ГЕРОЇЧНИЙ ПОДВИГ

Значимість Дня Перемоги в Україні щороку зростає

Ми відсвяткували 68-у річницю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Відбулися традиційні урочистості, мітинги, покладання квітів до пам’ятників Слави і вшанування тих, хто, здійснивши героїчний подвиг, нині залишається з нами. Ось тільки їх — тих, хто пройшов крізь воєнне лихоліття, хто наближував перемогу, — залишається серед нас дедалі менше. Час іде, змінюються покоління. Тож тим більшою пошаною оточені наші ветерани. Багато українців продемонстрували свою повагу до їхнього подвигу, одягнувши в цей день Георгіївські стрічки.

Загалом День Перемоги наші співвітчизники називають особливим святом, значимість якого щороку зростає. Це підтвердили і соціологічні дослідження. Так, згідно з опитуванням, проведеним компанією Research & Branding Group, для 82% українців День Перемоги є великим святом. У 68% українців є родичі та близькі, які загинули під час Великої Вітчизняної та Другої світової воєн. 87% українців знають про життя своїх близьких і родичів під час війни: 44% опитаних багато дізналися безпосередньо з розповідей, сімейних архівів, а 43% знають про життя своїх близьких і родичів у роки війни в загальних рисах, повідомляє інформаційне агентство УНІАН.

Як святкували День Перемоги у регіонах України, розповідають журналісти «Урядового кур’єра». 

На ходу такого оркестру приємно дивитись не лише ветеранам. Фото УНIAН

Київ. На Хрещатику — військові оркестри

Інна КОСЯНЧУК,
 «Урядовий кур’єр»

На території Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років», що в Києві, відбулося покладання гірлянди Воїнської слави та церемонія запалення Вогню Слави, у якій взяли участь ветерани Великої Вітчизняної війни та тисячі киян і гостей міста.

— День Перемоги є особливим для кожного українця, а тим більше для киян, адже кожен 5-й мешканець столиці добровільно пішов на фронт. Ціною сотень тисяч життів ми відстояли Київ у кривавій битві за столицю. Лише шоста частина киян після визволення міста залишилися живими… Сьогодні Київ тоне у квітах і зелені. Це ви, дорогі ветерани, відродили місто після Великої Вітчизняної війни, відбудували його, підняли з руїн. Бажаю усім нам мирного неба, а ветеранам — міцного здоров’я, — процитувала слова голови КМДА Олександра Попова його прес-служба.

Після урочистої частини на ветеранів чекала солдатська каша, «фронтові 100 грамів» та святковий концерт у виконанні Ансамблю пісні і танцю Державної прикордонної служби України і Київського муніципального духового оркестру.

А на Хрещатику пройшли маршем провідні військові оркестри України, студенти військових навчальних закладів, після чого відбулася військово-історична хода МГО «Червона зірка»: головною вулицею рухалися колони молодих людей, одягнених у форму часів війни, та реставрована техніка років Великої Вітчизняної.

Донеччина. Цього дня всі заспівали як могли

Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»

Проміж довгої низки різноманітних заходів, проведених у Донецьку до Дня Перемоги, цей особливий. Адже тисячі донеччан зібралися, аби гуртом заспівати знакову пісню «День Перемоги». І масове виконання відомого твору з репертуару Йосифа Кобзона, Льва Лещенка та інших співаків вдалося на славу, принаймні цей факт відтепер навіть відзначений у «Книзі рекордів України».

Грандіозна пісенна акція відбулася на площі перед центральною сценою в Парку культури та відпочинку імені Щербакова. Кістяк багатоголосого хору насамперед становили представники творчих колективів міських будинків культури, учасники художньої самодіяльності з інших населених пунктів краю, студенти музичних училищ, курсанти військового ліцею, а також усі-всі бажаючі. До речі, серед солістів цього вечора також були й міський голова Донецька Олександр Лук’янченко та голова Донецької обласної державної адміністрації Андрій Шишацький. А всього одночасно пісню «День Перемоги» співали 2650 людей.

По гарячих слідах акції присутній на ній представник «Книги рекордів України» Ігор Підчибій вручив донеччанам відповідний сертифікат, який підтверджує наймасовіше виконання відомого твору. Втім, схоже, до тимчасового хору його учасники записалися не тільки заради цього. «Колективний спів є спільною подякою ветеранам війни від усіх донеччан за мирне небо над головою та нагадуванням про те, що їх безсмертний подвиг не забутий», — вважає керманич області Андрій Шишацький.

Буковина. «Хай слава вінчає загибель твою!»

Світлана ІСАЧЕНКО,
«Урядовий кур’єр»

Достеменно було відомо, що у перші дні Великої Вітчизняної війни у Чернівцях загинув молодший лейтенант Єжов Іван Андрійович, пілот 149-го винищувального авіаполку, захищаючи у бою міський аеродром від бомбардування ворожою авіацією. Проте місце його поховання залишалося невідомим. Водночас у списках братської могили воїнів Радянської Армії, партизанів і підпільників, полеглих у боях з фашистськими загарбниками та померлих від ран, значився молодший лейтенант Єтов Іван Ілліч, пілот-винищувач того самого полку, дати народження і смерті якого цілковито збігалися з даними лейтенанта Єжова.

