ВИКУП ШЕВЧЕНКА З НЕВОЛІ
ВЕЛИЧ. До 200-річчя з дня народження Кобзаря один з українських телеканалів «дослідився» до того, що цілком серйозно доводив: геній українського народу — незаконнонароджений син одного з представників царської родини. Тим самим ненав’язливо стверджували, що без «блакитної крові» нікого путнього жодна українка не народить, а страдницька боротьба Тараса з поневолювачами України звелася до банальної сімейної розбірки.
Втім, залишимо на совісті чергових «бузин» їхні прагнення вивершитися на топтанні національних святинь і власного народу. Мова про інший міф, обумовлений, найімовірніше, добрими намірами. Відомо, що Шевченка викупили за кошти, отримані від членів царської родини під час розіграшу серед них написаного Карлом Брюлловим портрета Василя Жуковського. Через це дехто вважає спрямовані проти самодержавства твори Кобзаря мало не виявом чорної невдячності до «вінценосних благодійників».
Отож, на переконання сучасних дослідників, кошти на звільнення Шевченка внесли самі ініціатори його викупу. Втім, щоб не ганьбити самодержавних меценатів, підтримували версію сумнівної лотереї.
130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ШМАЛЬГАУЗЕНА
Український зоолог німецького походження
НЕЗЛАМНІСТЬ. Історія вітчизняної науки зберігає вдячну пам'ять про двох Шмальгаузенів — батька і сина. Старший з династії, Іван Федорович, — видатний ботанік, який працював у Київському університеті, завідував ботанічним садом, а 1866 року видав унікальну працю «Флора Юго-Западной России». За відгуками фахівців, аналогічного посібника з докладним описом 1721 виду рослин на той час не мав жоден регіон Російської імперії. Вже після передчасної смерті вченого вийшов з друку двотомник Шмальгаузена «Флора средней и южной России, Крыма и Северного Кавказа», який понад півстоліття залишався найавторитетнішим виданням спочатку для російських, а згодом радянських ботаніків.
Натомість син — Іван Іванович — віддав перевагу зоології, а точніше, пошуку підтверджень теорії дарвінізму у світі фауни. Не зайве нагадати, що під час навчання Шмальгаузена-молодшого у Київському університеті людство відзначало 50-річчя виходу знаменитої праці Дарвіна. Однак на урочистості до Кембриджа вчених із Києва вирішили не відряджати, об∂рунтувавши це «релігійними, суспільними та науковими» мотивами і стверджуючи, що «дарвінізм служить догматам атеїзму» і визнається лише «зникаючою в науці кастою ортодоксальних дарвіністів».
Отож вибір наукової спеціалізації став для Івана Шмальгаузена непростим громадянським рішенням, яке вимагало мужності і віри у свою правоту. Так само вчинив уже відомий вчений, коли після тривалої й успішної роботи у Москві повернувся до рідного Києва. З 1921 року Іван Шмальгаузен — керівник кафедри зоології Вищого інституту народної освіти, в який перетворили уславлений університет більшовики. До речі, за радянських часів воліли не згадувати, що коли в РРФСР на базі навіть посередніх інститутів створювали університети, то в Україні діяли з точністю до навпаки.
Іванові Шмальгаузену, який з 1922 року став дійсним членом Всеукраїнської академії наук (ВУАН), довелося докласти чимало зусиль, щоб, усупереч усім об’єктивним обставинам, не допустити згортання наукових досліджень на рідній йому землі. Вчений очолював мікробіологічний інститут ВУАН, що мав філіали у Харкові й Одесі, керував Комісією з експериментальної біології і генетики, а красномовним визнанням виняткової ролі українських вчених стало проведення 1930 року в Києві IV з'їзду зоологів, анатомів і гістологів, що вперше пройшов за межами двох столиць — Москви і Ленінграда. Не менш вагома заслуга Шмальгаузена в тому, що 1934 року Київський університет зустрів своє сторіччя вже не в інститутському статусі.
Навіть після обрання в 1935 році дійсним членом АН СРСР та призначення директором Інституту еволюційної морфології (Москва) вчений не покидав України. Втім, трагічного 1937-го академікові довелося зробити остаточний вибір, продиктований не стільки науковими, стільки життєвими обставинами. Родина науковця рятувалася втечею до Білокам’яної, де, на відміну від Києва, терор був меншим.
З початком радянсько-німецької війни Іванові Шмальгаузену пригадали його національність. На відміну від решти академіків, відправлених в евакуацію до хлібних за тодішніми мірками Алма-Ати або Ташкента, сім'я науковця потрапила до глухого селища в Акмолинській області Казахстану. Сумним наслідком голодного існування стали дистрофія і хвороба очей, одне з яких довелося видалити. Старший син, який досяг призовного віку, разом з іншими радянськими німцями потрапив на каторжні роботи до так званого трудфронту.
