Сценаристи Григорій Руденко та його співавтор Сергій Косарев (кращий телевізійний сценарист України 2002 року, володар національної премії «Телетріумф») раніше писали сценарії для українського кіно на замовлення українських телеканалів. На їхньому рахунку, наприклад, два новорічних фільми українського виробництва, знятих у складному комедійному жанрі. Це «Ялинка, кролик, папуга» режисера Андрія Бенкендорфа (2007) та «Дорогі діти» режисерів Олександра Бондаренка та Олександра Даруги (2008). Комедія «Дорогі діти» 2008 року отримала дві премії «Телетріумф».
На жаль, останніми роками українські сценаристи вкладають зусилля здебільшого у кіновиробництво сусідньої країни. У Росію перекочували і деякі колишні українські теле- і кіновиробники, як Влад Ряшин наприклад. Він і став одним із продюсерів серіалу «Демони» (за сценарієм Г. Руденка та С. Косарева), який вийшов на екрани російського телеканалу НТВ у квітні 2011 року. Того самого року серіал було номіновано за п’ятьма позиціями на фестивалі телефільмів у Монте-Карло.
Про проблеми українського кіновиробництва — наша розмова із Григорієм РУДЕНКОМ.
— Григорію Дмитровичу, скажіть, чому в кіно нашими талантами здебільшого користується сусідня держава?
— Це найголовніша біда українського кіновиробництва — його орієнтованість на російський ринок. Буквально всі кінопродюсери в Україні зорієнтовані на російські канали. А так не повинно бути! Не може мене правити російський цензор! Ось нещодавно нас із співавтором випхнули з проекту, який ∂рунтується на нашій ідеї, тільки через те, що ми громадяни іншої країни. Адже ми менш керовані й погано розуміємо «соціальне замовлення» російської держави, яка надає кошти на створення кінопродукції. Хоч ідея цього детективного серіалу, в якому дії відбуваються у період Другої світової війни, безумовно, наша. Добре, що хоч гроші заплатили за те, що встигли написати, а це половина матеріалу. Натомість з деякими нашими колегами було по-іншому…. Навіщо годувати українців, коли їхню роботу може зробити житель Москви, та ще й приятель?
— Чула, що російські продюсери українським акторам платять набагато менше, ніж своїм. Виняток становлять такі зірки, як Ада Роговцева. А сценаристам?
— В Україні все дешевше: актори, режисери, сценаристи. Україна — одна з найбільших баз кіновиробництва. Все роблять українці, а виходить кіно під маркою Росії. Чому? Тому що російські кошти. Державні телеканали в Росії витрачають великі гроші на виробництво телепродукту. Там це державна політика.
З іншого боку, є українські компанії, які знімають кіно за гроші російських каналів. А українським громадянам платять гонорари і зарплати. Останнім часом таких робочих місць меншає.
Багато нині знімають і в Білорусі, де все ще дешевше, ніж у нас. Так ось: коли українське кіновиробництво зорієнтується на внутрішній ринок і на Захід, хоча б на країни Східної Європи, коли почне черпати фінансування звідси, з України, а не тільки одержуватиме від російських телеканалів, що роблять все «під себе», тоді й почне працювати наш кінематограф. Наприклад, у Європі передовсім поляки, чехи, угорці, болгари зацікавлені в українській кінопродукції. Зокрема болгари купували наш фільм «Ялинка, кролик, папуга» і два роки поспіль показували на Новий рік на одному з центральних каналів.
— Що потрібно, щоб вітчизняне кіно переорієнтувалося?
— Насамперед кіно має стати державною політикою. Зазначу, що кінематограф — це те, що єднає країну, а не розколює її. Як і музика, і література. Без державної підтримки національне кіно в нашій країні існувати не зможе. А здійснюватися ця підтримка повинна через порядних чиновників та авторитетних особистостей. При цьому фінансування має бути на порядок більшим.
