Сергій Стаховський — колишня перша ракетка України. Торік він завершив професійну кар’єру і зайнявся виноробством. Повномасштабне вторгнення росії в Україну внесло свої корективи. Тенісист перервав відпочинок в Дубаї, перетнув кордон і вступив до лав територіальної оборони Києва.
Стаховський одразу взявся допомагати на інформаційному і благодійному фронтах. Коли українські Збройні сили нівелювали загрозу захоплення Києва, його перевели в запас ЗСУ. Нині займається волонтерством, постійно їздить у гарячі точки й допомагає нашим військовим.
Сергій СТАХОВСЬКИЙ розповів Укрінформу, чого потребує українська армія для перемоги, чому позиція Олександра Усика і Василя Ломаченка «Ні війні!» — це зашквар, які шанси в українських тенісистів на Вімблдоні і як побудувати системність у тенісі після перемоги над росією.
— Сергію, триває п’ятий місяць героїчної оборони України від повномасштабного російського вторгнення. Чи вірили ви в напад рф, адже про це кілька місяців попереджала західна розвідка?
— Насправді я не очікував, що така ситуація станеться 24. Думаю, що ніхто не очікував. Усі казали, що там навчання, тренування. Американці попереджали, що росія буде нападати, але в реаліях ніхто не вірив, тому що вторгнення — це безглуздо. На жаль, це сталося. Та ми дали відсіч і досі даємо. Я пишаюся цим. Але весь світ не давав нам багато шансів. Я, коли вертався в Україну 26 лютого, не знав, устигну в Київ чи ні.
— Ви одразу повернулися до Києва з Дубая, вступили до лав тероборони. Ви були під Києвом, бачили звірства, які вчинили російські війська. Чи маєте відповідь на питання: чому вони так поводяться, чому знущаються з людей, чому накривають «градами» російськомовне населення, регіони, які приїхали «захищати»?
— Правду кажучи, не знаю, якою треба бути людиною, щоб робити те, що робили вони, й те, що роблять. Можна натиснути якусь кнопку — і полетіла ракета за 200 кілометрів від тебе, вбила там людей, дітей, але ти того не бачиш. Але коли бачиш людей, яких розстрілюєш в машинах, на вулицях… Не знаю, які треба мати нелюдські якості, щоб таке робити. Тому в мене немає якихось логічних думок із приводу цього. Вони мають ненависть до нас як до людей, до народу, до тих, хто цінує свободу, готовий захищати цю свободу власним життям. Напевно, це пробуджує у них диявольські настрої.
— Якщо вони вбивають нас за те, що ми українці, то їх можна назвати нацистами?
— Теоретично так. Мені здається, кілька країн вже визнали, що це геноцид українського народу і фактично так і є. Тут ідеться не про завойовницьку війну, адже це війна на знищення.
— Ви часто спілкуєтеся з військовими, були в теробороні, допомагали. Скажіть, будь ласка, які в них настрої? Що вони думають із приводу закінчення війни, чи вважають нормальним переговори із країною-терористом як один з можливих варіантів завершення цієї війни?
— Мені складно безпосередньо говорити щось за військових. Вважаю, що вони мають свою думку висловлювати самі, й це буде правильно. Для мене перемога — це закінчення війни з відновленням територіальної цілісності України з Кримом. Чи буде це дорого коштувати, чи будуть жертви? Будуть. Ми й зараз втрачаємо багато людей і втрачатимемо ще довго. Чи військові готові йти на це? Якщо вони відчуватимуть підтримку, зокрема технічну, то будуть готові. Зараз найбільша проблема в техніці, зокрема артилерії. Це достатньо складний процес, тому що зараз, наскільки я це відчуваю і бачив на власні очі там, співвідношення сил зовсім нерівне. Якщо в нас є одна гармата, то в росіян їх 30. Якщо снаряди, думаю, десь один до 50: на кожен наш постріл припадає 50 ворожих. Якщо нам світ допоможе вирівняти ці цифри хоч на 50%, то ми зможемо переломити хід війни. Я впевнений, що наша артилерія, наша армія більш ефективно працює зі зброєю, працює точніше, професійніше.
Там не те що думки різняться, там треба ділити військових на дві частини: ті, хто служать із 2014 року, які все розуміли, чекали. Вони вже звикли до цього. І військові призовного віку, які стали на захист України з 24 лютого. У них зараз починається сильне емоційне спустошення через характер навантаження. Ось тому хлопці, які з 2014-го воюють, сприймають це як дане. Вони теж зазнають втрат, вони ці втрати розуміють, але сильно плакатимуть після перемоги, тому що зараз не той час. Вони розуміють, що якщо ми зараз будемо зупинятися, то всі ці жертви, всі ці загиблі, спустошені міста, розбиті сім’ї — це буде просто ні про що. Тому всі хочуть перемоги, але вони розуміють, що без технічної складової досягти цього буде дуже складно. На щастя, командувачі Збройними силами, безпосередньо всім українським військом це бачать і розуміють. Я також сподіваюся, що роблять відповідні кроки, щоб сильніше тиснути на партнерів і послаблювати росію.
