ЕКЗОТИКА НАШИХ ДНІВ
Селище-привид Орбіта все ще посилає
нам свої сигнали
Перебираючи власні архіви, звернув увагу на пожовклу від часу копію листа молодої мами двох дітей до редакції обласної газети, яка обурювалася тим, що жителям селища Орбіта під Чигирином доводиться возити дітей у садок за тридев’ять земель, у районний центр. Зараз? уже не пам’ятаю, як розв’язалася порушена проблема, але в око впала дата: був початок 1986 року. Тобто книга життя Чигиринського краю відкрилася якраз на тій сторінці, де одна з великих, як тоді казали, ударних будов минулого століття, була в розпалі, хоча справді великою так і не стала.
Чигиринська атомна електростанція, про яку йдеться, власне, колись і була спроектована на місці невдало започаткованої ДРЕС, для якої на березі Кременчуцького водосховища, окрім промислового майданчика, почали споруджувати й соціальну інфраструктуру, так зване селище енергетиків Орбіта поблизу Чигирина. Розраховували, що житиме там до 20 тис. атомників. Там і справді поселилося кількасот сімей, а працювало майже 3 тисячі робітників, які «відгукнулися на заклики партії поїхати на одну з будов комунізму».
Через технічні та інші помилки в проекті, який неодноразово перероблявся у зв’язку зі змінами концепції забезпечення майбутньої станції паливом, замість ДРЕС вирішили на тому самому майданчику будувати атомну станцію. Але перекреслила ці наміри аварія на Чорнобильській АЕС. У газетах тих років (1987-1988) можна вже знайти перші критичні публікації щодо спорудження Чигиринської АЕС. Тим часом люди, які все ще будували під Чигирином невідомо що, продовжували працювати у важких умовах нестачі коштів, побутових проблем. Нарешті, крапку в радянській історії атомної поставила постанова Ради Міністрів СРСР від 19 травня 1989 р. «Про припинення будівництва Чигиринської АЕС» (публікація в газеті «Черкаська правда», 23 травня 1989). Очевидно, вже не до будови всесоюзного масштабу було навесні 1989 року…
Колишнім будівельникам є що згадати. Фото автора і Миколи КАРНАРУКА
От відтоді селище Орбіта й занепадає. Власне, нині занепадати тут уже немає чому. Основна маса людей звідси давно роз’їхалася. Сама ж Орбіта, розташована поблизу дороги на Чигирин, перетворилася на селище-привид і стала останнім часом дуже популярною серед так званих сталкерів — тих, хто полюбляє індустріальний туризм. Тут промислові приміщення лякають своїми недомонтованими каркасами, зяють чорними проваллями вікон багатоповерхівки, примушують моторошно стискатися серце покинуті гуртожитки з залишками речей колишніх мешканців, дитячими наклейками, написами на стінах.
«Як у Чорнобилі», — ніби скаже хтось. Чи то, може, почується в шурхоті старих газет, які шелестять від вітру на протязі?
Цим шляхом автобус проїжджає двічі на день — уранці та ввечері. Водій зупиняється на вимогу, адже сюди тепер рідко хто їздить. Не існує Орбіти й на сучасних картах. Лишилася тільки табличка-вказівник. Тепер — це просто вулиця Орбіта селища Вітове, яке звідси за три кілометри. У двох п’ятиповерхівках жи?вуть люди. Точну їхню кількість установити важко, народ мігрує. Одні кажуть, кілька десятків лишилося, інші — й до сотні нараховують. Пенсіонерам їхати нікуди. Таким, як Василь Супрун та Микита Андрієць. Перший — колишній монтажник, який одержав квартиру в Орбіті тридцять років тому. Другий також приїхав на будову одним із перших, будував і станцію, і різні приміщення для майбутнього міста-супутника. Спогадами живе й колишній муляр, 82-літній Олександр Романченко, дружина якого працювала квітникарем і тут-таки померла. Живуть, як і інші, в основному люди пенсійного віку, у важких умовах. У холоді, незручностях, відсутності нормальної питної води, медичного обслуговування. У дисадок і школу небагатьох дітей доводиться возити у Вітове, а викликів лікаря чекати аж із села Рацеве, яке за 18 кілометрів від Орбіти, бо ФАП у Вітовому закрили.
