ПАЛОМНИЦТВО
Ось уже понад тисячу років свята Одиль благословляє французьку провінцію Ельзас і зцілює сліпих з усього світу
У світі є місця, де втрачається почуття реальності. Ви забуваєте, в якій країні перебуваєте і яка зараз пора року. Вас опановує почуття цілковитого спокою і гармонії, вам раптово розкривається таємниця безкінечності часу і ви зазираєте за завісу Вічності. До таких місць, безперечно, належить монастир святої Одиль, розташований у Вогезах, — гірському масиві на північному сході Франції, на висоті 764 метри.
Виноградний шлях
До монастиря ми вирушили зі Страсбурга душним надвечір’ям, яке обіцяло закінчитися грозою. Волога липким серпанком огортала все довкола, а легені ковтали в’язкий повітряний кисіль.
Дорога до гори Сан-Одиль пролягає через так звану Винну дорогу Ельзасу, яка біжить між густими виноградниками, мальовничими містечками та селами на тлі коричнево-зелених лісистих гір. Ледь не кожне село виготовляє власний сорт вина переважно з білих сортів винограду, яке можна придбати тут же, у невеличких крамничках в середньому по 10—12 євро за пляшку. Вузькі, мощені бруківкою вулички, колоритні будинки з важкими віконницями, деяким з яких по чотириста — п’ятсот років, загадкові дворики з темними дерев’яними воротами — все це ніби зійшло зі сторінок романів французьких класиків. Подорожнього так і ваблять невеличкі готелі, які обіцяють затишну домашню атмосферу та справжню ельзаську кухню. Але не варто сподіватися на наївність та довірливість французьких пейзан. Адже Винна дорога — дуже популярний туристичний напрямок. Тому ціни у цих готелях не відстають від паризьких, а рівень комфорту в них дорівнює чотирьом зіркам.
Ось нарешті позаду червоні дахи містечка Оттрот. Ми почали підніматися в гори. Дорога місцями нагадувала славнозвісний кримський «серпантин». І коли очі не слухалися наказів здорового глузду не дивитися вниз, то налякано фіксували, що авто ніби їде по гострих верхівках сосен та ялин, які залишалися під нами, на нижніх петлях «серпантину».
Коли ми вийшли на парковці біля монастиря, то відразу відчули, що у горах на градусів п’ять прохолодніше, і з насолодою вдихнули свіже повітря, напоєне терпкими пахощами лаванди та чебрецю. Біля входу в монастир — велетенські химерні камінні брили, поміж яких — постать святої Одиль. Згідно з переказами, саме тут гора розступилася, щоб заховати від жорстоких переслідувачів нещасну дівчину, яку зцілила від вродженого каліцтва віра в Бога.
Монастир стоїть на краю урвища. Фото автора
Покровителька сліпих
Легенда розповідає, що наприкінці VІІ сторіччя у династії Гогенбургів, які тоді правили в Ельзасі, у герцога Еттиха та його дружини Бецвінди народилася сліпа дівчинка. Герцог, який довго мріяв про нащадка, страшенно розгнівався і наказав убити немовля. Проте герцогиня, рятуючи від неминучої смерті своє дитя, віддала дівчинку на виховання у віддалений монастир. Там у віці 12 років її охрестили і дали ім’я Одиль — дочка світла. Під час таїнства хрещення краплі святої води потрапили на очі дівчинки, і вона прозріла.
Через кілька років вісті про диво, яке сталося з Одиль, дійшли й до вух Еттиха. Він наказав привезти в палац свою дочку і був дуже розчулений, зустрівшись із нею. Вражений вродою Одиль (за переказами, вона мала надзвичайної краси очі кольору темного агату), він вирішив віддати її заміж. Проте дівчина спокійно відказала батькові, що давно вже обрала для себе шлях — служіння Богові і вночі таємно залишила палац. Герцог знову впав у гнів і разом зі слугами кинувся за нею навздогін, знову віддавши наказ убити непокірну дочку. Високо у горах, загнана у непрохідну ущелину, Одиль звернулася з молитвою про порятунок, і гора, яку тоді називали Язичницькою, розступилася, давши їй притулок.
Цього разу жорстокий герцог був настільки вражений святістю своєї дочки, що примирився з нею і подарував їй саму Язичницьку гору і замок Феліх, де Одиль заснувала монастир, при якому діяла лікарня, що до неї з віддалених сіл стікалися каліки і хворі. Перекази стверджують, що після того, як Одиль вдарила патерицею біля одного зі скелястих схилів монастиря, з гори забило святе джерело, умившись із якого, сліпі прозрівали. До речі, святу Одиль завжди зображають із патерицею і розгорнутим Євангелієм, на сторінках якого — око як символ прозріння не лише фізичного, а й духовного.
Після смерті Одиль монастир пережив численні напади, пожежу, пограбування, але щоразу відроджувався до життя. Він припинив своє існування наприкінці ХІХ сторіччя. Фрагменти мощей святої й нині зберігаються на території колишнього монастиря, і до них, як і за життя Одиль, продовжують приходити недужі. Щороку, за статистикою міністерства туризму Франції, на гору Сан-Одиль піднімаються близько двох мільйонів паломників з усього світу.
