Шушківці — одне з найменших сіл Тернопільщини, де тільки сотня жителів. За останні кілька місяців їхня кількість збільшилася чи не до 150.  У село приїхали внутрішньо переміщені особи. І все завдяки місцевому священникові, громадському активісту, блогеру отцеві Олексієві ФІЛЮКУ. Сільський храм, у якому він настоятель, у час великої війни став не лише центром духовності, а й волонтерства і підтримки. Добрі справи, до яких долучається, о. Олексій називає виконанням євангельських заповідей. 

— Отче Олексію, як з’явилась у вас ідея покинуті сільські хати трохи полагодити та запропонувати людям у біді?

— Україна — це  передовсім люди. У мене першого дня рашистського шаленства зародився задум: якщо десь розпочали воєнні дії, то ми можемо допомогти зберегти найважливіше — людське життя. Уже наступного дня з односельцями пік хліб і готувався до зустрічі переселенців. Люди стали їхати з Київщини, Луганщини та Донеччини.

— Ви розмістили оголошення, що чекаєте на людей із країв, де тривають воєнні дії?

— Написав оголошення у фейсбуці. Інформація миттєво розлетілася всією країною. Уранці написав, а в полудень уже було чимало телефонних дзвінків мені і дружині старості села Людмилі Яремчук, бо вказав її номер телефону. І ми взялися до роботи.

— Що обіцяли в оголошенні?

— Писав, що у селі Шушківці є вільні хати, які надамо в безплатне користування тимчасово переселеним. Але одразу попередив, що побутових зручностей немає, пральна машина і ванна — це звичайний тазик. Люди розуміли, куди рушають. Хто приїхав у наше село, претензій не висував, а заселявся, щоб мати дах над головою.

—   Власники цих обійсть були готові віддати їх на певний час?

— Доки внутрішньо переміщені особи ще не заселилися, я просив односельців, щоб вони довірили батьківське обійстя чи спадщину. Оскільки ми християни, кажемо про любов до ближнього, то коли, як не під час великої  війни, ту любов проявити. Не приховуватиму: одні вагалися, інші — ні, дехто відмовився. Більшість поставилася з розумінням.

— Скільки хат спершу могли прийняти людей?

— До десятка обійсть. Перші поселенці приїхали з Київщини. Вони мешкали в моєму будинку. Разом зі мною і двома синами нас було дванадцятеро. Потім односельці дізналися, що охочих значно більше. Я поїхав зустрічати молоду пару з Лисичанська. Чоловік наступного дня став на військовий облік у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Хату для подружжя підготували, прибрали. Три дні перед заїздом лисичанців у будинку топили піч, адже був початок березня. Мешкає ця подружня пара й нині, мають намір зимувати в селі. Допомогли продуктами, всім іншим.

— Звідки переселенці нині живуть у Шушківцях?

— Люди живуть в 17 обійстях. Найбільше з Херсонщини, але є з Миколаївщини, Донеччини, Луганщини, Харківщини, Запоріжжя, Чернігівщини. Три сім’ї з Київської області повернулися додому. Є ще дві вільні хати, але їхні власники кажуть, що мають родичів на Миколаївщині й сподіваються на їхній приїзд.

— Покинута хата часто стоїть без ремонту, а може, навіть без дверей чи вікон. Треба було її полагодити, заготовити дрова, допомогти з іншими життєво необхідними речами. Хто цим займався?

— Обійстя, де ніхто не мешкав десятиліттями, певна річ, потребували чималих зусиль. Подекуди не можна було навіть зайти на подвір’я через зарості чагарників. Тож наводили лад. Багато робили для цього дружина сільського старости, я й мої двоє синів. Потім переселенці самі долучалися до облаштування хат. Але якщо сім’я не мала грошей, купував для неї за власні вапно, фарбу тощо.

— Хіба самого ремонту не було замало? 

—  У хатах не було гідної постелі. Треба було потурбуватися про матраци, подушки, ковдри, постільні комплекти — а це 85 штук. Допомагали  односельці, однодумці в соцмережах, родичі, знайомі з-за кордону. Одне слово, майже з нічого зробили умови для життя.

— А зараз вам хтось допомагає?

— Продуктами нам допоміг «Карітас», Товариство Червоного Хреста дало кілька ковдр. Усе решту сам збирав.

— Коли весна покликала на городи, всі захотіли посадити городину?

— Селяни ділилися із приїжджими запасами картоплі, насінням. Усе знесли до зачиненого нині сільського клубу. Коли приїжджала нова родина переселенців, ми їй давали два мішки картоплі та трилітрову банку сала. Краяни завжди відгукуються і, крім картоплі, несуть моркву, буряки, молоко, яйця, консерви, інші продукти. Допомагають внутрішньо переміщеним держава і міжнародні організації. Із приїздом людей виникла потреба відчинити крамницю в сусідньому селі Білозірка.

— Як спілкуються тутешні люди з переселенцями?

— Увечері, коли всі збираються на молитву за Україну, можна поспілкуватися. Після молитви  дарую цукерки від благодійного фонду «Карітас». Одного разу задля знайомства, здруження зварив 40 літрів борщу, й під час такої трапези-відпочинку односельці могли не лише поспілкуватися з приїжджими, а й поцікавитися їхніми потребами.

— Чув, що навіть хрестини вже були у вашому селі.

— Так, хрестив двох діток. Спочатку доньку молодого подружжя, яке поїхало на Дніпропетровщину, бо постала гостра потреба у працевлаштуванні. Моя сусідка з Херсонщини народила дівчинку Вероніку.

— Залишаються зимувати у Шушківцях?

— Відсотків з 80 залишаються, заготовляють дрова, бо повертатися їм поки що нікуди. Мене вразила доля сім’ї з Попасної. Мама Марина і донька Катерина пережили вже чимало всілякого лиха: втікали з-під обстрілів в автомобілі-хлібовозці й вивозили десять котиків. У Шушківці приїхали без речей, але з котиками.

— Що вас надихає на добрі справи?

— Україна — це передусім люди. Мій обов’язок — допомогти ближньому. Цього й Біблія навчає. Проповідую Святе Письмо, вчу людей, і це моє вчення зійшло б нанівець, якби не подавав прикладу.

— Знаю, що на виховання ви взяли з інтернату двох хлопців, яких називаєте синами.

— 2017-го в моєму домі з’явився сирота Віктор, якому вже 20 років. В інтернаті не обирав: кого запропонували, того з радістю прийняв. Віктор був проблемним підлітком. І нині каже, що й гадки не мав, що буде комусь потрібен. Ще один мій син — Сергійко. Коли став круглим сиротою, родичі не квапилися взяти до себе. Щоб він не потрапив у інтернат, я відгукнувся на пропозицію голови громади опікуватися ним.

— Виховання дітей-сиріт — ваше духовне покликання чи компенсування батьківського покликання?

— Це виконання євангельських заповідей.

 Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
(фото автора)

ДОСЬЄ «УК»

Олексій  ФІЛЮК. Народився 5 серпня 1984 року в с. Шушківці (нині Лановецька селищна громада) на Тернопільщині. Закінчив Збаразьку духовну семінарію. Настоятель храмів ПЦУ в селах Шушківці та Білозірка на Тернопіллі. Лавреат конкурсу «Людина року Тернопільщини-2018». Нагороджений орденом Архістратига Михаїла II ст. Релігійний діяч, громадський активіст, волонтер, блогер.