— Ви багато часу перебуваєте за кордоном. Коли ви розповідали іноземцям про ситуацію в Україні, про повномасштабне російське вторгнення, вбивства, то якою була їхня реакція?
— Тут треба відрізняти наших сусідів від наших партнерів. Наші сусіди, які вже відчували безпосередньо російський вплив у радянську добу, все розуміють і підтримують нас. Але і в тих країнах є люди, які не вірять ані Україні, ані росії. Зараз в’їжджав в Україну і спілкувався із словацькими прикордонниками. Вони не вірять, що все це насправді відбувається. Але ж, кажу, я там був. Можеш мені не вірити, але не розповідай, як у мене в країні насправді. Здебільшого вони розуміють ситуацію крізь призму наших біженців, яким допомагають. Угорці теж підтримували дуже сильно. Те, що угорський уряд проросійський, не означає, що всі угорці проросійські. Поляки, країни Балтії, мені здається, з першого дня віддали все, що в них було. На противагу умовні Франція і Німеччина. Вони ж усі намагалися до останнього знайти компроміс, поговорити. Ну, так, класно в них це вийшло.
— Хочу вам сказати, що, напевно, ще з 2014 року ви одразу обрали правильний бік барикад, так би мовити, і висловлювалися максимально критично і зрозуміло. Минуло вісім років, розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Попри це серед наших спортсменів є люди, які примудряються навіть у такій ситуації всидіти на двох стільцях. Ідеться і про Василя Ломаченка з Олександром Усиком. Що робити з ними й чи доцільно критикувати іноземців, якщо дехто з нас досі не зайняв чітку позицію?
— Ми критикуємо Захід, але вони не зобов’язані були навіть нам допомагати. Ми вдячні їм. Ми робимо чорну криваву роботу, в нас гинуть люди, щоб у них не гинули.
А про наших спортсменів… Дивіться, Ломаченко записався в тероборону, і Усик колись записувався. Але знаєте, діяти треба послідовно. Після 24 кожен зробив свій вибір, але, як кажуть, декого виправлятиме могила. Мені шкода, що люди з таким високим ім’ям, з таким високим реноме, які могли б зробити багато в медійному плані, несуть меседж, який не зрозумілий. Він не зрозумілий ні там, ні в нас. Така позиція розмиває кордони, й це жахливо. Дивіться, Усик битиметься в Саудівській Аравії. Ця країна хоч одну санкцію проти росії запровадила? Я, коли побачив, що вони будуть битися в Саудівській Аравії, сказав, що це просто знущання. Якщо людям не вистачає інтелекту, то біля них мають бути ті, в кого цього інтелекту вистачає. Але не в цьому разі.
— Як ви вважаєте, чи достатньо світ тенісу підтримує Україну? Чому лише Вімблдон заборонив російським спортсменам виступати на турнірі під своєю егідою? Невже на теніс теж впливають російські гроші?
— Скажу вам чесно: в тенісі немає російських грошей, російських спонсорів. Тому тут за гроші, на жаль, було б легше зачепитися. Я був з організацією ATP (асоціація тенісистів-професіоналів) з першого дня. Мене дуже турбувало, що буде з нашими спортсменами, які виїхали або які не можуть виїхати через війну, що буде з їхніми фізичними кондиціями. На щастя, наші спортсмени-тенісисти незалежно від того, який у кого рейтинг, отримали гранти від ATP і отримуватимуть їх надалі, доки триває війна. А росію і білорусь одразу санкціонували, заборонили прапори й назви країн. Для ATP це було безпрецедентне рішення. Далі був конфлікт Британії й ATP. Думаю, що насправді Британія зробила правильно. Вони розуміли, що несуть більшу відповідальність, аніж просто проведення змагань. Їм потрібно було б відповідати історично, якби хтось із росіян, які є коренем зла в Європі, виграв Вімблдон. Вони розуміли, що їхні традиція і мораль дорожчі. Тому Вімблдон поставив ці речі вище, ніж гроші. Проблема в тому, що вони прийняли це рішення без консультації з ATP і виник своєрідний конфлікт інтересів. Кожна зі сторін продемонструвала свій вплив. Але наших спортсменів підтримують усі тенісні організації.
— Ви публічно респектнули Вімблдону, сказавши, що в них єдиних є моральний кодекс. Поряд з тим жорстко проїхалися по Рафаелю Надалю, який засудив рішення Вімблдону. Виходить, що у Рафи цих цінностей немає?
— Тут складно не мені, а Рафаелю Надалю і Новаку Джоковичу. Знову ж таки, треба розуміти, що це наша війна, а не їхня, і вони цього всього не бачать. Вони змагалися з росіянами й тому вважають, що це несправедливо. Україна натомість працює в напрямі всебічної ізоляції росії, щоб показати, до чого призвів обраний росіянами вектор.
Росіяни ніяк не відреагували на війну. Жоден з їхніх тенісистів не дав світу чіткого меседжу. Ніхто не засудив вторгнення росії, і я маю претензії до них як до громадян цієї країни. Єдиний меседж був від Рубльова, який написав щось з розряду «Ні війні». Для мене це недієво. Усі проти війни, але ви вторглися на нашу землю. Якби ми припинили стріляти, то нас не було б, якби росія вийшла з нашої землі, то був би мир.
