, що вони мають право визначати дитині шлях у житті. Свого часу я подавала документи в інститут імені І. Карпенка-Карого, але наразилася вдома на страшенний скандал і відступила. Батьки вважали, що там суцільні гульки і це може бути тільки хобі. Я грала в театрі, маю дипломи за кращі ролі, займалася оперним співом. Але на мої захоплення не зважали. Медицину обрала мама. Тож вступила в медучилище, а потім був Східноєвропейський університет бізнесу, Київський національний університет імені Тараса Шевченка (факультет психології), який закінчила з червоним дипломом. У вишах вела вечірки, танцювала. Хотілося робити життя цікавим і яскравим.
УК: Чому ви стали популяризувати сучасну українську літературу, а не театр чи музику?
— Книжка завжди була в мене в пошані. У бібліотеці змалку мала найтовстіший формуляр. Міжнародний літературний конкурс «Коронація слова» — це спільна виплекана з чоловіком Юрієм ідея, це вже майже легенда. Пауло Коельо сказав, що це єдиний у світі конкурс рукописів, унікальний мультикультурний проект, якому немає аналогів.
Коли 1998 року ми з Юрієм заходили в українські книгарні, нас охоплював розпач. Української книжки було дуже мало, асортимент не поповнювався, а полиці були завалені не завжди якісними завезеними книжками. Так втрачається мова, культура, так зникає Україна. Видавці у відповідь розводили руками, мовляв, нікого видавати. Перед нами постало завдання дати хід усім талановитим людям. Ми тоді розуміли, що письменники зацікавлені в тому, щоб їхні твори оцінювали анонімно і в разі невдачі вони могли повторювати спробу. Так поступово формувався чіткий об’єктивний механізм оцінювання текстів-учасників. Згодом ми додали до «Коронації» пісенну лірику, п’єси, твори для дітей.
Нам телефонують режисери, продюсери щодо сценаріїв. Уже створено кілька фільмів. На сценах театрів поставлено знакові вистави. Надалі хочемо відзначати наукові праці про авторів «Коронації слова», переклади іншими мовами. Закликаємо талановитих людей присилати свої твори. Вірте в себе, у свої сили, навіть коли перший крок неуспішний.
УК: Ваш фонд «Мистецька скарбниця» започаткував формат святкового маскараду «Карнавалію». Чому відмовилися від неї?
— Повернемося до «Карнавалії», коли закінчиться війна. Наші бали були цікавими, яскравими. На благодійні кошти закупили багато книжок для бібліотек і дитячих будинків, обладнання для дитячої лікарні. Деякі гості розповідали, що під час балу знайшли одне одного, одружилися і стали щасливими.
УК: Які у вас пропозиції до урядової програми в галузі культури?
— Українська книжка має бачити світ. Варто зробити переклади відомих українських творів різними мовами, поширювати їх за кордоном. Уже перекладено Антона Кушніра, Марію Матіос, Мар’яну Малину. Є переклади польською, грецькою, англійською зокрема «Ґудзика» Ірен Роздобудько. Треба займатися міжнародними літературними виставками, підтримувати і стимулювати перекладачів. А ще підніматимемо дитячу літературу на вищий рівень. Вона дуже розростається. Треба відзначати її за жанрами, зокрема колискові пісні, і за віковими категоріями. «Коронацією» літератури для дітей і юнацтва займатимуться Міністерство освіти і науки, університет імені Б. Грінченка і Київський дитячий палац дітей і юнацтва.
УК: Ви патріот, маєте авторитет у суспільстві. Чи не збираєтеся в політику?
— Була нагода торік, і після Майдану пропонували. Але конкурс — сенс мого життя. За цей час з’явилися нові проекти, зокрема відзначаємо «Золотих письменників України», чиї твори перевищують 100-тисячний наклад. Це не тільки відкриття «Коронації», а й інші письменники, які пишуть українською, і за кордоном. Почалося це з феномена Люко Дашвар, коли ми відкрили її роман «Село не люди». Книжка розійшлася понад 300-тисячним накладом.
Торік додали до «Золотих» і поетів. Є «Гранд-коронація». Адже автори першої премії вже не мають права змагатися наступного року, і ми придумали змагання між першими преміями раз на п’ять років. Перший переможець — Володимир Лис зі «Століттям Якова».
Видаємо енциклопедію про авторів. Нею займається філологічний факультет університету імені Б. Грінченка, де читають конкурсні твори. Готуємо антологію творів «Розстріляного відродження», якому виповнюється 80 років. У пана Юрія є мрія повернути в культурний обіг усіх репресованих і знищених системою письменників «Розстріляного відродження».
УК: Зустріч із Юрієм Логушем на медичній виставці у Відні в 1995 році стала для вас доленосною. А як пан Юрій опинився там і чим вас вразив?
— Передовсім розумом і шармом. Юрій не може не вразити — він неймовірна людина. Космополіт, енциклопедист, стратег, економетрик, а також галантний, аристократичний, на нього дивишся і млієш. Ця зустріч була випадковою. У Відні він презентував свою медичну програму, яка виграла грант на 2 мільйони доларів. Спочатку я вирішила років зо два пожити з ним, перш ніж одружитися. Але він сказав, що знав з першої секунди: це на все життя. Тепер, крім кохання, є глибока повага, без нього вже не можеш дихати.
УК: У вас двоє синів і дві онучки. Яка ви свекруха?
— Невістка мені як донька, дуже розумна жінка, подає і мені приклад. Вона дизайнер одягу, але працює з нами в «Коронації». Чоловік допомагав мені знайти правильний тон з нею, коли почув, що я сказала щось різко. Тоді зауважив: так втратиш і її лояльність, і сина. Ніхто не ідеальний.
Молодший син Альберт закінчив історичний факультет. Він працює в Києві, хоч йому дуже сподобалося в Америці. Старший ювелір, закінчив інститут Бойчука, живе в Чернівцях. Наші діти не розбещені. Навіть онучка вже заробляє — озвучує ролики в рекламі на телебаченні. Нині відпочиває в Іспанії на власні зароблені.
УК: Колись ви перейшли на українську під впливом пана Юрія. Для вас у столиці її достатньо?
— Росія бажає реваншу і через культуру, і через мову. Наші солдати гинуть і за мову. Якщо можеш змінити себе в мові — пробуй. Хто як не ми? Це наша Україна. Столиця слабко відгукується.
Спілкуюся українською і прошу зі мною розмовляти українською. На заняттях фітнесом у «Гуллівері», де зустрічаюся з іноземними жінками, почула, як вони казали тренерові: ви просите нас допомогти Україні, а самі нічого не робите, зокрема вітаєте нас, своїх клієнтів, мовою агресора?
УК: Але, як каже герой роману «Один другу», до речі, відзначеного на «Коронації», народний депутат: «мова бізнесу в Україні російська».
— Гадаю, це стосується старших людей. Юні говорять українською, англійською, вчать китайську. А російська мертва для нас.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Тетяна ЛОГУШ. Народилася 1960 року в Чернівцях. За освітою медик-економіст, психолог. Співзасновник Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». 2006 року організувала благодійний фонд «Мистецька скарбниця» і благодійний бал-маскарад «Карнавалія».
Ми в Google+