На Алеї Героїв у Полтаві десятки прізвищ. За кожним із них своя історія життя. Історію похованого у першому ряду Дениса Бондарева, який у мирному житті був каскадером і виконавцем складних трюків у кіно, а на війні став воїном десантно-штурмової бригади й загинув під час оборони Запоріжжя, «Урядовому кур’єру» розповідають його рідна сестра Світлана й дружина Тетяна.

Його сформував цирк

За словами пані Світлани, вони з братом росли у дружній люблячій сім’ї. Денис народився 13 березня 1985 року у Львові, бо їхній тато — львів’янин. Потім сім’я переїхала в Полтаву, на малу батьківщину мами, де згодом з’явилася на світ і вона.

Брат її ростив з пелюшок: навчав ходити і розмовляти, опікувався нею.

На новому місці спершу мешкали в гуртожитку, потім на деякий час переїхали в село Новоселівку Полтавського району, де тато працював дільничним тамтешньої громади. Він у них був правоохоронцем, дуже чесною і доброю людиною. Денис багато в нього взяв: чесність, відповідальність, принциповість. У колі друзів брат був веселий, дотепний, міг і пожартувати, розіграти по-доброму.

 «Я називала його Джимом Керрі (американський актор комедійного жанру), казала: коли в тебе буде дружина, як вона з тобою житиме? Скільки можна тролити? Але йому трапилася чудова дружина».

Та це було пізніше. Коли Світлані виповнилося п’ять років, сім’я знову повернулася в Полтаву. Далі — навчання у ЗОШ №22, заняття спортом.

Любов’ю до спорту брат із сестрою перейнялися з раннього дитинства. Їхня мати раніше була майстром спорту, інструктором з фехтування. Тато теж був майстром з парашутного спорту. Уже в дитинстві Світлану й Дениса віддали на навчання у циркову студію «Молодість». «Ми циркачі! — з гордістю каже Світлана. — Цирк і спорт об’єднали довкола нас багато друзів, сформували нас із Денисом. Але насамперед Дениса».

Після 9 класу Денис вступив на навчання до місцевого автодорожнього технікуму, здобув спеціальність автослюсаря. Працював і продовжував виступати. Він був закоханий у цирк. І тільки-но з’явилася така можливість, поїхав у Київ і здобув спеціальність, пов’язану з режисурою та постановками каскадерських трюків у кіно й рекламі. Звісно, він і сам їх виконував.

«До того як Денис поїхав у Київ, у нас була така захопленість цирковим мистецтвом, що могли по 12 годин проводити у студії. Колектив тримався на Денисові, він був його душею. Після його від’їзду колектив почав потроху розпадатися».

Крім спорту, циркової діяльності, в Дениса були й інші захоплення. Він любив домашніх тварин. «Якось тато привів додому семимісячну «дівчинку» породи французький бульдог Алісу. Я тоді навчалася у перших класах. Вона мене відразу поставила на місце, а Дениса слухалася, збирала по хаті речі й ховала йому під подушку.

У брата був велосипед «Україна». Він сідав на нього, і вони із собакою надовго зникали з хати. Приповзали додому обоє — ледь дихали. Через кілька хвилин тварина відпочила, готова була далі бігати, а Денис не дуже».

До спогадів долучається дружина Дениса Тетяна. «З майбутнім чоловіком ми познайомилися, коли мені було 15 років, а йому 19, у колективі  «Молодість», — розповідає жінка. — Раніше я займалася в іншій цирковій студії міста. Денис був дуже гарний, не помітити його було неможливо. Ми симпатизували одне одному, але по-справжньому стали дружити після спільної поїздки колективу в «Артек». Ми вже просто не могли розлучитися, а повернувшись додому, все літо провели на річці, у друзів удома, на тренуваннях».

«Їду навчатися в Київ»

Вони дружили і, звісно, закохалися. «Ми були поглинуті емоціями, почуттями. І раптом він мені каже: «Я їду в Київ навчатися». «На кого?» — питаю. І почула: «На каскадера». Я була приголомшена: «Які каскадери, яке кіно? Як це ти їдеш?!»

Він поїхав, мені було дуже важко. Я вже тоді готова була їхати за ним хоч на край світу, але це було не потрібно. Треба було кожному пройти свій шлях. Якби ми його не пройшли, нічого б у нас, мабуть, не вийшло. Але за кілька років ми зустрілися на якусь мить тут, у Полтаві, а потім списалися у месенджері і знову почали спілкуватися. Ми цілодобово переписувалися. Потім Денис запросив мене в Київ, сказав: «Я на тебе чекаю». Я поїхала до нього, і наші почуття розгорілися з новою силою. Зрозуміли, що не можемо одне без одного ні їсти, ні спати, ні дихати.

Я працювала в Полтаві на відповідальній роботі, але за тиждень поїхала до нього знову. Через півтора місяця Денис сказав: «Скільки вже можна їздити? Залишайся». Коли нагадала про роботу, почула: «Іди зі своєї роботи!» Ми дуже швидко з’їхались і не пошкодували про це. Шкодували тільки про втрачені роки, коли не були разом.