Також має прийти нове покоління продюсерів, прибуток яких залежатиме від успіху картини. Нині на чому вони заробляють? На виробництві: де заощадять, де надурять… Продюсери не залежать від кінцевого результату. Щоразу мене питають: «Скільки коштує ваша праця?» А я не знаю. У будь-якій цивілізованій країні сценаристові платять від 3% до 5% загального бюджету фільму чи збору за його прокат — як домовиться агент. А в нас ці суми приховують.
— Знаю, що нині ви працюєте над якоюсь казкою. А раніше казки писали?
— Так, пишу казку — поки що «у стіл». А раніше на замовлення одного з російських телеканалів написав новорічну казку «Останній Трубадур», та замовники угледіли в ній політичні паралелі з російськими реаліями і перестрахувалися: у виробництво цю історію не запустили. Я здивувався такому замовленню, й інтуїція не підвела. А навіщо знімати казку? Це ж морочитися треба. Простіше Задорнова чи Петросяна запустити, їх публіка з більшим задоволенням дивитиметься. На жаль, часи «Звичайного дива» та «Старої, старої казки» минули.
— А якщо цю казку запропонувати українським каналам?
— На жаль, у нас кіно не потрібне майже нікому…
— Чому не потрібне? Ось 2013-го скільки нових фільмів виробили, гроші з держбюджету на них виділяли: здається, 12—14 мільйонів.
— А що можна зняти за такі гроші? Порівняйте: російський «Сталінград» «потягнув» на 28 мільйонів доларів. І дивіться: в рік, який назвали мало не роком відродження українського кіно, бюджет фільму «Тіні незабутих предків» становив понад 850 тисяч доларів, а зібрав близько 600 тисяч. На фільм «Параджанов» витрачено понад 2,5 мільйона доларів, а зібрали за нього 28 тисяч. Стрічка про переселення кримських татар «Хайтарма» коштувала півтора мільйона доларів, а в широкий прокат не потрапила зовсім. На прекрасну дитячу картину «Іван Сила», зняту за державні кошти, витрачено 1,8 мільйона доларів, а в широкий прокат фільм не пішов і зібрав усього 100 тисяч. Загалом за шість українських топових стрічок не зібрано і мільйона!
— Чому так сталося?
— Повторюся: більшість продюсерів (на щастя, не всі) заробляють на процесі, а не на результаті.
— Кінопродукт, може, не зовсім якісний? Яким він має бути?
— Візьмімо вестерн. В Україні це може бути тема козаків. З козаками можна на світовий екран іти. Але, звісно, не з таким «шароварним» продуктом, який був. Ще цікаві теми — УПА, партизани та історія ОУН. А тема громадянської війни 1918—1920 років невичерпна!
— А сьогодення?
— Половина сьогодення — це фільми на кшталт успішної картини «Кохання-зітхання». Це питання бізнесу. Ми готові написати все що завгодно, якщо нам замовлять. І ми патріоти своєї країни.
— А що вам замовляють? «Демонів»…
— «Демонів» нам замовляв один український телеканал, який хотів купити права на адаптацію серіалу «Клан Сопрано». Здебільшого канали викуповують адаптацію чогось закордонного. Перший український серіал «Леся плюс Рома» — адаптація, хоч наші все по-своєму переписали. Російська «Няня» — теж адаптація. Під адаптацію, закуплений формат легше гроші отримати. А коли ми прописуємо, кажуть: неформат… У неформат не вкладають кошти, бояться. Не розумію, що таке формат-неформат. Є кіно хороше і погане. Все!
ДОСЬЄ "УК"
Григорій РУДЕНКО. Народився 1965 року в Нікополі на Дніпропетровщині. Закінчив Дніпропетровський державний університет. Працював на телебаченні: ведучим новин, керівником служби новин дніпропетровських телеканалів «34-й» та «Приват ТБ Дніпро», загальнонаціонального ICTV, власкором газети «КомерсантЪ» в Україні.
Наталія БІЛОВИЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»