Вона вперше в історії України очолила політичну групу європейських консерваторів та реформістів Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи. І перша, хто представляє Україну в цій поважній інституції з 2008 року. Нещодавно відповідно до указу нинішнього глави держави Володимира Зеленського депутат Рівненської обласної ради Світлана Богатирчук-Кривко увійшла до оновленого складу делегації України на 2021—2025 роки.
Із нею ми говорили не лише про наш європейський вимір, а й про звичайні людські цінності, якими донька, мама, дружина, бабуся міряє це непросте життя.
— Світлано Кирилівно, у Страсбурзі вас сприймають як обличчя України: світле, розумне й красиве. Чула про це, коли випала нагода побувати на одній із сесій у Раді Європи, бо саме ваші виступи від імені делегації України в перші роки російської агресії запам’яталися. Ви відкривали очі колегам з інших країн, адже навіть у такій поважній інституції часто дивилися на все у викривленому інформаційному ракурсі, якщо не сказати більше.
— Російська пропагандистсько-агресивна машина не затихає й на мить. А нашою головною зброєю завжди була правда. 2014-го, пригадую, ми привозили до Страсбурга величезні валізи жовто-блакитної символіки й роздавали її делегаціям з різних країн. Тож на сесіях України справді було багато: скрізь майоріли наші прапорці та стрічки. А колеги-британці завжди давали мені годину перед основною сесією, аби з перших вуст почути, що ж насправді відбувається в Україні. Вони робили висновки зовсім не з того, про що з трибуни розповідали росіяни, ухвалюючи рішення на нашу користь. Натомість росіяни вважають мене націоналісткою, а я цим пишаюся. Звісно, намагаюся підкреслити свою причетність до України відповідним одягом: чи то елементи вишивки на діловому костюмі, чи червоне намисто. Так колеги ідентифікують усю делегацію.
— Знаю, що в політичній групі європейських консерваторів та реформістів, яку ви очолили вперше в історії України, немає жодного представника Росії, натомість чимало представників Великої Британії. Адже консерватизм — це ж, так би мовити, їхня вотчина.
— Саме британці ініціювали моє лідерство в новоутвореній групі, яка, до речі, наймолодша серед чотирьох груп у конгресі: нам сім років. Маємо аж восьмеро представників Британії, а ще є чехи, поляки, італійці, ісландці, словаки, азербайджанці. І жодного представника Росії.
До речі, нещодавно сформовано керівний орган оновленого конгресу — бюро, до складу якого входять і президенти політичних груп. Щоправда, організаційна сесія пройшла наприкінці березня онлайн. Її продовження очікуємо в червні. Розглянемо, як впливає тривалий локдаун на місцеве самоврядування, адже рішення про найрізноманітніші обмеження ухвалюють уряди держав, а бізнес із нагальними проблемами йде до місцевої влади. Так, під час пандемії начебто виправдана централізація ресурсів і повноважень. Але тут важливо втримати баланс у рішеннях і діях, не пройти точку неповернення у відносинах із самоврядуванням. Саме на це й буде спрямовано рекомендації конгресу. А в жовтні, сподіваюся, зможемо зустрітися у Страсбурзі.
— До речі, Конгрес місцевих і регіональних влад першим встановив гендерні квоти?
— Так, 2008 року, коли я вперше представляла Україну, склад жодної з делегацій не погоджувався, якщо не було 30% «недопредставленої статі». Так це звучало в рішенні конгресу. Приміром, у скандинавських країнах така стать — чоловіки. В Україні ж начебто вже дотримуються гендерної рівності, зокрема у виборчих списках, але інколи це просто формальність, яку сьогодні не можна обійти, а вже завтра на місце жінки прийде чоловік із партійного списку.
Наше суспільство, вважаю, ще доволі патріархальне. Жінці постійно треба доводити, що її конструктивні ідеї нічим не гірші, ніж ті, які генерують чоловіки. Кажу це як жінка, що працювала не в одному чоловічому колективі. Знаєте, що мені допомагало? Дивилася на кожну ситуацію з гумором, відповідно до законів Мерфі, які просто обожнюю. А ось у Страсбурзі спілкуються радше за принципом: «професійність не має статі».
— Світлано Кирилівно, мати свого представника в Раді Європи для Рівненщини престижно. Але ж попередньо ви пройшли серйозну школу місцевого самоврядування на рівні обласного центру та області, працювали на високих посадах у виконавчій владі. Саме з такого досвіду, набутого в різні роки, складається професійність політика, глибина та виваженість його рішень.
— Звичайно. Натомість непрофесійність лише шкодить державі. Пригадуєте, як частину міністерств об’єднали, попередивши фахівців про вивільнення й виплативши їм кошти? А незадовго знову роз’єднали. А хто обрахував, так би мовити, економічний ефект таких рішень? У самоврядуванні таких проколів зазвичай не буває, бо на місці як на долоні видно, хто чого вартий як фахівець.
— Рівненський міський голова Віктор Чайка, чиє ім’я стало для нас своєрідним брендом, казав: справжній керівник має бачити і зблизька, й здалеку, образно кажучи, і мікроскоп, і в телескоп. Ви працювали його гуманітарним заступником з питань роботи виконавчих органів. Ким для вас був Віктор Чайка?
