Тих, хто захищав донецький аеропорт, прийнято називати «кіборгами». Цікава історія цієї назви. Уперше її вжив у вересні 2014 року невідомий проросійський бойовик. Так він намагався пояснити, чому передові загони російських терористичних військ, озброєні до зубів, не можуть узяти донецький аеропорт, який захищають лише кілька десятків українських військових зі стрілецькою зброєю.

«Кіборгом» був і один із черкащан — Олексій Панченко, про подвиг якого по гарячих слідах 30 січня 2015 року писав «Урядовий кур’єр». Загинув він 19 січня від підступної кулі снайпера, захищаючи територію донецького аеропорту від чергової атаки російських окупантів. Олексієві було тоді 40 років. Та й «кіборгом» він би себе не назвав, бо дуже вже сонячний і світлий був, щедрий на добро. Хоч і захищав рідну землю з усією своєю могутньою силою й завзяттям, на які тільки здатен патріот. Таких людей, як Олексій, земля народжує небагато. Це сказав не я. Так відгукувалися про Героя його бойові побратими.

Роки навчання в Черкаській академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля промайнули швидко. Молодого фахівця помітили, довіривши йому виховну роботу з особовим складом навчального закладу на посаді інспектора. Потім його здібності й знання знадобилися на інших посадах, зокрема начальника відділу лінійного контролю управління Укртрансінспекції в Черкаській області.

«З Анатолійовичем хоч у пекло»

Під час бойових буднів уже на передньому краї захисту Батьківщини від окупантів його оптимізм, упевненість та віра в перемогу додавали наснаги, змушували товаришів по зброї стояти, ніби криця. «З Анатолійовичем хоч у пекло», — казали бійці. І хоч у його позивному «Внук» було щось до болю домашнє, рідне, в бою Олексія ніби підміняли: сонячна усмішка перетворювалася на зосередженість досвідченого воїна, який і мислив, і діяв так уміло й ефективно, що терористи тільки дивувалися, намагаючись якось уберегтися від його влучних пострілів. Прориваючись на бронетранспортері на допомогу до товаришів, які тримали оборону в Д терміналі донецького аеропорту, Олексій, на жаль, не вберігся від кулі ворожого снайпера.

Воїн-десантник, доброволець 95-ї аеромобільної бригади 90-го окремого аеромобільного батальйону Олексій Панченко повернувся до рідних Черкас у назві вулиці, меморіальних дошках, встановлених на будівлях Черкаської загальноосвітньої школи №4 та Інституту пожежної безпеки, у вдячній пам’яті бойових побратимів та земляків. Принаймні так говорили тоді, 2015-го, віддаючи шану йому та іншим загиблим у боях за незалежність України.

Війна зачепила кожного

…Невеличка кімнатка на першому поверсі одного з корпусів пожежного інституту. На стіні навпроти робочого місця — портрет Олексія Панченка у військовій формі. На протилежній стіні — півтораметровий плакат, де серед радісних облич молодих хлопців у військовій формі можна впізнати й Олексія.

Господар кабінету Анатолій Панченко, лікар Черкаського інституту пожежної безпеки, не без прихованого болю зауважує:

— За час, який минув з 2015-го, з дня загибелі сина, ви перший із журналістів, хто прийшов до мене. На жаль, ставлення до загиблих атовців із часом якось змінюється. У Черкасах більш як 40 родин, які втратили на цій війні близьких. 2014-го загинуло 18 осіб — це було страшне явище. На 2015 рік їх було вже понад 20. У багатьох людей, навіть не причетних до армії, тоді був емоційний зрив. Зачепила ця війна й нашу родину. Відтоді буваю майже на всіх церемоніях поховання, прощаннях з іншими воїнами. Але мене дуже вражало те, що під час ушанувань майже не віддають військових почестей, не додержуються передбачених церемоніальних традицій, ніби ховають цивільну людину. Хоч торік міські чиновники задумалися, що все це має відбуватися трохи інакше. Централізовано відвели землю на цвинтарі. А до цього героїв ховали, хто де міг — навіть у ближніх хуторах і селах.

Хіба почесті треба випрошувати?

Ще з часу поховання сина це питання не давало йому спокою. Коли прощалися з героєм, люди ставали на коліна на вулицях. Але ж треба пам’ять про загиблих зберегти в майбутніх поколіннях. Анатолій Панченко написав чимало листів із пропозицією створити саме військове поховання. Адже батьки помруть, а хто потім за тим пам’ятником доглядатиме?

Іноді прикро вражає відсутність великої кількості людей на траурних заходах. Участь чиновників зводиться до кількох хвилин виступу та вручення родичам нагороди «За заслуги перед областю». Далі про батьків та інших родичів забувають. Рідним доводилося проситися на прийом.

— Хочеться запитати, — каже Анатолій Миколайович, — невже нам треба на коліна ставати, щоб отримати дозвіл у влади втілити той чи інший патріотичний задум? Були й такі, хто багато обіцяв, а потім нічого не робив.

Щось таки вдалось організувати через міську раду, хоч й не без складнощів. Він вирішив звернутися в різні інстанції, щоб увічнити пам’ять загиблих хлопців. Створили робочу групу у складі Спілки учасників АТО, батьків загиблих воїнів. З деякими чиновниками доводилося сперечатися, активістів не сприймали всерйоз. Зрештою, нині багато вулиць названо іменами нинішніх героїв. Діє група матерів і вдів загиблих учасників АТО, вони й ініціюють такі рішення. Не всі батьки чи інші рідні загиблого хлопця можуть турбуватися про це, ходити владними коридорами. Комусь заважає похилий вік, хтось зневірився.

