До кабінету окуліста в одній з Донецьких поліклінік зайшов сумний (а кому нині весело?) чоловік передпенсійного віку і попрохав виписати йому окуляри. Як водиться, лікар всадовила відвідувача навпроти стенда із різнокаліберними літерами і почала водити указкою. «Та у вас досить непоганий зір і ніякі окуляри вам не потрібні! — трохи здивовано зробила вона висновок. І не витримала: — А хто вам порадив до окуліста звернутися?» — «Та донька із Ростова, — не забарився із відповіддю дядько. — Каже: тобі що, геть повилазило? Хіба не бачиш, що у вас там бандерівців і фашистів просто кишить? Тоді купи краще окуляри! От я й подумав: може, й справді недобачаю?»
Зрозуміли, про що йдеться? Безумовно. Проте про всяк випадок до згаданого зразка сучасної усної народної творчості додам ще й цитату із класичного літературного твору. У романі відомого російського письменника Сергія Залигіна «На Іртишу» є цікава фраза, яка дає змогу зробити ще одну спробу зрозуміти деякі моменти сьогодення. Отже, один із головних героїв гірко зітхає: «Чому ж ти у мені, в мужику, вражину шукаєш, а коли не знайшов, то на мене ж і ображаєшся?!»
Вам це щось нагадує? Адже тривалий час ЗМІ «братньої» держави активно лякали донецьких громадян України, яких, мовляв, буквально тероризують бандерівці і фашисти! А коли з’ясувалося, що, м’яко кажучи, це не відповідає дійсності, винними знову стали… пересічні жителі Донбасу. Що? Ти не боїшся бандерівців? Га? Зроду їх тут не бачив, а чув про них тільки із розповідей ведучих російських телеканалів? То ти тоді сам бандерівець чи агент «Правого сектору»! І йдеться не тільки про етнічних українців, бо їм на роду написано насамперед бути серед тих, хто симпатизує «фашистам», — у Національній гвардії та інших підрозділах, які із перемінним успіхом проводять у регіоні Антитерористичну операцію. «Під роздачу» потрапляють навіть росіяни, які здавна живуть на Донбасі і донедавна неодноразово запевняли, що не потребують жодного захисту. А тепер вони дедалі частіше кажуть: якщо їм і потрібен захист, то аж ніяк не від уявних бандерівців, а від терористів і мародерів, які розперезалися у самопроголошеній Донецькій народній республіці. Втім, хто їм повірить…
Уродженка Росії, а нині донеччанка, яка періодично спілкується з далеким Владивостоком, де живуть син і невістка, сумно зітхає. «Син не вірить, що у нас все відносно нормально і життя в місті не схоже на ті жахіття, яке показує російське телебачення, — каже вона. — А невістка кілька разів довірливо випитувала: «Скажіть чесно: вас хтось змушує казати, що все нормально? Тиснуть на вас тільки психологічно чи навіть фізично?»
Ще складніші стосунки у сім’ї вихідця із Курської області. Він зізнається, що через схожу причину вже кілька днів не розмовляє з донькою. «Вона кричить мені по телефону: «Хіба я глуха чи сліпа і не знаю, що у вас там коїться? Та вас усіх без нашої допомоги фашисти переріжуть чи на найближчих стовпах перевішають! А якщо ти цьому не віриш, то геть зомбований чи ще гірше — сам такий, як оті головорізи!»
Тобто донецьким росіянам у словесних перепалках із родичами перепадає на горіхи якраз за те, що поширювані російською пропагандою жахи не відповідають дійсності. «Мені здається, батько трохи заспокоївся б, якби я почав розповідати йому про неприбрані тіла на вулицях — жертви безжальних нацистів, — намагається усміхнутися знайомий, який також веде непрості міждержавні телефонні переговори. — А коли кажу, що саме Донецька республіка ввела у місті комендантську годину, і бідкаюся, що ми більше потерпаємо від тероризму, який процвітає при владі наших «захисників», він гнівається і називає мене мало не правою рукою Тягнибока».
Повторюю: навів приклади непорозуміння і словесних перепалок, під час яких відсутністю фашистів у Донецьку дорікають навіть росіянам. А що вже тоді казати про місцевих українців, які не справляються з відведеною їм роллю «бандерівців» чи бодай тих, що співчувають їм.
«Ти досі не виїхав звідси? — здивовано витріщився на мене донеччанин із чітко вираженою проросійською позицією, з яким ми випадково здибалися на вулиці. — А я всім казав, що ти, як і всі ваші, вже давно чкурнув до Києва чи аж до Бандерштату, — навіть не приховував він розчарування. — Тю!.. Ти таки мене добряче підвів. Бо тепер через тебе ще скажуть, що я безнадійне брехло».