Старший науковий співробітник
Музею історії Києва
Дмитро МАЛАКОВ

Ця непересічна людина є ходячою енциклопедією з історії свого рідного міста — Києва. Запитайте у нього будь-що, і Дмитро Васильович миттєво відреагує змістовною відповіддю. Під час інтерв’ю подеколи озивався телефон у закутку Українського дому, де нині змушений тулитися Музей історії Києва, йому мимохіть доводилося відволікатися до слухавки. Але жодного разу не перепитав: «Так на чому ми зупинилися?»

Болючою темою для нього є окупація столиці, яку бачив на власні очі і відчув на власній дитячій шкірі. Оскільки цього літа виповнюється 70 років, відколи війська нацистської Німеччини вдерлися на територію тодішнього Радянського Союзу, і початку героїчної оборони столиці України, тему для розмови довго шукати не довелося.

Т-34 пішли на своїх

— Оборона Києва — трагічна й водночас героїчна сторінка нашого минулого. Чи всі таємниці відкрито нині, чи все знають кияни про події сімдесятирічної давнини?

  Донедавна це взагалі було майже закритою темою. Відхиляння від загальноприйнятої думки, так би мовити, не віталося офіційною історіографією. Та й нині на багатьох відомих і відкритих фактах не завжди акцентується увага суспільства.

70 діб — від 11 липня по 19 вересня 1941 року — війська Південно-Західного фронту стри?мували наступ вермахту, тим самим відволікши значні сили групи армій «Центр» і увагу ворога від наступу на Москву. Тому загарбники не встигли дістатися її влітку й восени, а взимку «генерал Мороз» разом із радянськими генералами Жуковим і Власовим (який з найкращого боку відзначився й під Києвом) завдали першої  поразки німцям у Другій світовій війні. Про ці факти раніше воліли не згадувати, але ж вони є незаперечними.

Та для цього Київська оборонна операція віддала на поталу війні 665 тисяч полонених, що є рекордом за всю історію людства. Від 1939 року це стало найбільшою і, по-суті, останньою перемогою Німеччини і найбільшою поразкою Червоної армії. Причини полягають у недолугості партійного керівництва, і зокрема Сталіна, який своєчасно не дослухався до думки військових і не дозволив відвести армії за Дніпро. А вермахт при цьому здобув величезну кількість радянської зброї, боєприпасів, техніки. І невдовзі Т-34 — вже не з червоною зіркою на башті, а з величезним білим «балкенкройцом» — пішли в атаку на Червону армію.

Якби командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник Михайло Кирпонос і вийшов із оточення, а не загинув під Лохвицею, долю його все одно було б вирішено. Як і долю його білоруського колеги — командуючого Західним фронтом генерала Дмитра Павлова, розстріляного енкаведистами за здачу Білорусі.

Нині про звитягу й вірність присязі нагадують сотні ДОТів Київського укріпленого району, які попри війну, час і теперішнє мародерство ще дуже довго зберігатимуть відлуння тих подій. Дуже міцним був залізобетон, з якого вони споруджені. Ще виразно читаються в приміських лісах старі окопи та ходи сполучення. Все це рани землі, які так просто не загоюються. А пам’ять, яка дана людині в покарання за минуле зло, не дасть нам забути свою історію. Вивчати її слід неупереджено і без орієнтації на політичний момент чи намагань видати бажане за дійсне.

Киян покинули напризволяще

— Чим зустрів окупантів Київ у вересні 1941 року?

— Принаймні не квітами. Скорше, насторожено і з острахом. До війни населення міста становило 930 тисяч осіб. 200 тисяч пішли до армії. 325 тисяч разом із заводами, науковими установами тощо вирушили в евакуацію на схід. Лишилося близько 400 тисяч жінок, дітей і підлітків, старих і хворих, кинутих буквально напризволяще. Армія та НКВС слухняно виконували наказ Сталіна не залишати ворогові жодного кілограма зерна, жодного літра пального. Про людей, які перетворилися на баласт війни, ніхто з можновладців не дбав. Більше того, їх уже вважали «не нашими».

Не стало води, бо з ладу вивели водогін. Не було світла — бо так само вчинили з електростанціями. Бракувало продуктів харчування — їх також вивезли. А залишене  в магазинах люди швидко розграбували за два дні безвладдя. Скажімо, один підліток, а нині мій знайомий, запізнився на грабунок тютюнової лавки, встигши лише на махорку. І завдяки цим брикетам родина, де ніхто не палив, зуміла вижити два роки окупації.

 ... А, крім того,  зустрів ще й замінованою центральною частиною, установами, зруйнованими комунікаціями…

— Окрім спалення Хрещатика, висадження в повітря Успенського собору Лаври, мостів через Дніпро, свої планували підірвати Оперний театр, Верховну Раду, приміщення НКВС на Володимирській та Інститутській (нині Жовтневий палац), Будинок уряду і Музей Леніна (нині — Міський будинок учителя), штаб Київського особливого військового округу (нині Адміністрація Президента), Софійський собор.

Останній врятувало невиконання наказу, який неможливо було виконати з формальних причин і своєрідної гри слів. Вантажівка з вибухівкою вже стояла під брамою, і командир вимагав показати йому підвали Софії. На що тодішній директор Софійського заповідника Олекса Повстенко цілком слушно відповів, що у соборі нема підвалу! Той, хто звик по-військовому беззастережно виконувати на?каз, поїхав ні з чим, а може, стиха тішачись з такої відповіді офіційної людини. Ось так пунктуальність і педантичність військових зберегла святиню для нащадків,

До слова, окупанти, залишаючи Київ восени 1943 року, також вдалися до тактики «випаленої землі». Це вони спалили Київський університет та низку кращих будинків у центрі міста. Тоді теж зовсім випадково не злетів у повітря і штаб КОВО на Банковій — один з підпільників помітив підозрілі дроти, що тягнулися в той бік, і «на всяк випадок» порізав їх у кількох місцях.