За поворотом починається Орбіта
Добре, кажуть, що обласна влада потурбувалася про підведення газу. Нещодавно орбітівці таки добилися цивілізації. Правда, газ до самих квартир людям доводиться підключати за власний рахунок. Кажуть, тисяч по п’ять нині обходиться ця процедура. Багато хто вже придбав котли для індивідуального опалення. Адже тепло все-таки — це життя. Пригадують, як ще недавно взимку температура повітря в квартирах не перевищувала 5-7 0 «тепла». Доходило до того, розповідає одна з жительок Орбіти, що люди серед зими, аби хоч трохи зігрітися, виходили на вулицю, постояти на сонечку. Стають у рядочок у затишному місці та й ведуть свої сумні бесіди під скупими променями небесного світила. Тут і плату за тепло тоді брали залежно від температури у квартирі. Якщо вона не перевищувала 5 0 — можна не платити. А коли стовпчик термометра піднявся до +100 — будьте ласкаві, гроші на бочку.
Із небагатьох обжитих квартир поступово виїжджають. Хто на заробітки, хто й назавжди. Розпродують житло, але охочих придбати його на Орбіті небагато. Нині десятків зо три квартир вільні. Розповідають, що хтось придбав квартиру за 100 доларів, а хтось трикімнатну — за 2 тис. гривень. Є відпочивальники, які тільки на літо приїжджають, аби пожити тут у своє задоволення. І справді — природа просто чудова, насолоджуйся чистим повітрям, водами Дніпра та щедрими дарами навколишніх лісів. А, щоб жити постійно, — потрібен особливий гарт, а може, особливі обставини.
— Я вам скажу так, — прижмурюється крізь цигарковий дим засмаглий дідусь у дворі біля одного з поки що житлових будинків, — тут живуть звичайні українські люди. Життя багатьох потріпало, але річ не в цьому. Звикли ми до цього місця. Як кажуть, прикипіли душею. Та й нікуди вже багатьом із нас їхати. Будемо тут віку доживати. Хотілося б, звичайно, краще, однак, що Бог дав. Тільки б діткам та онукам нашим краще велося. От і мене недавно онуки відвідали. Стільки радості було. Тепер наступного літа чекатиму…
Нелегко живеться людям на Орбіті. Знає про це й Олександр Пироженко, голова Рацівської сільської ради, до якої нині належить колишнє селище. І робить, як стверджує, все, що може, аби полегшити долю орбітівців. Допомагає вирішувати жителям вулиці назрілі проблеми: торгівлю товарами першої необхідності налагодили — в одному з житлових будинків тепер працює невеликий магазинчик, де можна купити хліб, крупи, овочі, солодощі і навіть пиво. Тепер ось про воду питну думають, адже що не робили, а тхне вона болотом. Ніби не в тому місці свердловину пробили. Але де її проб’єш, якщо навкруги — болото? Та й коштів на це, як завжди в сільському бюджеті обмаль. Нині вся надія на державну програму «Питна вода», завдяки якій сподіваються збудувати станцію доочищення води. Для виготовлення проекту станції з сільського бюджету вже виділили 27 тис. грн.
Ось така вона, Орбіта. Хтось вималював її тернистий шлях на карті життя. І тепер ніхто не зсуне із заданої траєкторії. Невже й справді мав рацію той сивий дідуган-характерник з Вітового (таких чимало в Чигиринському краї), про якого й досі розповідають пошепки старожили? А сказав він, поглянувши на новобудову, коли вона тільки починалася, сакраментальну фразу: те, що тут почнеться, ніколи не закінчиться… Що ж то він мав на увазі?