На стіні в спальні нашого героя вивішені його спортивні трофеї. Медалі — на тонких планках, кубки — в засклених настінних шафах.
— Довго усі 322 нагороди порошилися в шафах, — розповідає Юрій Володимирович. — Руки до них не доходили. Тільки нещодавно вдалося довести все до ладу.
Спальня в київському будинку на Русанівці — малогабаритна. Розгледіти медалі ближче заважає ліжко. Юрій Володимирович не моргнувши оком стає на нього і звідти демонструє свої трофеї.
— Зверніть увагу, це не просто значки. Такими кілька десятиліть тому були нагороди на чемпіонах України. Медалі з’явилися значно пізніше.
Юрій Володимирович — стрункий, підтягнутий, оптимістичний. Дарма, що через кілька місяців виповниться 80 років. Список спортивних досягнень ветерана тягне на солідний фоліант. Перемоги, рекорди, кубки і медалі нікуди з життя Власова не поділися. «Полювання» за трофеями не припиняється і в такому поважному віці.
— Я перейшов у когорту ветеранів — займаюсь плаванням у категорії «Мастерс». Сюди належить усе: починаючи з елементарних фізичних вправ і закінчуючи підготовкою до змагань міжнародного рівня. Багато моїх медалей і кубків здобуто саме у ветеранському плаванні. Адже я в басейні з далекого 1945-го. Вчився в 131-й київській школі, яка розташована біля нинішнього НСК «Олімпійський». Поряд був басейн Київського інституту фізкультури.
На Олімпіаду не пустив гепатит
— Можна сказати, що сама доля привела вас на блакитні доріжки…
— Саме так. Басейн того року вирішили відновлювати, а нас, учнів, попросили допомогти: після уроків ми виносили будівельне сміття. А потім брали участь у шкільних змаганнях. Пливли хто як: і по-собачому, і чимось схожим на брас. Я віддавав перевагу вільному стилю і переміг. Запримітив мене майбутній заслужений тренер СРСР Болеслав Чиж і запропонував тренуватися в його групі. Басейн (на той час єдиний у столиці) був переповнений, ледве не по десять плавців на доріжці. Тому спочатку ми відпрацьовували техніку в залі, лише потім занурювалися у воду. У ті важкі часи (адже щойно скінчилася страшна війна) людям багато чого бракувало. Але країна завжди знаходила можливість поклопотатися про дітей. Я вже не кажу про те, що заняття плаванням були безкоштовними. Вражав і підхід до підростаючого покоління.
Мені пощастило брати участь в юнацькому чемпіонаті СРСР, який проходив у столиці Білорусі. Коли ми туди приїхали, не повірили своїм очам: Мінська не було — місто майже повністю зруйноване. А басейн був! І дітвора там займалася.
Уявіть: з’їхалися юні плавці майже з усієї країни, поселили нас у бараки, посеред яких залізні бочки — буржуйки, на ліжках — солом’яні матраци. І ніхто не звертає уваги на незручності. Я там, до речі, три дистанції на спині виграв.
Потім були перемоги на чемпіонатах країни і рекорди СРСР. На початку 1950-х став майстром спорту і потрапив у національну команду республіки, згодом — у збірну СРСР. Готувався до літніх Ігор-1952 у Гельсінкі. Разом зі мною тренувалися відомі спортсмени Марія Гавриш і Ігор Засєда. Всі з нетерпінням чекали найголовнішого старту в житті — олімпійського.
Я був сповнений надій, показував блискучі результати. Буквально напередодні від’їзду лікар збірної каже: «Ти маєш якийсь поганий вигляд, очі якісь жовтуваті». Зробив аналіз — гепатит. А вихованка винницької школи плавання Маша Гавриш єдина в нашій збірній пробилася до фінального запливу. Там чемпіонка і рекордсменка країни на улюбленій дистанції 200 метрів брасом посіла почесне шосте місце. Чотири роки потому в Мельбурні-1956 випускник факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка Ігор Засєда на цій самій дистанції серед чоловіків фінішував п’ятим.
А я ще довго не міг змиритися з тим, що спорт вищих досягнень для мене став недоступний.
— А хіба ви змирилися, Юрію Володимировичу? Коли дивишся на ваші спортивні нагороди, повірити в таке неможливо.