Одна зі скульптур святої Одиль, які є в обителі. Фото з сайту photo.gip.ru
З висоти пташиного польоту
Вимощеною камінням доріжкою ми прийшли у внутрішній двір монастирського комплексу і обійшли його вузенькою стежиною, що тягнеться самісіньким краєм гори, яка обривається ледь не під вашими ногами крутим і бездонним гранітним урвищем. Очевидно, в очікуванні грози все довкола завмерло, не чути було ані співу пташок, ні шелесту листя. Це урочисте мовчання підсилювало враження від величі панорами, яка відкрилася нашим очам. Пройшовши трохи далі до оглядового майданчика, ми отримали змогу поглянути на монастир збоку і помилуватися на розміщену на даху велетенську скульптуру святої Одиль, яка піднесла руку, щоб осяяти хресним знаменням долину Ельзасу, що розкинулася біля її ніг.
Ми відвідали каплиці Святого Хреста та Святої Одиль, зведені в ХІ—ХІV ст. і оздоблені надзвичайною мозаїкою. Встигли пройти лункими залами музею і постояти біля святих мощей. Хоч будівля самого монастиря збереглася лише частково, а на території комплексу розташовані такі приземлені будівлі, як невеличка поліцейська дільниця і готель, це місце все ще зберігає чимало таємниць минулих століть. У музеї нам розповіли про детективну історію, яка трапилася тут десять років тому. Одного ранку директор монастирської бібліотеки зайшов в одну з її зал і побачив, що на полицях не вистачає стародавніх видань XV сторіччя з теології та релігії. Поліція, яка відразу ж прибула на місце злочину, не виявила жодного сліду злочинців, вікна і двері у приміщенні були неушкоджені. Проте відтоді книжки почали зникати з бібліотеки щодня десятками. Зрештою злодія знайшли. Ним виявився 32-річний чоловік, любитель історії, який у бібліотеці Страсбурзького університету знайшов книжку з планом старовинного потаємного підземного ходу. Один із його коридорів завширшки з метр вів просто до стін монастирської бібліотеки.
Медитація з комфортом
Нам певною мірою пощастило, що ми приїхали в Сан-Одиль майже перед його закриттям, бо людей тут було небагато і натовп туристів та різномовний гомін не заважав слухати тишу і вловлювати особливу атмосферу цього надзвичайного місця. До речі, засновниця монастиря Одиль відчула її не першою.
Ще у VІ ст. до н.е. на цій горі кельти спорудили особливу захисну стіну, яка вже у сучасних дослідників отримала назву Язичницька. Вчені вважають цю вражаючу споруду дуже загадковою. Її довжина — приблизно 10 кілометрів. Вона тягнеться через густий праліс аж до верхівки гори Святої Одиль. На зведення стіни було витрачено 300 тисяч камінних брил, кожна з яких важить кілька тонн. Стіни завтовшки 2 метри, а заввишки — 2,5 метра.
Якщо ви прибули на Сан-Одиль не просто для того, щоб «за списком» відвідати усі історичні пам’ятки Ельзасу, а підживитися особливою енергією цього місця, то можете провести кілька днів у місцевому готелі. З вікон його номерів відкривається чудовий краєвид. А надвечір, коли місцеві парковки порожніють і стихають звуки кроків на доріжках, засипаних гравієм, то ліпшого місця для медитації чи молитви (кожному своє), ніж місцевий готель, вам не знайти.
Моїй родині властиво швидко захоплюватися новими, не баченими досі місцями. Ми любимо уявляти, як буде приємно приїхати сюди ще раз, можливо, на якесь сімейне свято чи разом із друзями. Тож ми поцікавилися в адміністратора готелю цінами на номери. Виявилося, що кімната на двох обійдеться вам у 62 євро, а з повним пансіоном — 124 євро.
У ресторані готелю того вечора мала бути урочиста вечеря якогось товариства. Тож ми пішли до місцевого кафе-їдальні, яке виявилося дуже пристойним. Якість їжі, власне, як і скрізь у Франції, — на найвищому рівні. Та й ціни були доволі демократичні. Тарілка з чотирма видами сиру і виноградом — трохи більше п’яти євро, багет із шинкою, сиром і корнішонами — 3,75 євро, шматок пирога з лимонним суфле — 2,80, а 200-грамова пляшка червоного сухого вина — 2 євро.
Підживившись дарами монастирської кухні, ми вирішили спуститися до цілющого джерела, яке, за переказами, повертає зір. Хоч до джерела від монастиря йти недалеко, але дощові хмари помітно погустішали, тому ми сіли в авто. Одночасно з нами до джерела під’їхав чорний «Мерседес», із якого обережно вибралася літня пані, яку шанобливо підтримував під лікоть худорлявий молодик. Біля джерела, спостерігаючи, як люди щедрими пригорщами хлюпають собі в обличчя цілющу воду, старенька мовила до мене:
— Ось уже двадцять років я щоосені приїжджаю сюди з Баден-Бадена, вмиваюся і з собою водички набираю. А лікарі дивуються: «Пані Шмідт уже 85 років, а вона без окулярів читає!»
Слова фрау Шмідт надихнули навіть мого чоловіка-скептика, який після такого живого прикладу цілющої дії джерела Сан-Одиль зняв свої окуляри і довго тер очі святою водою.
Перші лункі удари грому прокотилися, коли ми вже сідали в машину. Обриси монастиря та постать святої Одиль почали швидко танути в темряві. Авто обережно рушило вниз, і вже біля самого підніжжя гори рясні краплі дощу важко затарабанили в скло.