— Логічно було припустити ймовірність помилки у прізвищі при формуванні у 1965 році списку воїнів, похованих у братській могилі на старому міському кладовищі, — розповідає заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Чернівецької міської ради Олександр Паскар, під керівництвом якого було проведено велику пошукову архівну роботу. — Тож два роки тому Першотравнева ра?йонна рада ветеранів нашого міста та первинна ветеранська організація Авіакомпанії «Буковина» звернулися до відділу охорони культурної спадщини при міськвиконкомі з проханням розглянути питання про встановлення істинного прізвища загиблого воїна Червоної Армії та провести перегляд місця його поховання.

У свою чергу, міськрада направила відповідні запити до Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації. Невдовзі звідти надійшла відповідь: в картотеках обліку безповоротних втрат офіцерського складу Єтов Іван Ілліч не значиться. Натомість підтвердилася інформація, що Єжов Іван Андрійович, 1915 року народження, уродженець селища Аргунове Бронницького району Московської області, загинув і похований саме у Чернівцях.

— На основі наданих офіційних документів було вирішено відновити історичну справедливість і виправити помилки в обліковій документації, а також безпосередньо на гранітній стелі, що вінчає братську могилу військовослужбовців — героїв Великої Вітчизняної війни, — продовжує розповідь Олександр Паскар.

Цими днями на кладовищі по вулиці Зеленій відбувся урочистий мітинг, присвячений встановленню істинного прізвища загиблого воїна Червоної Армії 26-річного Івана Єжова, похованого тут у братській могилі. Присутні на мітингу поклали квіти до меморіальної плити з його іменем.

НАБОЛІЛО!

Перемога і… роздерта сорочка

Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»

Жоден телеканал у вечірніх новинах 9 травня не оминув нагоди показати події, що відбувалися в Тернополі, Івано-Франківську та Львові. З наближенням Дня Великої Перемоги депутати міських рад відзначилися особливим ставленням до цієї дати. Якщо конкретніше, то вкотре взялися «топити» свято. Забороняли використання «чужої символіки», як і урочисту ходу до пам’ятних місць, могил полеглих воїнів, обмежували заходи з урочистого вшанування тих, хто дожив до сьогоднішніх днів.

Втрутилися прокуратура і суд, які в останні години відмінили екстремальні рішення рад. Однак поїзд, як кажуть, поїхав. Групи молодиків, під’юджувані войовничими політиками місцевого розливу, взялися втілювати щойно заборонені депутатські настанови на практиці: не впускати, виривати, топтати…

У Тернополі шістьох молодиків, які перешкоджали ході до пам’ятника, затримали, їм, стверджують, навіть загрожує покарання «за хуліганство». Для одного зі «свободівців» участь в акції закінчилася подертою сорочкою і втраченим черевиком. Травм ні в кого не зафіксовано. Висновок про відсутність потерпілих свідчить про добру роботу правоохоронців, та не може спокійно сприйматися тими людьми, які не уражені бацилою екстремізму, не засліплені ненавистю до ідеологічних опонентів.

Втім, про яких таких опонентів ідеться?! Невже факт всесвітнього значення перемоги, яку здобули регулярні війська єдиної на той час країни — Радянського Союзу, потрібно комусь доводити? Як і те, що саме український солдат кував цю перемогу в смертельних битвах і що саме для України та війна була Великою Вітчизняною, потрібно доводити?

Те, що долю вселенської перемоги над фашизмом вирішили саме битви на Сході і її здобули насамперед війська Червоної армії, визнають навіть за кордоном. А ось у нас це відкидає навіть дехто зі своїх. У чому причина таких змін у свідомості і наскільки вони глибокі — питання для істориків і соціологів. Нам цікаво відповісти на практичне запитання: якими можуть бути наслідки применшення значення, відкидання наслідків переможної для нашого народу війни.

Кордони незалежної України сформувалися саме після наймасштабнішої війни в сучасній історії. І північ Буковини, і землі Галичини, і край за Карпатами розширили карту України до нинішніх її меж саме завдяки переможній ході колишньої Червоної армії. Тим, хто не бажає визнавати здобутків цієї армії і її солдатів, слід нагадати, що всі згадані території перед Другою світовою входили відповідно до Румунії, Польщі та Чехословаччини.

Перемогу в тій війні підтверджено багатьма міжнародними угодами, які зафіксували непорушність післявоєнних кордонів у Європі. Серед таких угод — і Паризькі мирні договори, підписані 10 лютого 1947 року. Стороною-підписантом у числі держав-переможниць у Другій світовій війні 1939–1945 років, нарівні з СРСР, виступала й Українська РСР. Не визнавати заслуг країни та армії, яка здобула і забезпечила соборність українських земель, — щонайменше нерозумно, за великим рахунком — небезпечно.

Фактом Другої світової стала соборність українських земель, вони, нарешті, зібрані докупи. Якби ті, хто з піною на губах волає про любов до України, любили її по-справжньому, то давно спромоглися б визнати беззаперечний подвиг воїнів армії колишнього Союзу РСР. Як наслідок, хоч у день 9 Травня дали б змогу ковалям тієї самої Перемоги почувати себе героями повсюдно в країні.

Визнати їхній подвиг, мабуть, перешкоджає акцентування на ролі і заслугах воїнів УПА. Але чому одне — лише за рахунок іншого? Внесок кожного мав би оцінювати час, а не ідеологічні заслінки. Нині намагання відбирати від ветеранів-фронтовиків їхнє свято — не що інше, як злочин.

Свято ветеранів омите у війні їхньою кров’ю. І явище зовсім іншого порядку — роздерта сорочка «свободівця», що торжествує в «бою» із сивочолим ветераном, наруга над вихопленим із його рук червоним стягом, Георгіївською стрічкою...