ЗНАХІДКИ
Біля західного узбережжя Криму вчені виловили не відомих науці велетенських креветок
Чорне море все ще здатне дивувати нас несподіваними знахідками, як рукотворними, так і створеними самою природою, - так стверджують науковці Одеського національного університету ім. І. Мечникова. Головною метою експедиції, яку вони спорядили до кримського півострова Тарханкут, було вивчення морських печер. Експедиція знайшла і задокументувала 98 морських гротів, дев'ять з яких є повністю підводними.
Мешканці печер
Ізольований простір морських печер, до якого ще майже не навідувалися дослідники, містить у собі й не відомих науці створінь. Учасник експедиції, директор гідробіологічної станції ОНУ Олег Ковтун каже, що ще 5 років тому знайшов у печерах незвичну актинію (морський анемон), з чиєю класифікацією науковці не визначилися й досі, хоч ідеться, ймовірно, про новий біологічний вид. "Виявляється, в нас під носом, в морських печерах, є білі плями біології, -розповідає вчений-гідробіолог, - адже ніхто раніше практично не вивчав фауну цієї місцини".
Цьогорічною знахідкою Олега Ковтуна стала найкрупніша у Чорному морі креветка - 10 см завдовжки. Упродовж сотні років вчені не могли знайти цю тварину, хоча її личинки періодично потрапляли їм до рук. Та чи можна буде використати знахідку у промислових масштабах, сказати важко.
- Передусім ми вивчали процес руйнування берега, адже про його інтенсивність якраз і можна судити за швидкістю утворення гротів, - зазначає керівник експедиції, директор підземного палеонтологічного заповідника ОНУ Костянтин Пронін.
Олег Ковтун наполягає, що в утворення цих мальовничих пустот, крім морських хвиль, свій внесок роблять і живі організми, котрі роз'їдають вапняк, з якого складаються стіни печер.
Хто з'їсть ненажеру?
Фахівець-гідробіолог уже більше 10 років відстежує ще одну тенденцію, котра проявляє себе в різних частинах Чорного моря. Головна її дійова особа - рапан - далекосхідний за походженням молюск, що потрапив до Чорного моря наприкінці 40-х і, не маючи тут природних ворогів, масово розселився по всій акваторії моря. Цей черевоногий хижак практично повністю знищив чорноморських устриць та істотно скоротив популяцію мідій. "Зараз у нас ситуація в Одесі така, як була на Тарханкуті 5-7 років тому", - ділиться спостереженнями Олег Ковтун, - був колосальний спалах чисельності рапани, і вона за три роки з'їла там усе. Зараз ще багато мідій, але концентрація рапани подекуди зашкалює. Тобто на нас чекає приблизно така ж сама ситуація, якщо якісь природні явища не зупинять її просування".
Хоч проти цієї ненажери є й інші методи. Про один з них розповідає провідний вчений Інституту біології південних морів, академік Ювеналій Зайцев: "Коли з'ясувалося, що м'ясо рапани їстівне, турки відразу ж відреагували. В них уже 8 станцій із заготівлі м'яса рапани. Завдяки промислу вони знизили наполовину популяцію молюска в цій місцевості".
У нас до такої справи ніхто не береться, а затребуваність великих і гарних черепашок рапани на ринкові сувеніри все-таки не має тих обсягів, котрі б могли істотно вплинути на чисельність прибульців. Причому на Тарханкуті вони свою справу вже практично зробили. "Зараз ці скелі абсолютно голі. Через брак фільтрів, котрими є мідії, вода стала значно каламутнішою. Відтак зникли й водорості", - кажуть учені. Ця малоприємна обставина, проте, дала змогу дослідникам зробити знахідки, котрі раніше вони б не могли розгледіти серед суцільного зеленого килиму.
Якір, якому два... тисячоліття
Один із каменів, що оголилися через загибель водоростей, мав явно рукотворний отвір, завдяки чому й розгледіли в ньому стародавній якір, точніше - якірний камінь. Артефакт, чий вік сягає щонайменше двох тисячоліть (пізніше таке примітивне приладдя не виготовляли), заважив близько 50 кг. Попри технологічні складнощі, дослідники доставили його до Одеси, і тепер він буде найстарішим серед 50 експонатів Музею якорів, розташованого на гідробіостанції університету.
Тим часом Костянтин Пронін вважає, що є шанси зробити археологічні знахідки й у власне підводних печерах. Адже, судячи з усього, вони не завжди були підводними, а тому, цілком можливо, слугували колись прихистком для людей. Так, лише за кілька років, відколи проводяться спостереження на Тарханкуті, рівень води на тутешньому узбережжі став на 30 см вищим. Та поки не відомо, чи то вода настільки піднялася, чи то суходіл настільки опустився. І це ще одна загадка й водночас тема для наступних експедицій.