— Як нині можна охарактеризувати роль київського підпілля: героїчну чи, навпаки, більше злочинну?

— Через п’ять днів після вступу до Києва 6-ї армії вермахту під командуванням генерал-фельдмаршала Вальтера фон Рейхенау розпочалися заздалегідь заплановані диверсії. Сталін вимагав, щоб земля горіла під ногами окупантів. От вона й горіла. Але потерпали від цього не так вони, як мирні кияни. За першу диверсію німці розстріляли сто заручників, випадкових людей, зловлених на вулицях під час облав. Кожна наступна акція збільшувала кількість жертв у арифметичній прогресії. За нікому не потрібний підпал Думи (перед війною там — на теперішньому майдані Незалежності — були міськком і обком КП(б)У) 1 листопада — наступного дня — окупанти розстріляли вже триста людей.

Загалом за перерізання дротів і підпали поплатилося життям близько тисячі цивільних, ви?падкових заручників. Тоді в народі поширилося невдоволення діями підпілля. Люди намагалися не мати з диверсантами стосунків. Відчувши безперспективність таких дій, підпілля перейшло переважно до розвідувальної та агітаційної роботи. До речі, перший склад партійного підпілля видав окупантам один з його ж керівників.

І у катів здавали нерви

— Очікувалося, що репресії єврейського населення наберуть таких жахливих обертів?

— До війни його чисельність становила майже 247 тисяч, тобто 26 відсотків усіх киян. Події 29-30 вересня досі моторошно згадувати. Тоді розпочалося знищення частини київських євреїв, які не пішли до лав армії, не виїхали в евакуацію. Це був переважно згаданий нами «баласт війни», єврейська біднота. Слід вказати на черговий прорахунок радянської влади. Річ у тім, що до підписання пакту Ріббентропа — Молотова у 1939 році тутешня пропаганда постійно товкмачила про негативне ставлення нацистів до цього народу. Через деякий час наче пошептало. Розумніші встигли врятуватися від окупації — хто на фронт, хто в евакуацію. Але ж через два роки пам’ятали про гоніння далеко не всі.

У дні оборони Києва влада боялася паніки, як і в чорнобильські часи. А варто було б тільки попередити євреїв про небезпеку і таким чином зберегти б десятки тисяч життів. Тому лише в Бабиному Яру нацисти розстріляли майже сорок тисяч євреїв. На жаль, кияни не могли знати про вже вчинений липневий розстріл нацистами 23 тисяч євреїв у Кам’янці-Подільському, масове їх знищення у Фастові. А влада напевно знала. Її мовчання дорого коштувало киянам.

Окупанти оголосили: євреям зібратися з речами, за непокору — розстріл. І люди повірили, що ті, хто послухаються, залишаться жити. Зібралися. А їх повели на бійню. Злочин розпочався з обману, а закінчився тим, що навіть професійні нацистські кати часто-густо не витримували психологічного навантаження — божеволіли, спивалися. І це при тому, що поліцаям і зрадникам не довіряли розстрілювати співвітчизників. Це виконували спеціально навчені професійні вбивці з Німеччини.

До слова, загалом у Бабиному Яру знайшли смерть понад сто тисяч городян. Крім євреїв, це і військовополонені, підпільники, і українські патріоти, і комуністи, і карні злочинці, і навіть повії — останні, вже як непотріб... Тобто сподіватися на милість окупантів було марно. За найменшу провину — розстріл. Їх виконували щодня. Страх сковував психіку, але місто поступово оговтувалося.

— Як же вдалося виживати за таких нестерпних умов?

— Так само, як і на поцупленій махорці, — кому як. Улітку 1942 року дехто, хто бачив, де потопили баржі з продовольством, вдалися до пошуків цього добра. Борошно у лантухах своєрідно законсервувалося в дніпровській воді, не втратило своїх якостей. Навпаки: взявшись зверху кіркою, всередині воно залишалося придатним до вживання. Сміливці виловлювали ті лантухи. Але ж це поодинокі випадки. Хлібина на базарі коштувала триста окупаційних карбованців, а середня платня коливалася в межах чотирьохсот — на місяць. Стільки ж коштувала пляшка горілки — нікому тоді не потрібної, хіба що на поминки. Рідкісна антикварна річ могла дорівнювати на базарі вартості маленької скляночки пшона. Отак і виживали…

Сто тисяч київської молоді — дівчат, жінок, підлітків — окупанти вивезли на примусові роботи до Німеччини, ще понад сто тисяч загинуло від голоду, поневірянь та розстрілів. Тож на осінь 1943 року, на час визволення, в місті налічувалося близько 180 тисяч киян. Отакий підрахунок втрат…

Юрій МЕДУНИЦЯ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Дмитро МАЛАКОВ. Народився 1937 року в Києві. Інженер, відомий краєзнавець і науковець. Автор численних публікацій у пресі (від 1970 p.). Учасник багатьох радіо- і телевізійних програм. Автор десятків книжок, серед них — присвячені Києву часів минулої війни: «Київ 1941 — 1943» (2000), «Оті два роки... У Києві при німцях» (2002), «Київ 1939 — 1945» (2005), «Кияни. Війна. Німці.» (2008, 2010), «Ніби й не було війни» (2009), «Київ 1939 — 1945. Роst scriptum» (2009, 2010).