115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КАТЕРИНИ БІЛОКУР
НЕЗЛАМНІСТЬ. «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї весь світ», — заявив Пабло Пікассо під враженням картин Катерини Білокур, представлених в експозиції радянського мистецтва на міжнародній виставці в Парижі.
«Космогонічний міф, грандіозна світоглядна першосистема, живописне втілення української душі» — це лише мала частка захоплених відгуків нових поколінь мистецтвознавців, які віддають належне унікальному таланту художниці-самоучки.
Уродженка села Богданівки, що неподалік нинішньої межі Київщини, Черкащини і Полтавщини, вже до семирічного віку самотужки освоїла грамоту, через що дівчинку вирішили не віддавати до школи. Наступним випробуванням стала заборона малювати, бо, мовляв, як побачать, то ніхто заміж не візьме. Однак талант виявився сильнішим, ніж настанови батька, який врешті-решт змирився із доччиною «причинністю».
Не нам засуджувати простого селянина-хлібороба, для якого малювання видавалося лише марнуванням часу без жодної користі. Натомість дика за суттю ситуація, коли з талановитою дівчиною, яка прийшла вступати до Миргородського технікуму художньої кераміки, не стали навіть розмовляти через брак у неї шкільної освіти. Згадаймо, що навіть за царських часів маляра-самоука Тараса Шевченка, який теж «гімназій не закінчував», прийняли до академії мистецтв, належно оцінивши його дар.
Фіаско обернувся для вже 28-річної Катерини Білокур і похід до Київського театрального технікуму, що остаточно переконало її батьків у химерності доччиних бажань стати художником. Отож у 1934 році доведена материнськими докорами до відчаю «стара дівка» (зазвичай на селі до 20 років виходили заміж) намагалася втопитись, однак лише скалічилася на все життя, побувавши у крижаній воді.
Найімовірніше, світ ніколи б не дізнався про талант Катерині Білокур, якби не щасливий випадок. Почута аж у сусідньому селі по радіо пісня «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко спонукала написати лист, який дійшов до адресатки навіть попри неточність адреси «Київ. Академічний театр. Оксані Петрусенко».
Щирість звернення та мистецька довершеність покладеного в конверт малюнка спонукали артистку звернутися до Центру народної творчості, фахівці якого відвідали «забуту Богом», як інколи нарікала доведена до відчаю Катерина Білокур, Богданівку і високо оцінили талант і багато ще в чому недосконалі картини художниці-самоучки. Виставка її кращих живописних робіт, проведена 1940 року в Полтавському будинку народної творчості, стала тріумфом та визнанням унікальності мистецького дару «причинної».
На перший погляд, офіційна повоєнна біографія Катерини Білокур засвідчує щасливе життя майстрині, яку 1949 року прийняли до Спілки художників України, 1951-го нагородили орденом «Знак пошани», 1956-го присвоїли звання «Народний художник України». Натомість у листах художниці гіркі нарікання, що «копала, садила, полола, збирала і все діло робила, а в прогалинах між цим — малювала».
Після смерті у 1948 році батька «стандартною» відповіддю колгоспного керівництва на прохання матері Катерини Білокур виорати город стало: «У тебе дочка як кобила, запряжи її та виори!» Збереглися свідчення, як у 1955 році на рівні самого Павла Тичини вирішували питання про завезення до хати художниці соломи для опалення, щоб майстриня з матір’ю взимку не задубіли від холоду. Ішлося навіть не про брак коштів, а «виховний» момент, бо сільська рада постановила: тим, хто не виконав норми (завдань із догляду та обробітку площ на колгоспному полі) щодо цукрового буряку, палива не надавати.
Вдивляючись у майстерно передані Катериною Білокур найтонші деталі її улюблених квітів, вже не дивуєшся, що шість жоржин на картині «Рідне поле» вона малювала три дні — по дві щодня. Натомість навіть за придбані у неї державою полотна мисткиня отримувала по 30—40 карбованців, що відповідало місячному заробітку прибиральниці в місті. Саме так в СРСР офіційно оцінювали твори народних майстрів, які, на відміну від професійних художників, академій не закінчували. Отож поки видатна майстриня з гіркотою писала, що «приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна», «держава робітників і селян» не шкодувала коштів на нікому нині не потрібну мазанину живописців до чергових радянських свят.
.jpg)
90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАТРІАРХА ВОЛОДИМИРА
Хто служить Богові, той служить народові
ПОСТАТЬ. Гріх церкві забувати настанову Святого Письма, що Богові Боже, а кесарю — кесареве. Нехтування цим постулатом провокує розкол серед вірян, спонукаючи їх до створення незалежних від політиків у рясах церков.
Довіра, що зростає до Української православної церкви Київського патріархату, очільником якої у 1993—1995 роках був Володимир (Романюк), — підтвердження цього. Засуджений у сталінські часи до 20 років таборів за любов до України та вже брежнєвським «правосуддям» на 7 років ув’язнення за вірність християнству, він найвищою ціною довів, що служіння Богові й народові нероздільні.
