Устократ складніше, ніж переплавляти мечі на рала, перевтілювати в творчі образи той час, коли в багатьох
митців були замкнуті майстерні, бо вони днювали й ночували на Майдані. Київський художник Борис Єгіазарян був там ще 29 листопада разом зі студентами, а вже опівночі 30-го і його жорстоко побили беркутівці.
Звістки Бориса Єгіазаряна з Майдану постійно передавали на Фейсбук.
«19 лютого. Треба протриматися ще дві години, всього лише дві години. Приходьте. Майдан чекає. Хлопці на передовій самі витримують усе, всі атаки. Але треба, щоб було багато людей».
«21 лютого. Борис просить передати, що тільки що на передовій лінії на Інститутській був поранений ще один з наших братів. І тому він просить ще раз написати шматочок тієї молитви, якою священики молилися за лікарів, тому що дуже багато важкопоранених хлопців, за життя яких борються лікарі. Ви переконалися за ці дні, яка велика сила молитви. Хай ваша молитва буде звернена до кожного пораненого».
«22 лютого. Цілую руки священиків, котрі клали нам у нагрудні кишені маленькі іконки з молитвами про збереження життя. Якщо комусь спаде на думку запитання: а чому тоді ці хлопці загинули? — я відповім цитатою з Біблії: «Чисті серцем Бога узрять». Загинули ті, котрі були готові до зустрічі з Господом».
Потім він запитає себе: що ж перемогло на Майдані? І відповість: «Сила молитви. Віра, дух і інтелект український — небачений, феноменальний, унікальний. Божественне небо дуже близько підійшло до міста Києва. І Україна піднялася увись назустріч Богу».
Борис Єгіазарян згадає на першій художній виставці, присвяченій тим подіям, «Вогонь любові. Присвята Майдану», скільки гільз від беркутівських набоїв збирали в мішки майданівці: «Цього достатньо було, щоб убити увесь Майдан». «Як ми там уціліли, живими лишилися? На це я кажу метафорично: легіони ангелів стояли і ловили руками ці кулі».
На вулиці Інститутській, якою щодня ходжу на роботу, залисини на тротуарі вже заклали бруківкою. І тією, що вціліла після боїв, але зі слідами від них — обгорілою й задимленою. То знак тих днів, коли не було рівних двом кольорам — вогню й диму від шин, що самі собі слугували й полотном небачених розмірів. Воно затуляло й небо, завісою розділяючи по різні боки барикад співвітчизників. Одних у міліцейській, і зокрема беркутівській, формі зі зброєю в руках послав супроти українського народу захищати злочинну владу президент, якого ще в 2012 році пророче зобразив художник Ілля Юсупов з ананасом замість голови. Тепер, коли цей президент і його поплічники втекли із країни зі своїми мільярдами, залишивши державну скарбницю порожньою, а державні таємниці — роздерибаненими; коли ми знаємо про золоті унітази, батон, десятки найдорожчих годинників на одну особу та багато інших доказів патологічної ненажерливості цих людей, переконуєшся, що всі вони на одне лице — ананасове…
Розпростертий на бруківці убитий юнак на картині Володимира Гончаренка «Полеглим присвячується» — це образ і тих хлопців-патріотів, котрі в лютому загинули від куль снайперів на вулиці Інститутській. Серед них був і 19-річний Устим Голоднюк зі Збаража на Тернопільщині. Юнак, який після першого поранення в голову на Майдані 30 листопада і великої втрати крові повернувся з дому до Києва вже через три дні. На Грушевського Устима врятували від гранати, що розірвалася на його грудях, бронежилет і дівчина, яка витягла його з поля бою. Він не зважав на кригу, якою взявся його одяг, коли у 20-градусний мороз був облитий з водомета. Зате просив, як писала у Фейсбуці Ліда Панків, за небезпеки кричати «Небо падає!», аби дати йому з друзями знак, що потрібна їхня допомога, але при цьому не налякати людей навколо. Куля снайпера прошила миротворчу блакитну каску Устима біля станції метро «Хрещатик» на Інститутській…
Які ж різні ознаки характеризують ананасових українців і таких, як Устим Голоднюк…
Широка рама з позолотою, яка обрамлює «Пораненого юнака» фотохудожника Андрія Котлярчука, немов віддаляє цей портрет принаймні на століття вперед, коли комусь, не втаємниченому в майданівську героїку 2013—2014 років, він здаватиметься романтичним і загадковим, але тільки в архівних літописах нашого сьогодення нащадкам відкриються жахливі подробиці того, як позбавляли колись їхніх тоді юних предків очей.
А ось «Привид Майдану» художника Анатолія Твердого найвразливіше зачіпає, на мій погляд, саме тих наших сучасників, хто з Майданом спілкувався віч-на-віч не раз і найближче до серця. Авторська техніка в цьому творі вражає: обриси загиблого майданівця — лише його пошматований кулями одяг та бойові й захисні аксесуари, аплікативні на полотні. Вийняли тіло, відлетіла душа, але кожна деталь простреленого й обпаленого одягу насичена подихом, м’язами й життєвою силою того, хто в цьому одязі боровся за свою гідність.
Митцям значно складніше осмислювати Євромайдан у творах, ніж переплавляти мечі на рала: адже їх порівнюватимуть і перевірятимуть на істинність усі ті українці, які носять у душах власні картинні галереї тих подій — бачених і пережитих.
Людмила ЯНОВСЬКА,
Володимир ЗАЇКА
(фото),
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+