Кращої людини, ніж Денис, у цьому світі немає і ніколи не буде. У нас із ним є син Ярослав, йому 16 років. Якби запитали: «Який, на ваш погляд, ідеальний чоловік?», я б сказала: «Денис!»

За ним було як за кам’яною стіною. Він цінував сім’ю, був щасливий удома разом зі мною і сином. Ми їздили з ночівлею на риболовлю, по гриби, нам ніколи не було сумно утрьох. З роками стосунки ставали тільки глибшими.

Звичайно, як і в кожної сім’ї, у нас бувало різного в житті. Але син ніколи не бачив, щоб батьки сварилися.

У Києві ми прожили понад десять років. Ви запитували про хобі Дениса. У нього були золоті руки. Він власноруч склав велосипед і комп’ютер, захоплювався реконструкцією старовинної зброї. Зі своїм другом вони в гаражі відтворювали пістолі, шаблі. На десятиріччя синові подарував шаблю, яку зробив сам. Для Ярослава це цінна реліквія. Вони разом фехтували, останні півтора року Денис досить часто брав сина на зйомки. І вони планували далі спільно розвиватися в цій галузі та йти цим шляхом. Але тато пішов на війну захищати Україну. Пішов добровольцем.

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Буча, Гостомель, Ірпінь — ми через ліс по прямій жили від них. Було страшно. Треба було вирішувати, їхати на Закарпаття чи до батьків у Полтаву. Ми поїхали до батьків. Приїхали на місце пізно увечері, а вранці Денис залишив машину, пояснив, як нею користуватися, і пішов записуватися в тероборону. Але місць уже не було, тоді Денис сказав, що йде у ЗСУ. Йому було 38 років. Я не відмовляла, бо знала, що він не змінить свого рішення.

«Ми розмовляли не  про війну, а про життя»

Тиждень він побув на військових навчаннях під Полтавою, а потім сказав, що їх мають відправити у Київ, бо там якраз було «весело». Проте в останній момент військове керівництво відправило полтавських добровольців на запорізький напрямок.

Перед потягом його відпустили на кілька годин попрощатися з рідними. Приблизно 3,5 години він побув удома, потім попросив відвезти його машиною на перон. Того дня ми бачили і обіймали його востаннє.

Денис служив навідником кулеметного підрозділу у складі 81-ї десантно-штурмової бригади під Гуляйполем. Там тоді було пекло. Але він ніколи не розповідав про погане, щоб не засмучувати нас. Він звик завжди і від усього нас оберігати. У ті хвилини, коли вдавалося поспілкуватися по телефону, ми розмовляли не про війну, а про життя, майбутнє, про те, що робитимемо після нашої перемоги.

Пізніше його побратими розповідали про нього багато хорошого. Наприклад, що був витривалий, невибагливий, завжди намагався підставити плече тому, хто цього потребував. Бувало іноді, що коли хлопці відпочивали після бою, він брав лопату і йшов копати окопи, спонукаючи до цього інших бійців.

Того дня, коли все сталося, їхній підрозділ відбив кілька атак ворогів, які значно переважали в силі. Денис із побратимом Олександром відвезли важкопоранених на базу, а самі повернулися на позицію. Побратими розповідали, що Денис був дуже виснажений, важко дихав і ледве пересував ноги. Вони повернулися на позицію тільки через гостру необхідність. Пізніше їх з Олександром вирішили замінити й послали по них автомобіль. Але точка була пристріляна, ворог за нею спостерігав, і тільки-но машина наблизилася до позиції, накрив її щільним вогнем. Нашим бійцям довелося застрибувати в авто на ходу.

Саша застрибнув на заднє сидіння, а Денис на переднє, поруч із водієм. І саме в цей момент під ним розірвалася міна…

Від того вибуху в машині вижили тільки два побратими, а Денис загинув відразу. Була субота, 21 травня 2022 року.

…Коли вранці наступного дня Світлана побачила у їхньому дворі військового, то зрозуміла, що з братом щось недобре. Потім їй повідомили про його загибель. Вона довго плакала, не могла того усвідомити. Її лякало ще й те, що доведеться повідомляти про це Тетяні й мамі.

 «Того дня ми із сином були в Києві, — згадує Тетяна. — Закривали нашу родинну кав’ярню, в якій здебільшого працювала я. Денис багато допомагав, підтримував, вірив у мене. 20 числа чоловік подзвонив, ми поговорили. Він так непокоївся, що ми їдемо в Київ. Кажу: не хвилюйся, все нормально, ми все зробили. Хвилин сорок спілкувалися. Це була остання наша розмова. А через день мені зателефонувала Світлана...»

Витримати той удар Тетяні допоміг син. Він дуже схожий на Дениса, передусім характером, уподобаннями. Але після смерті тата Ярослав більше не мріє про каскадерство. Він хоче стати військовим.