Майже не дивлюсь передачі на федеральних російських каналах, хоч маю таку змогу, бо вже багато років користуюсь послугами «гарячого птаха» — комунікаційного супутника Hot bird. Та все-таки час від часу вмикаю Перший канал чи РТР: мушу це робити як журналіст, котрий пише про проблеми медіа-простору, як викладач кількох телевізійних дисциплін.
І от нещодавно натрапив на передачу, яка підштовхнула поділитися з читачами деякими міркуваннями з приводу тієї частини арсеналу пропагандистських засобів московських «колег», котру, мені здається, майже оминають увагою вітчизняні друковані й електроні ЗМІ, телекритики, що виступають у наших інтернет-виданнях.
Передача, котру спочатку сприймав у фоновому режимі, не була присвячена топовій нині темі російського ТБ — ситуації в Україні, подіям на Донбасі, а розповідала про вже далекі справи, про «мужніх чекістів», які полювали на американські ядерні секрети «заради миру на планеті», як стверджували автори.
Через кілька хвилини потому, як, повторюю, почав упівока дивитися, а більше — слухати цю історію (до речі, не з початку), мене охопило відчуття де жа вю. Зосередився, намагаючись згадати: чи не бачив цей матеріал раніше? Ні, не бачив, і прізвище героя мені було невідоме.
Та це відчуття не минало, а навіть ставало сильнішим… Хвилин через десять—п’ятнадцять з’явилися титри й засвідчили: передача свіженька. Я вимкнув телевізор, але думки з приводу того, чому незнайомий матеріал, по суті, автоматично сприймався саме як знане-бачене-чуте, не відпускали. Тому став, шукаючи відповідь, згадувати, аналізувати компоненти передачі, їхню взаємодію, використані авторами прийоми.
Жіночий голос сільсько-господарської теми
У радянські часи документальні програми, інформаційні сюжети доповнювали музикою відповідно до тематики, й при цьому існували певні стандарти. Матеріали про колгоспне життя супроводжувала енергійна, переважно високої тональності інструментальна музика, в якій гучно, помітно лунали голоси балалайок і гармошок. Музика, що прикрашала, емоційно забарвлювала розповідь про промисловість, про «його величність робітничий клас», на відміну від «сільськогосподарської» з її «жіночим» голосом, використовувала нижчу, «чоловічу» тональність. Тут більше навантаження припадало на духові інструменти, рояль, а в сюжетах про культурне життя не пасли задніх смичкові інструменти, й з глядачем нерідко розмовляла скрипка. Мідь, фанфари оспівували радянську армію. Чітко вирізнялася музика для ілюстрації «трудових буднів» чи «героїчних звершень». Мав свої звукові музичні маркери «клятий Захід». Передачі типу тієї, про яку веду мову, лунали під енергійну музику, яка час від часу виводила на перший план мотиви тривоги, небезпеки. І ця, бачена-чута нещодавно чекістська story стовідсотково музично відповідала канонам радянського ТБ 1960 —1980-х років.
У той період головними персонами, що уособлювали радянське телебачення, обличчями каналів, як кажуть сьогодні, були не журналісти, а диктори. Вони виголошували тексти добре поставленими голосами, грамотно, виразно, доносячи аудиторії закладені авторами емоції, але дикторські функції, за всієї моєї поваги до багатьох представників цієї професії, можна назвати майже технічними — артикулюванням, озвучкою чужих написаних слів. Диктори ніби перебували поза подіями, про які розповідали, не мали як особистості доносити власні точки зору, оприлюднювати своє ставлення до цих подій (сама назва професії походить від слова «дикція» і вказує на основну характеристику діяльності, як і, до речі, слово «диктор» болгарською: «говорител»). Вони були голосами організації, в якій працювали. Саме так, по-дикторськи лунав текст у передачі — предметі моїх роздумів. Й інтонаційний малюнок чоловічого закадрового голосу був стовідсотково радянським: оптимізм, енергія — коли «про нашого»; звуки металу, прихованої ворожості — коли «про них», про тих, хто не поспішав розголошувати свої секрети, чинив спротив «нашим».
