Приймає численні вітання з нагоди 85-річчя Іван Дзюба. Здається, більше й додавати нічого не треба: ні почесних звань, ні нагород, ні численних оцінок політичних і культурних діячів, ні наводити цитати з енциклопедичних видань про його життєві й творчі віхи. Без перебільшення можна говорити, що його ім’я інколи набуває ознак легендарного: чого варто те, що працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» багато співвітчизників вважають одним із найбільш довершених досліджень, що дає відповідь на численні питання і нинішньої України.
Життя неперевершеного майстра слова має кілька рубежів, перший з-поміж них територіальний — переїзд разом з батьками із села Миколаївки на Донеччині, де народився, до Оленівських Кар’єрів (тепер Докучаєвськ).
Символічно, що нині рідне село — також рубіж, але тільки фронтовий. Миколаївка перебуває на передньому краї бойових дій, зазнаючи постійних руйнувань, ворожі снаряди лягають на рідні вулиці, нищать домівки, а снайперські кулі раз по раз витьохкують у нічній тиші. А Оленівські Кар’єри лежать у відокремленій території (у так званій ДНР), на яку можна потрапити через блокпости з перевіркою документів.
Як сприйняти цей теперішній поділ на нещодавно єдиній рідній землі, де й раніше люди різнилися ставленням до непростих реалій і дійсності? В одному з мемуарних нарисів «Спогади і роздуми на фінішній прямій» Іван Михайлович, роздумуючи над тим, «як це сталося, що я виріс на Донеччині, в «російськомовному» нібито краї, а зберіг українську мову, та ще й удостоївся звання «українського буржуазного націоналіста», наголошує: «От жили ми всі, здається, за однакових обставин, однаково нас виховували, одне й теж ми читали, в одному і тому ж оточенні росли; одним і тим же життям жили, але для одних Україна дуже багато означає, іншим до неї байдуже, якесь територіальне означення. Ще треті, скажімо, якусь причетність до України відчувають, але не дуже близько до серця беруть». Перечитування цих рядків ще раз переконує в умінні автора діагностувати абсолютно різне сприйняття Української держави, її цінностей.
У 2013 році автор цих рядків пройшов стежками дитинства Івана Дзюби — від Миколаївки до Оленівських Кар’єрів, зустрічався з рідними, які й нині живуть там, розмовляв з учителями школи, де навчався Майстер слова. Вдалося не лише бути слухачем численних розповідей-оповідей про рід Дзюби, його родичів, а й розпізнати небайдуже ставлення до нього, що не говорили на камеру, заради хизування. Відчувалася щирість і відкритість, захоплювало прагнення сказати просто й доступно. Ба більше — знання роду видатного земляка.
А в останні дні 2014 року, коли зателефонував Іванові Михайловичу, щоб привітати з прийдешнім новоріччям, та розмова швидко перейшла на рідні для Івана Дзюби місця: Донецьк, Докучаєвськ, Миколаївка. Скільки щему, болю, тривоги з’явилося в голосі, якийсь каскад переживань за долю кожного з тих, хто відчуває на собі весь тягар несподіваної війни, вчувалися в його інтонації.
А ще Майстер, повертаючись до першовитоків, проходить стежками власного буття. І ці шляхи споминів, безумовно, ведуть у розлогий донецький степ із його неозорим видноколом, щедрим багатотрав’ям і колоритною неповторністю. З якою великою синівською любов’ю пише Іван Дзюба: «Як я люблю донецькі краєвиди! Але найбільше мене бентежила трохи інша картина — це ближче до Миколаївки, в Данил-теремі: розлога долина, тече річечка, і десь посеред тієї пустельної долини над річечкою височіє якесь одиноке деревце. Багато років я милувався цією картиною (спершу наяву, а потім у снах), і завжди вона була мені зворушливішою за найпишніші і найвеличніші пейзажі».
Євген Сверстюк на одній із презентацій своєї нової книжки «Гоголь і українська ніч» у відповідь на запитання, що давало йому сили, крім віри в Бога, аби досягти такого авторитету в мислячої інтелігенції, наголосив: «Ми прийшли на цей світ трудитись. Ми прийшли боротися і змінювати його». Продовжуючи цю фразу щодо Івана Дзюби, можна лише позаздрити його вмінню трудитися — працювати із словом натхненно і виважено, переконливо й мудро, результатом чого стають нові та нові книжки, актуальність яких незаперечна, а публіцистична гострота окремих із них («Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ», 2011) вражає.
Не постаючи в основі мітинговим, Іван Дзюба постійно перебуває на передньому краї — там, де схрещуються думки у двобої й де вирішується питання сучасного Української держави і її майбуття. Перечитуючи сторінки його спогадів, легко зловити себе на думці: це потрібно не так самому авторові, як усім тим, хто нині поряд і хто завтра пізнаватиме пройдений до нього шлях і вибудовуватиме власну шкалу оцінок щодо справ минулих.
Іван Дзюба з його неперевершеним критично-художнім світосприйняттям сформувався під могутнім впливом української Донеччини, що не тільки виплекала силу його духу, а й спонукала до постійної праці над словом заради свого народу, нації, держави.
Насамкінець. Над його рідною Миколаївкою гордо майорить український прапор, вона не скорена, підтверджуючи, що земля, на якій робив перші кроки Іван Дзюба, вільна. Це символічно. Її нескореність — запорука того, що незабаром вся Українська Донеччина відродить цілісність. Упевнений: такий перебіг подій стане найкращим подарунком для нашого земляка великого українця Івана Дзюби.
Анатолій ЗАГНІТКО,
доктор філологічних наук,
для «Урядового кур’єра»