ПАМ’ЯТЬ

Не думала, що так швидко доведеться писати вже післямову до сподвижницького життя
Миколи Зінчука 
 

Нарис про 87-річного вчителя, фольклориста з буковинської Путильщини, який півстоліття збирав казки, перекази і легенди з усієї України, записав і відредагував 8300 цих фольклорних перлин і видавав, в основному, за власний кошт, вийшов в «УК» невдовзі після того, як він пішов у небуття. Ця сумна звістка надійшла з карпатського села наступного дня після похорону. У різдвяні дні, коли відбувалося останнє в його житті інтерв’ю, він сказав: «Що мені з того, що про мене напишете, допоможіть реалізувати «Казки Галичини», щоб були кошти на наступне видання. Поспішаю. Сьогодні ось п’ю з вами чай, а завтра мене може не бути...».

Пообіцяла допомогти

Фотографуватися не бажав — пручався: «Навіщо, щоб мене бачили дідком, я не фотогенічний». Не хотів жодною дрібницею нашкодити улюбленій справі. Я грішним ділом тоді подумала: бравий дідусь трохи козириться. Зінчук здавався мені безсмертним, як знайдені ним казки. Тільки, коли переглядала фото на комп’ютері, зрозуміла: цифрова техніка буває точніша за людське око.

Взялася телефонувати керівникам та фахівцям кількох обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти, аби посприяли старому вчителеві-сподвижнику. З книжками мали ознайомилися завідувачі районними методкабінетами, вчителі української мови і літератури, бібліотекарі. Одні регіони Зінчук хвалив, на інших за байдужість скаржився. «А ви, — повчав, — скажіть їм, що про все напишете в своїй статті... А я — в передмовах і мемуарах».

Мемуарів він не написав, а відредагувати останні вісім томів казок Чернігівщини, ще два з трьох томів «Казок Галичини», Поділля і Бойківщини вдалося. «Навіть написав передмову і післямову до останнього 40-го тому», — повідомила директор Чернівецького видавництва «Букрек» Дарина Максимець. Цьому видавництву Микола Зінчук доручив видати книги завершального етапу свого проекту.

Надбання великого вчителя та фольклориста с неосяжним. Фото з сайту carpathians.eu

Син — стопами батька

Я встигла сконтактувати його лише з кількома людьми, зацікавленими у придбанні для шкільних бібліотек кількадесяти томів казок регіону. Як і домовлялися, мала розмову з освітянами Івано-Франківщини та Закарпаття. «Не хвилюйтеся, - сказала жартівливо начальник обласного управління освіти з Прикарпаття Зінаїда Болюк, - я успішно «працюю» у Миколи Антоновича менеджером».

Інша область видалася мені не настільки переконливою, про що зателефонувала Зінчукові. Через день він мене втішив: «Це ви не порозумілися, як буває між двома жінками».

Забороняв писати про свою сокровенну мрію, «аби хтось не нашкодив, не завадив, маю гіркий досвід». Хотів перекласти казки англійською і подати на розгляд ЮНЕСКО як культурне надбання людства. «Довго шукав перекладачів в Україні, – додає директор львівського видавництва «Каменяр» Дмитро Сапіга, — але, при фінансових розкладах вчителя-пенсіонера, безрезультатно. Разом надіслали електронні листи-пропозиції в товариства української діаспори США та Канади, Союз українок, але відповіді не отримали».

Повідомити про те, що колеги з урядової газети після опублікування нарису про казкаря взялися сприяти у виданні останніх томів цього унікального проекту, вже не встигла. Про це говоримо з його сином Олександром Миколайовичем, який, обравши фах лікаря, ніколи не цурався батькових літературних справ, і котрому покійний заповів свою творчу спадщину.

Олександр живе на Львівщині – у хаті, що збудував батько, – й має виконати його заповіт. Влада і громадськість Путильщини, ближнього до райцентру села Довгопілля, де останнім часом працював і проживав уродженець Житомирщини, випускник Львівського держуніверситету Микола Зінчук взялися вшанувати його пам’ять і працю, створивши музей в його оселі.