Витягли з небуття і видали як сьогоднішнє
Текст загалом був побудований за канонами, які, мені здавалося, відійшли в небуття. По-перше, стилістично він орієнтувався не на живу, діалогічну за своєю природою усну мову, а суто — на писемну з монологічним характером викладення, суворим дотриманням синтаксичних норм і правил, вживанням складних конструкцій. До того ж домінували речення, які практично не давали інформації для роздумів. Розповідь була переобтяжена категоричними твердженнями, банальними «загальними місцями», які виголошувалися ніби істини в останній інстанції. Як у передовицях радянських газет, що мали орієнтувати, направляти, надихати… Звичайно, за такої авторської позиції — беззастережного знавця правди, спонтанна та експресивна усна мова, висловлювання з риторичними фігурами, еліпсами, ваганнями тощо, просто недоречні і непотрібні…
По-друге, лексика стовідсотково оминала ті слова, які увійшли в нашу мову в новітні часи, й — навпаки — використовувала словник, штампи і обороти старих часів, у тому числі з колишнього канцелярського стилю радянських характеристик.
Повідомлялося наприклад, що герой «добросовісно виконував комсомольські доручення», «навчався тільки на «добре» і «відмінно» (куди ж було потрапити людині з таким набором чеснот, як не в поле уваги тих, хто шукав кандидатів на роботу «в органах», хоча герой планував стати інженером).
У радянські часи існувала екранна «правильна» мова, якою не розмовляли люди в буденному житті — вдома, на вулиці, на роботі (поза межами партійних чи профспілкових зборів). І ось узимку 2014 року я чув реінкарнацію такої мови.
Кадри, монтаж були простими, акуратними, охайними. Так стандартно-ретельно і чітко, без будь-яких спроб показати авторську оригінальність, власне бачення події знімали й монтували в часи панування в нашому телепросторі ЦТ СРСР. До того ж над оператором і режисером тяжіло неписане правило: вітчизняна дійсність має бути показана красивою. І ця естетика теж відчувалася у відеоряді.
Отже, бачене стовідсотково вписувалося б у показ старих, архівних робіт. Та це було не ретро, а реанімація старої стилістики. Передача імітувала її, сприймалася мною і, гадаю, всіма людьми, чия молодість, а тим паче — зрілість, припали на радянський період, як органічна частина тодішнього телевізійного контексту, тодішнього суспільно-політичного, радянського публіцистичного дискурсу. Вона автоматично для такого глядача, на рівні підсвідомості, занурювала в той контекст, повертала його з небуття в буття як реальність. Вона ніби переносила в часи, за якими сумує більшість росіян (за дослідженнями Левада-Центру, 54% респондентів у листопаді 2014 року вказали на це), віртуально повертала в ті роки, коли нинішні сивочолі споживачі телевізійного продукту були молодими, жили надіями, мали сили…
Було б некоректно з мого боку оприлюднювати викладені вище думки, узагальнюючи враження, роблячи висновки на підставі однієї передачі. Тому верифікував їх, переглянувши ще низку зразків новітнього «патріотичного» телепродукту з лейблою «made in Russia» (повірте, то не були кращі часи, проведені перед екраном!). Це дає мені підставу ще раз наголосити: створення нового контенту з використанням стилістики минулого перефарбовує для глядачів у кольори того минулого нинішню реальність. Майже за французьким прислів’ям «мертвий хапає живого» офіційна радянська парадигма через нав’язані екраном свідомі чи підсвідомі позитивні спогади бере в полон тих, хто підсів на ТБ-ін’єкції російських телеканалів. Героїзація минулого у форматах і за стандартами телебачення минулого ефективно обслуговує концепт єднання російського народу проти зовнішніх і внутрішніх «чужих», «ворогів», створених тамтешньою пропагандою.
Застереження від автора. Як контакти з людиною при інфекційній хворобі можуть становити небезпеку для здорової особи, так і передачі, які вивчав, на жаль, заразливі…
Олександр МАКАРСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»