ЗАВЕРШЕННЯ ЕЛЕКТРИФІКАЦІЇ ЗАЛІЗНИЦІ МОСКВА — ДОНБАС
Зігріта Україною
НЕВДЯЧНІСТЬ. Російські довідники стверджують, що першою електрифікованою залізницею стала відкрита у 1924 році приміська лінія Таллінн — Пяескюла у… незалежній Естонії. Натомість справжня масова електрифікація і відмова від паровозів в СРСР розпочалася 1956 року, коли буквально за десятиріччя частка вантажів, перевезених електро- та тепловозами, зросла із 15 до 85%.
Особливо важливим завданням стало переведення на електротягу залізничної лінії Москва — Донбас, якою забезпечували постачання столичного регіону головним на той час енергоносієм — українським вугіллям. До речі, навіть у перших газових світильниках, що з’явилися на московських вулицях у 1865 році, горів штучно виготовлений кам’яновугільний газ. Ним користувались аж до 1931-го, коли на зміну донецькому вугіллю прийшла бакинська нафта.
Лише у 1957 році виробництво штучного газу припинили, адже потреби столиці у повному обсязі став забезпечувати природний газ з України, що надходив газопроводом Дашава — Київ — Москва та з найбільшого тоді в СРСР Шебелинського родовища на Харківщині.
До середини 1970-х саме Україна була головним постачальником природного газу і до Росії, і до країн «соціалістичної співдружності». Навіть освоєння велетенських родовищ газу в Західному Сибіру теж не обійшлося без розуму і рук українських інженерів і робітників та виготовленої на підприємствах України техніки — від труб до потужних компресорів.
110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ГРОССМАНА
Грізна правда «Правого діла»
ПАРАЛЕЛІ. Слова Василя Гроссмана, чий рукопис роману про Сталінградську битву «Життя і доля» у 1961 році вилучили працівники КДБ, викарбувані на граніті знаного всьому світові волгоградського меморіалу: «Залізний вітер бив їм в обличчя, а вони все йшли вперед, і почуття забобонного страху охоплювало супротивника: чи люди йшли в атаку, чи смертні вони?»
Важко повірити, та літописець легендарної битви на Волзі до війни ніколи не служив в армії, й на відміну від інших військових журналістів, навіть не мав комісарського звання. Однак саме інтендант першого рангу Василь Гроссман успішно виконував редакційні завдання на найнебезпечніших ділянках фронту і з першого до останнього дня Сталінградської битви пробув у її самісінькому епіцентрі.
Не меншої мужності вимагало чесне висвітлення побаченого на власні очі й почутого від фронтовиків. Екзамен на сміливість уродженець Бердичева Гроссман витримав ще влітку 1942-го, коли буквально за два місяці написав перший у радянській літературі великий прозовий твір про війну. Номери газети «Красная звезда», в яких із продовженням друкували повість «Народ безсмертний» про гіркий період відступу й оточень, в окопах зачитували до дірок, а в тилу породжували шквал доносів горе-патріотів на автора, який нібито звеличував німецьку армію.
Ще важча доля у книжки про Сталінградську битву «За праве діло», завершеної Гроссманом 1949 року і надрукованої аж наприкінці 1952-го. Роман навіть після перероблень на догоду генштабу та ідеологам із ЦК ВКП(б) викликав шквал критики, і лише смерть Сталіна врятувала письменника від розправи.
Написаний без огляду на цензуру роман «Життя і доля» засвідчив правоту висновку Гроссмана, що «справа Сталіна не вмерла». Для радянських ідеологів аж надто очевидними були проведені письменником-фронтовиком аналогії між нацистським і сталінським режимами. Не менш крамольним було твердження автора, що «перемога народу в Сталінградській битві водночас означала перемогу держави над народом».
Саме Гроссман першим у російській літературі заговорив про Голодомор українців, прирівнявши його до нацистського Голокосту євреїв. Гірка правда — в зображених на сторінках роману «Життя і доля» почуттях сердобольної Христі Чумак, що були типовими для українців. Ризикуючи життям своєї сім’ї, вона рятує пораненого червоноармійця із таким самим «московським говором», який був в активістів, що 1933 року вбивали голодом її рідних.
У написаній «у шухляду» повісті «Все тече» апокаліптична картина Голодомору постає у всій своїй масштабності й жахливості, тимчасом як досі впізнаваний «землячок» із «Життя і долі» саркастично заявляє: «Голод стався тому, що куркулі на зло не їли хліба, на зло державі вмирали цілими селами, з малими дітьми та старими людьми».
Ще на наприкінці 1950-х Гроссман відверто і прямо заявив про «наказ убити голодом селян в Україні, на Дону, на Кубані (саме в тих місцевостях, де жили українці. — Авт.). Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети».
І зсипане на станціях просто неба збіжжя гнило під дощем, а люди пухли і мерли…
Не менш актуальний зроблений Василем Гроссманом висновок про жахливе перетворення держави із засобу облаштування життя її громадян на самодостатню мету. Ці слова якнайточніше характеризують сутність нинішньої путінської Росії, де, за аналогією із нацистською Німеччиною, влада впевнена, що «народ прагне тягот, гестапо та завойовницьких війн».
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)