Здавалося б, після таких випробувань уже престарілий академік мав би уникати конфліктів з владою. Натомість Іван Шмальгаузен після сумнозвісної сесії Всесоюзної академії сільгоспнаук ім. Леніна (ВАСХНІЛ), на якій 1948 року генетику визнали лженаукою, залишився вірним істині. Як наслідок — позбавлення всіх посад та офіційний ярлик «лідера формальних генетиків».
Лише влітку 1955 року Івану Шмальгаузену дозволили повернутися до наукової роботи. Втім, замість того, щоб дякувати за реабілітацію, вчений надіслав лист до ЦК КПРС, в якому заявив, що «наше відставання в експериментальній генетиці дедалі відчутніше позначається на практичному застосуванні її досягнень». Наслідки чого ми пожинаємо донині…
450 РОКІВ З ДНЯ ХРЕЩЕННЯ ШЕКСПІРА
У кожного покоління — свій Гамлет
СИМВОЛ. Історія не зберегла точної дати народження геніального драматурга, хоч про більшість вінценосних сучасників великого англійця ми знаємо лише завдяки їх знайомству з «простолюдином». На відміну від знаменитих авторів п’єс античності, Шекспір творив не для вічності, тому залишається сучасником нових і нових поколінь.
Отож не дивно, що перекладені нашим земляком Григорієм Данилевським драми Шекспіра «Річард ІІІ» і «Цимбелін» тривалий час не могли пройти цензуру. Причиною стало те, що «в деяких висловах є натяки, що ображають російське самодержавство».
Знамениті сонети Шекспіра в перекладах Маршака, Пастернака, Рильського, Підмогильного не залишають байдужими серця сучасних читачів. Втім, чи не найкраще довів, що Гамлет — наш сучасник, великий актор Володимир Висоцький.
185 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ ДАНИЛЕВСЬКОГО
Український Дюма
ПОСТАТЬ. Важко повірити, що автор знайомих кожному з нас «Чотирьох мушкетерів» на своїй батьківщині нині напівзабутий. Утім, це цілком закономірно, адже написані ним авантюрні романи не мають ні видатних літературних достоїнств, ні навіть історичної достовірності, чим письменник майже не переймався. Натомість Григорій Данилевський, повне зібрання творів якого витримало в ХІХ столітті сім перевидань, хоч і не претендує на лаври класика, однак донині має зацікавлених читачів.
Причому, на відміну від Дюма, за книжками нашого земляка можна вивчати якщо не історію, то цілком достовірний побут епохи палацових переворотів та освоєння Дикого поля, яким колись був південь України. Задля цього нащадок козацького сотника Данила, ім'я якого дало «дворянське» прізвище роду Данилевських, користувався як розповідями старших у сім'ї, так і численними архівами. Не дивно, що вже перший роман письменника «Втікачі у Новоросії» приніс автору широку популярність. Отож уже наступного року з'явилось продовження — «Втікачі повернулись», а невдовзі — «Нові місця», що склали одну з перших у російській літературі трилогій.
Втім, секрет успіху початківця полягав не лише в таланті та точному знанні предмета. Особливого шарму творам Данилевського надає «малоросійський» стиль, адже автор не лише українець за національністю, а й, на відміну від багатьох нинішніх і колишніх «руськоязичних землячків», щиро цікавився історією, мовою, фольклором рідного краю. Недаремно записані письменником «Украинские сказки», які згодом через цензурні утиски на все українське, якого «нєт, нє било і бить нє может», стали «Степными сказками», витримали аж вісім окремих перевидань!
Захоплюючі сюжети та неповторний малоросійський колорит, що відкривав світу на той час маловідому Україну, обумовив переклад більшості творів письменника на всі основні мови світу. Власне, саме завдяки його романам за кордонами царської імперії чи не вперше дізнались, що «Україна — не Росія». Тим більше, що навіть у нібито далеких від малоросійської тематики «Княжні Таракановій» та «Спаленій Москві» головні герої — українського роду-племені.
У біографії Данилевського сповна відобразилась складна доля поневоленого українського народу, що вимушений був, образно кажучи, постійно наступати на горло власній пісні. Так, ще студентом майбутній письменник за підозрою у політичній неблагонадійності майже півроку провів у одиночній камері Петропавлівської фортеці. Згодом це прислужиться для зображення тюремного побуту на сторінках роману «Мирович», написаного на основі родинних розповідей. Історичний твір про далеке минуле вийшов настільки злободенним, що впродовж чотирьох років долав цензурні перепони.
Ми в Google+