Розглядаючи плани запровадження в Україні ринку сільськогосподарських земель, мусимо звернути увагу на світовий досвід у цій царині, аби уникнути помилок і запозичити усе корисне. Зокрема, не можемо оминути увагою позитивний досвід земельної реформи на острові Тайвань.
Цей острів, розташований у Південно-Китайському морі біля берегів Китаю і населений китайцями, наприкінці ХІХ століття захопила Японія. Вона перетворила Тайвань на економічний придаток імперії, у сільському господарстві якого домінували вирощування цукрової тростини та рису, потрібних насамперед Японії.
Найгіршим було те, що система землеволодіння Тайваню фактично копіювала той напівфеодальний земельний устрій, що існував у самій Японії до середини ХХ століття: селяни становили більш як половину населення острова, з них понад 2/3 не мали власної землі. Вони мусили працювати на полях великих землевласників, значну частину яких становили японці, за орендну плату — більш як половину врожаю — і фактично перебували у кріпацькій залежності від поміщиків.
Так тривало, аж доки 1949 року на острів, звільнений від японців, не прибув колишній президент Китаю генералісимус Чан Кайші, усунутий від влади комуністами Мао Цзедуна. І прибув не сам, а привів із собою півтора мільйона прихильників, серед яких були не лише військові, а й грошовиті підприємці, діячі науки, культури тощо.
Спочатку жителі острова не надто зраділи прибулим. Але Чан чудово знав, чого потребують його нові співвітчизники — передусім вдалої аграрної реформи. Він уже мав задум такої реформи. Подібну ще 1946 року було здійснено в Японії за планом, який розробив для американської окупаційної адміністрації наш земляк Вольф Ладижинський, син торгівця з Катеринополя, який емігрував до Сполучених Штатів після того, як більшовики знищили бізнес його батька, і став видатним економістом.
Такий самий план він готував і для майбутньої влади Китаю, але не досяг порозуміння з комуністами. Ті знали лише один шлях розвитку аграрного сектору — соціалістичний. І впевнено йдучи цим шляхом, лише протягом 1950-х років успішно виморили голодом понад 30 мільйонів осіб.
Натомість Чан Кайші майже одразу, того самого 1949 року, обмежив законом розмір орендної плати — не більш як 37,5% урожаю. Здається, і цього забагато, але селяни раніше мусили віддавати чи не вдвічі більше. Заборгованості селян перед орендодавцями та лихварями анулювали.
А орендодавці мусили мовчати, бо знали, як рішуче й жорстоко новий президент розправляється з політичними супротивниками. Додамо: ще жорстокіше він чинив із колишніми соратниками, яких викривав у корупції або співпраці з ворогами.
Другим етапом земельної реформи на Тайвані став продаж селянам на пільгових умовах земель колишніх японських колонізаторів. Так 110 тисяч га отримали нові власники. Тепер час було братися за маєтки місцевих поміщиків.
1953 року з’явився закон, назва котрого говорить сама за себе: «Земля — орачеві». За цим законом колишні власники величезних маєтків мали право залишити собі лише три гектари зрошуваних земель або шість — незрошуваних.
Решта підлягала примусовому викупу державою, а плату за землю колишні власники отримували не грошима, а державними облігаціями, інвестуючи в національну економіку. А вилучені землі продавали селянам на пільгових умовах: ціну визначали як вартість отриманого з неї врожаю за два з половиною роки (на тропічному Тайвані можна збирати два і навіть три врожаї на рік). І продавали цю землю на виплат протягом десяти років.
Так було покладено край масовому безземеллю: тепер майже 90% тих, хто обробляв землю, її отримав. Щоправда, постала інша проблема: малі розміри ділянок не давали новим власникам достатньо доходу. Крім того, промисловість, що стрімко розвивалася і пропонувала більші зарплати, забрала із села багато робочих рук.
Вихід влада Тайваню, і тодішня, й нинішня, вбачає в інтенсифікації аграрного виробництва, механізації, запровадженні нових технологій, а також у розвитку кооперативів — створення їх всіляко підтримують і заохочують. Діє широка мережа аграрної освіти і консультативних служб, де сільгоспвиробників навчають прогресивних методів господарювання. Скажімо, вирощування рису та цукрової тростини на острові механізовано фактично повністю, широко запроваджують технології точного землеробства за допомогою комп’ютерних систем. До речі, запровадження таких систем дало ще один цікавий ефект: діти фермерів, які їх використовували, тепер самі їх створюють. Тайвань перетворився на одного зі світових лідерів у галузі високих технологій.
Нині сільськогосподарське виробництво становить менш як 3% у ВВП острова, але це не тому, що аграрної продукції стало менше — навпаки, тепер Тайвань забезпечує себе основними харчовими продуктами майже повністю, за винятком пшениці (її імпортують зі США). Просто сам ВВП з початку аграрної реформи зріс у понад 100 разів. Ось чого можна досягти, якщо провести аграрну реформу як слід! Тоді вона дасть могутній поштовх розвитку всієї країни, а невдала реформа чи її відсутність затримають цей розвиток всерйоз і надовго. Промовистий приклад для України.