Говорити краще, ніж мовчати

Добре, що вулиці обласного центру та інших населених пунктів частково перейменовано, а в Черкасах уже споруджено меморіальний комплекс.

— Збиралися офіційно відкрити його в жовтні, — пояснив Анатолій Миколайович, — однак хтось із чиновників сказав, що деякі кандидати в депутати місцевих рад можуть використовувати цей привід для піару. А як на мене, щоб ще раз нагадати про героїв, увічнити їхню пам’ять, хай би й говорили.

Знайти інформацію про героїв війни в Черкасах майже неможливо.

У школах встановлюють меморіальні дошки на честь героїв, десь ініціювали педколективи, десь допомогли родичі чи друзі родини. Добре, що в управлінні освіти і науки облдержадміністрації зрозуміли, що цей патріотичний крок допоможе дітям зрозуміти, що колись тут навчався герой, який віддав життя за Батьківщину. Але ще є чимало героїв, про яких ніхто не знає.

Багато кому з полеглих хлопців посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Черкаси», чимало героїв нагороджено відзнакою «За заслуги перед містом Черкаси». У приміщенні міськради обладнано куточок із портретами полеглих захисників. Це давалося нелегко, хоч окремі чиновники щиро відгукувалися на ці ініціативи. Недавно побачила світ книжка про полеглих захисників «Пам’ять серця», у пресі з’являються про них окремі публікації.

З ініціативи батьків та рідних загиблих у міському будинку культури імені І. Кулика організували конкурс патріотичної пісні. Виступали атовці, приїхали люди з районів. Відповідально поставилися до організації конкурсу працівники культури. Схожий захід організували і в Черкаському музичному училищі. Але, на жаль, через два роки конкурси припинилися.

Щороку 19 січня, в день загибелі Олексія, на його могилу в Черкасах приходять рідні, друзі та побратими. І хоч надворі зима, людей збирається багато. Воїна пам’ятають. Про нього згадують як про живого. Цитують його слова, розпитують про дітей, їхні мрії. Кажуть, так бракує його світлої усмішки, уваги.

Менше стали згадувати про війну й у ЗМІ. Ніби бойові дії не тут, в Україні, а десь там, за тридев’ять земель. Така собі, каже Анатолій Миколайович, «цензура байдужості». Разів із вісім він звертався до міської ради, аби за кошти міського бюджету створити фільм про загиблих хлопців та їхні подвиги. Але поки що відповіді жодної. Тепер ініціатори хочуть встановити на вулицях, названих іменами героїв, інформаційні таблички, аби розказати про цю людину, за що і як загинула.

Дух перших добровольців

В інституті пожежної безпеки на рівні керівництва є розуміння, тут шанують пам’ять загиблих Олексія Панченка й Ігоря Бойка, які тут навчалися. Як донести до сучасної молоді піднесений патріотичний дух перших добровольців? Їм тоді нічого не платили, крім мізерних «солдатських». Олексій, за словами батька, одержав за п’ять місяців перебування у війську 5 тисяч гривень. Тепер же дехто йде в армію, щоб заробити.

Олексій Панченко пішов воювати добровольцем. Інакше не могло бути. Усі його діди воювали, всі орденоносці. Він їхніми нагородами грався у дитинстві, малював військових. Дорослим багато читав про військову техніку, тактику. І не лише нашу періодику. Порівнював. Особливо вважав цікавими німецькі книжки й журнали про військо. Навчатися пішов у пожежне училище, бо там була військова кафедра, панували порядок і дисципліна. Були марш-кидки, стрільби, з бойовими автоматами стояли на варті.

Зі служби в міліції пішов у званні капітана, вирішив завершити кар’єру правоохоронця. Він був на Майдані, збирав гільзи, камені з Хрещатика лежали вдома на столі.

Камені з Майдану на столі

— Говорив він тоді більше з матір’ю про своє бажання піти добровольцем, — згадує Анатолій Миколайович. — А пізніше мені сказав: «Ти ж поїхав у Чорнобиль добровольцем, то й я піду добровольцем». Ходив у військкомат тричі — просив, щоб узяли. Тоді групу черкащан направили в 90-й окремий аеромобільний батальйон «Житомир». У добровольців тривалий час не було командира взводу, й Олексій виконував цю функцію — хлопці обрали старшого. Пропонували йому контракт, а він відмовився, сказав, що хоче бути рядовим. Армію тоді ще не було сформовано.

Розчарувався Анатолій Миколайович у тих, хто щодня згадував «кіборгів», а потім зовсім забув про них. Побачив, що нагороджують хлопців орденами «За мужність» і «Богдана Хмельницького» — і все третього ступеня.

— Пізніше мені пояснили, — з болем каже батько героя, — що старші за званням отримують і вищі ступені нагород. Але як можна оцінити біль солдата ступенем? Чи можна смерть оцінити якимось ступенем?

Спеціальних відзнак, які б відповідали відвазі й подвигу наших хлопців у цій війні, на жаль, досі немає. Можливо, Міністерство у справах ветеранів щось зрушить у цій справі? Як не погодитися зі згорьованими рідними героїв, що вкрай необхідно збирати новітні військові традиції й берегти пам’ять про загиблих. Війна триває…