«Усюди однаково погано», — якось приречено сказала сусідка в купе потяга з Києва на схід — немолода жінка з не підконтрольної українській владі Горлівки. А мені подумалося, що це твердження на Донбасі вже стало таким самим популярним, як «маємо що маємо».
Що всюди погано, доводилося чути п’ять років тому від людей, які з великими незручностями долали шлях з так званих республік у найближчі міста Маріуполь, Бахмут, Курахове, Волноваху та інші по пенсію, ліки, продукти. Не змінилася ситуація і нині, а з нею й риторика, мовляв, однаково. І це, на мій погляд, було і є великою й небезпечною оманою для суспільства. Більшість співвітчизників правдивої інформації про буремний схід не мають, бо багатьох те лихо, на щастя, не зачепило. А хто від нього далеко, іноді часто вірить тому, що «однаково». Тобто недобре всюди. А якби і справді так було, чи їхали б жителі Донецька або Макіївки до вільних міст? Ідеться не тільки про матеріальний чинник, хоч із нього почнемо.
Маючи досвід спілкування з багатьма людьми, які живуть там, а сюди приїздять по пенсії, мушу сказати: найбільші перешкоди на шляху до отримання соціальних виплат створює не Україна, а бойовики на перепускних пунктах.
Проблеми виникають і з боку наших державних органів. Але ж роботу над помилками вони проводять, бо нарівні зі скаргами доводилося чути, як жителям непідконтрольної території відновлювали виплату і виплачували за пів року пенсії. І вони дивувалися: «А ми думали, що Україна про нас забула». Важко сказати, чи змінюють люди погляди в таких обставинах, але всупереч усім негараздам в економіці, наша держава свої соціальні зобов’язання виконує.
Є в цій чутливій темі аспект, який чомусь сором’язливо замовчують: подвійні пенсії. Одна в «ОРДО», друга — від ПФУ. Приміром, мій колишній сусіда в Донецьку частину життя віддав шахті імені Засядька, заробив пенсію 11 тисяч гривень і за підірване здоров’я — 6 тисяч «регресу». Але ж він оформив і пенсію від «республіки» — 10 тисяч російських рублів й зізнається, що раніше так добре ніколи не жив.
Не гребують пенсією від сусідньої федерації й земляки, що давно поїхали з рідного дому і намагаються виживати деінде — від Краматорська до Ужгорода. І на своє виправдання резонно аргументують: чого добру пропадати. Там залишилося житло, комірне, за яке, хоч воно й порожнє, потрібно сплачувати.
Таких прикладів чимало, хоч більшості не так солодко.
Але рахувати гроші в чужих кишенях не закликаю, а хочу звернути увагу, що Україна жодним чином не зазіхає на права своїх громадян і не встановлює обмежень. Тобто нашій державі не однаково, чи захищені соціально її громадяни.
Земляки зазначають, що ціни на розірваній навпіл області на деякі продукти начебто зрівнялися, кажуть що в Донецьку картопля вдвічі дешевша, ніж у Бахмуті. А горілка, тобто правильно «водка», теж доступніша за українську. Це частково так, але яка якість продуктів, коли їх завозять аж з російської далечі? Курячі яйця — з Чити, сир — з Ульяновська, борошно — з Челябінська. Ці продукти мають дуже специфічний смак і кругленьку ціну, що багатьом не до вподоби.
Одяг, взуття, побутова техніка, побутова хімія, навіть будівельні фарби — те, що продають там, як правило, низькоякісне і дороге, тож навіть дитячі іграшки везуть у Донецьк.
Багато нарікань доводиться чути і на якість ліків російського виробництва. Тому не дивно, що приїжджі донеччани купують все в супермаркетах і аптеках. У Бахмут, кажуть, таких людей навідується щодня 4—5 тисяч, вони так чи інакше поповнюють бюджет міста і сприяють його розвитку. Хтось у місцевій владі запропонував, було, встановити тільки для приїжджих пенсіонерів оплату в комунальному транспорті, але вчасно схаменулися — не годиться ділити громадян однієї держави.
Коли час від часу поширюється інформація про роздавання російських паспортів у «республіці», відразу згадую знайомих, які з Донецька вирвалися до Краматорська, щоб отримати нові українські біометричні паспорти. «Думаєте, ми одні такі? За чергу за два тижні домовлялися», — зізналися.
Припускаю: якби оприлюднили статистику, скільки біометричних документів отримали жителі «ОРДО», про Донецьк говорили б як про місто з найбільшою кількістю паспортів із тризубом. Обсяг паспортів країни-агресора там і не валявся, даруйте за вислів.
Як і в попередні роки, чимало школярів випускних класів в «ОРДО» вже налаштовуються складати іспити і ЗНО на підконтрольній території, щоб потрапити в українські виші, тобто своє майбутнє пов’язують з Україною.
Отже, не всюди однаково, придивляймося пильніше і цінуймо здобуте.