— Господарем міста і людиною з великої літери, простою й доступною. Коли його не стало, пам’ятаєте, скільки людей вийшли на вулиці міста, щоб провести його в останню путь. Заслужити таку повагу вимогливих рівнян непросто. Йому, вихідцеві з Кубані (скільки ж там нашого, українського коріння) це вдалося. Бо люди цінують тебе за те, що ти зробив і наскільки щира людина. Тому й нині трояндові алеї асоціюються з Віктором Чайкою і в нових поколіннях.
До речі, щирості в наших посадовців дедалі менше. Помічали? А люди тонко відчувають фальш, звідси недовіра до влади на різних рівнях. А без довіри складно йти вперед, робити те, для чого потрібна синергія зусиль. Це тема, над якою треба всерйоз задуматися, особливо молодим, що прийшли у владу й зазвичай хочуть мати все й одразу. Не можемо жити у світах, які зовсім не перетинаються: влада окремо, суспільство окремо. Саме щирість і відвертість ціную в людях найбільше.
— Знаю, що ви народилися в Рівному, хоч дитинство минуло в Ківерцівському районі на Волині. Чи не тому вас так міцно тримає це місто, адже привабливих пропозицій було чимало?
— Коли мама носила мене під серцем, то приїхала провідати тата, який тут навчався. Аж раптом на світ попросилась я. Ось як це було. І та пуповина назавжди прив’язала мене до Рівного. Тут почала самостійне життя вчителем молодших класів, виросла професійно, здобула досвід і, сподіваюся, помудрішала. Тут виросли й живуть мої діти та онуки. Тому вболіваю за майбутнє нашого гарного міста й хочу, щоб кожен його житель був щасливим саме тут.
А пропозицій переїхати до столиці справді було чимало. Але, на мою думку, головне, як ти робиш свою роботу, а не де. До того ж вважаю: щоп’ять-сім років фахівець повинен переміщуватися або по горизонталі, або по вертикалі — тоді буде зростання.
У мене зазвичай так і відбувалося, інколи навіть галузь змінювати доводилося. Коли мене призначили начальником управління Держгеокадастру на Рівненщині, я три місяці, як жартує чоловік, спала із Земельним кодексом. Ну не могла ж я собі дозволити в чомусь почуватися невпевнено! Земельне законодавство тоді дуже швидко змінювалося, але я встигала.
— Та ще й так, що навіть кандидатську дисертацію захистили, якщо не помиляюся, в 55 років?
— Так. До цього мене мотивував чоловік. Ми з ним не лише подружжя, а й щирі друзі, які розуміють одне одного з пів слова. З роками зазвичай зазираєш у те, чого не встиг зробити замолоду і намагаєшся наздогнати. Так-от, Михайло якось напівжартома нагадав: ти ж іще дисертацію не захистила, а планувала. Для мене це стало імпульсом зануритися в роботу. Економічна й екологічна ефективність використання земель сільгосппризначення (саме так звучала тема) взяла мене в полон не на один день.
Захищалася в інституті агроекології і природокористування НААНУ у статусі начальника управління Держгеокадастру. Певну настороженість науковців до тих, хто не належить до наукового середовища, відчула одразу: мені поставили 33 питання. Такого на захистах, як потім дізналася, давно не було. Я ж, по суті, вела діалог практика з теоретиками, тому, звісно, не всі думки збігалися. Але довела насамперед собі: практик теж може сказати своє слово в науці. До речі, проти тоді не проголосував ніхто. А чоловік зняв на камеру весь захист, тож і діти, й онуки можуть подивитися, коли захочуть. Але першим прискіпливим глядачем була моя мама.
— Мама поруч із вами?
— Їй незабаром 84, і я щаслива, що вже маючи онуків, сама почуваюся дитиною. Мама родом із Полтавщини, замолоду її направили на роботу на Волинь. У неї один запис у трудовій книжці: зоотехнік у колгоспі. Щороку ми веземо матусю в її рідні місця здебільшого у провідну неділю. Вона радіє як дитина, летить як на крилах. А ось коли повертаємося, бачимо в її очах сльози. Але робимо все від нас залежне, щоб змінити ностальгію за малою батьківщиною на її душевний спокій. Вона берегиня нашої великої родини, яка для мене головний життєвий скарб. Його ніколи не замінять ні влада, ні гроші, ні зв’язки.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Світлана БОГАТИРЧУК-КРИВКО. Народилася 28 жовтня 1959 року в Рівному. Закінчила Луцьке педагогічне училище, Рівненський державний гуманітарний університет, магістратуру Національного університету водного господарства та природокористування. Працювала вчителем, інспектором, начальником управління освіти Рівненського міськвиконкому, заступником Рівненського міського голови, начальником управління Держгеокадастру в області, заступником голови обласної державної адміністрації.
Депутат Рівненської міської ради двох та обласної ради трьох скликань. З 2008 року — представник делегації України в Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи.
Кандидат економічних наук, заслужений працівник освіти України, нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
Ми в Google+