— Ви маєте рацію. Хоч великий спорт лишився в минулому, прощатися з тренуваннями не збирався. І під час навчання на юридичному факультеті, і під час роботи на різних посадах освоював щось нове. Одного разу старший тренер із сучасного п’ятиборства Радік Сафронов запропонував мені змінити спеціалізацію. Звичайно, фехтування, стрільба і кінний спорт давалися нелегко. Але за рік тренувань пробився в призери на чемпіонаті України. І коли б не прикре падіння з коня, хто знає, як склалася б доля…
Справжньому універсалу роки не завада
— Ми знаємо, що ви і тріатлоном захоплювалися, і морським багатоборством…
— Просто так склалося. Після травми довго лікувався, потім — реабілітація. А щоб не сумувати, вирішив спробувати себе в морському багатоборстві: біг, кульова стрільба, плавання. Виконав норматив майстра спорту, тричі ставав чемпіоном союзного ДТСААФ. І навіть чемпіоном Європи. А тріатлон з’явився в моєму житті набагато пізніше. Адже я 15 років провів на Крайній Півночі в Якутії. Повернувся до Києва пенсіонером, разом з Ігорем Засєдою створили перший у СРСР плавальний клуб «Мастерс». А одного разу на озері Тельбін побачив змагання з трі?атлону й спалахнув.
Купив велосипед і скоро став обігравати багатьох зі своєї вікової групи. Чемпіонати країни, Білорусі, Росії, європейські кубки... Найцікавіше: коли я виграв чемпіонат Росії на Істринському водосховищі, нагороду отримав з рук Алли Пугачової. Щоправда, з тими місцями пов’язані й неприємні спогади: у 2006 році на високій швидкості впав з велосипеда і сильно травмувався. Думав, назавжди розпрощаюся зі спортом.
— Юрію Володимировичу, погодьтеся: багатьом вашим ровесникам, та й людям набагато молодшим, ніж ви, таких травм вистачило б, щоб навіть у бік басейну не дивитися. Що вам допомагає не тільки не здаватися, а й штурмувати нові висоти?
— Мені цікаво жити. Кожен ранок роблю півгодинну зарядку, раніше за будь-якої погоди долав п’ятикілометрову дистанцію, та артроз проклятий замучив. Проте щодня на велотренажері кручу педалі під акомпанемент телевізора. Тричі на тиждень відвідую басейн.
Беру участь у стартах клубу «Гаврилич», який створив для ветеранів син чудового тренера Євгенія Золотька — Віктор. Мені скиглити і хворіти ніколи, хоч ниють суглоби, турбує зір. Розумієте, все краще в житті мені дає спорт. Нещодавно ми побували на чемпіонаті Європи в голландському Ейндховені. Це незабутня подія: тисячі спортсменів-учасників, три басейни. Коли нас нагороджували, відчували величезну гордість за країну, за всіх нас.
Досвідчені йдуть на рекорд
— Розкажіть докладніше про знамениту естафету, яка перетворила наших ветеранів на справжніх зірок «Мастерс».
— Маєте на увазі світовий рекорд? Так, цікава була історія. Розумієте, це така категорія плавання, де сумарний вік учасників естафети має бути не менш як 320 років. Ось ми підрахували: один із нас має бути старшим, ніж інші. Киянин Віталій Лисяк, який 7 листопада відсвяткував своє 87-річчя, для цієї ролі підходив ідеально. А решта його партнерів — 80-річний Михайло Кручинін із Дніпропетровська, 79-річний Юрій Власов і 75-річний севастополець Едуард Терентьєв товариша підтримали і встановили новий світовий рекорд в естафеті чотири по 100 метрів — 7 хвилин 7,64 секунди.
— Фальстарту не боялися?
— В жодному разі. Я хлопців попередив: до бортика торкайтеся всією долонею, не поспішайте. Адже ми за сотими долями секунд уже не женемося. Місяць тому на відкритому чемпіонаті Києва тим самим складом встановили нове європейське досягнення в естафеті чотири по 200 метрів вільним стилем. Майже на хвилину поліпшили торішнє досягнення москвичів.
— Щиро дякуємо за надзвичайно цікаву бесіду. Бажаємо нових рекордів і перемог!
Тетяна ОСАДЧУК, Валерій КАЛІНІЧ для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Юрій ВЛАСОВ. Народився 1934 року. Майстер спорту з плавання та морського багатоборства. Абсолютний чемпіон і рекордсмен України та країн СНГ з плавання серед ветеранів (1989–2009 роки). Учасник чемпіонату світу з плавання (Англія-1996). Володар Кубка Європи з тріатлону (Польща-1998). Срібний призер чемпіонату Європи в естафеті чотири по 50 метрів (Нідерланди-2013). Рекордсмен світу в естафеті чотири по 100 метрів вільним стилем. Рекордсмен Європи в естафеті чотири по 200 метрів.