Тому це комплексне питання ізоляції росії, під яке повинні підпадати і спортсмени. росію потрібно ізолювати, в росію повинні повернутися всі студенти, які отримують якісь стипендії за кордоном, навчаються в Америці.
— Ми продовжуємо боронити Україну і на спортивному фронті. Триває Вімблдон. Це чудовий шанс укотре захистити честь нашої держави. Чи стежили ви за кваліфікацією Вімблдону, чому наші чоловіки-тенісисти не змогли потрапити до фінальної частини? Вони не дотягують до вашого рівня?
— У нас є супердівчата, які показують хороші результати протягом довгого проміжку часу. Це Цуренко, Світоліна, Костюк, Ястремська, Козлова, Калініна, сестри Кіченок, Завацька — у нас є дівчата і глибина їх складу. Тут треба питати не мене, а федерацію. До війни, 2014 року, в нас було троє чоловіків у топ-50 і двоє дівчат. Як на мене, для країни, яка не інвестує в теніс, безперечно, це успіх, але його ніхто не розвинув. Тут уже прямі питання до федерації: як сталося, що Довгополов, Стаховський, Марченко, Бубка, Молчанов грали одним складом у збірній України протягом 18 років?
— Це проблема?
— Це велика проблема, тому що нема юніорів, немає молоді, а за молодь має відповідати система, а системності в Україні, на жаль, не зробили. Для мене це пряме питання до федерації.
— Невихід наших чоловіків до фінальної частини Вімблдону доволі закономірне для вас, так?
— Не закономірне. Марченка мені дуже шкода, бо це неймовірно працьовита людина, він досяг неймовірних висот завдяки колосальній самовіддачі. А коли ти багато працюєш, то тіло бере за це свою данину. Здається, він переніс дві чи три операції. Після такого важко повертатися. Сподіваюся, що він ще цього року зробить якісний стрибок і зможе повернутися в першу сотню, бо це для нього дуже принципово, він цього заслуговує. Тенісу буде дуже складно. Еліна Світоліна з її фондом вивезла, здається, 37 тенісистів за кордон і допомагає їм, але це все гроші. У майбутньому питання стоятиме, чи буде в українського тенісу майбутнє взагалі.
— Якщо в України буде, то і в тенісу буде?
— Так, майбутнє буде, просто питання в якості гравців, який шлях потрібно пройти, щоб знову наші тенісисти самі або завдяки якійсь системності досягли високих результатів.
— Ви говорили про комплексні проблеми в нашому тенісі. Не секрет, що це вкрай дорогий вид спорту. Що потрібно зробити нашій державі, щоб виховати цю плеяду молоді, про яку ви говорили раніше, щоб виховати, наприклад, нового Сергія Стаховського?
— Передовсім спорт має бути масовим, щоб було з чого вибирати. Щоб він став масовим, потрібно багато спортивних майданчиків, щонайменше. Тепер про теніс. Так, він дорогий вид спорту, але неймовірно чесний: хто працює, той досягає. Чому він дорогий? Якщо хочеш, щоб твоя дитина займалася краще, ти береш приватного тренера, хоч якщо збирається група дітей, чотири-п’ять осіб, які займаються у групі, то це навіть краще для всіх.
Щодо ролі держави, то вона почала виконувати свої обов’язки безпосередньо з великим будівництвом спортивних об’єктів. До тенісу ми, на жаль, не встигли дійти, тому що почалася війна, але дуже сподіваюся, що дійдемо. Далі це робота федерації щодо залучення спеціалістів, тренерів тощо. А самі заняття не дуже дорогі. У нас у клубі, в якому я є співвласником, місяць занять тричі на тиждень до війни коштував 600 чи 700 гривень. Діти діляться на тих, у кого є здібності, і тих, хто займається для здоров’я. Тих, у кого є задатки, потрібно підтримувати. Ми тягнули до війни четверо тенісистів, мали систему, але ми ж лише одне зернятко українського великого тенісу.
— Як ви вважаєте, наші спортсмени повинні докладати руку до розвитку свого виду спорту, зокрема тенісу?
— Це не тільки тенісу стосується. Я впевнений, є дуже багато адекватних спортсменів, які завершують кар’єру, але ж питання в іншому. Для цього потрібне бажання федерації. А в нас у федерації й спорті загалом немає бажання щось змінювати. У них немає бажання брати колишніх спортсменів, тому що вони забагато знають і забагато розуміють. Спортсмени заважатимуть робити те, що вони роблять, — своє маленьке королівство. І вони володарюють у цьому королівстві: хочу так, а це мені подобається, а це — ні. Тому буду давати гроші, цьому не буду. Це неправильно, адже спортсмен повинен давати результат. Якщо він його дає, то не важливо, що він говорить про федерацію. У нас же акцент на те, хто що говорить.
Віталій ТКАЧУК,
Укрінформ, Київ
(Надруковано зі скороченнями)