Якби не прес-тур, організований цього літа керівництвом Житомирської облради в рамках єдиного дня депутата, навіть всезнаюча журналістська братія навряд чи дізналася б про існування в селі Леніне Радомишльського району унікального освітнього закладу. Зрозуміло, що шкіл, які ведуть свою історію ще з ХІХ століття, чимало, однак ленінські школярі здобувають знання в досі добротних будівлях, споруджених у… 1895 та 1904 роках!
Не воювати, а дбати
Власне, поїздку журналістів до нині невеликого села, розташованого за 12 кілометрів від райцентру, організували насамперед для демонстрації того, як небайдужа місцева громада з ініціативним сільським головою на чолі змінює своє життя на краще. Отож гріх не згадати і про повернення раніше занедбаному клубу реального статусу Будинку культури, і про відновлення роботи вщент розграбованого дитячого садочка.
Звісно, когось може покоробити, що в колишніх Ставках, як до 1928 року називалося село, досі Ленінська сільська рада, а в центрі населеного пункту — пам’ятник вождю. Однак для вперше обраного сільським головою Віктора Волинця значно важливішим завданням, ніж боротьба «із символами минулого», є реальна турбота про благо односельців.
Втім, приємно вразив не лише візит до Будинку культури і дитячого садочка, де умови в малюків не гірші, ніж у великих містах. Поважні посадовці і зазвичай іронічні журналісти на собі відчули унікальну духовну ауру старої школи, до якої, немов до добре намоленого храму, захотілося ще не раз навідатися.
Освіта для аграріїв
Уже згодом вдалося дізнатися, що навчальний заклад у Леніному унікальний і тим, що до його історії причетні непересічні особистості. Свого часу землі у Ставках належали представникам дворянського роду Вангенгеймів. Як шлюбний посаг однієї з них — Антоніни — ця нерухомість перейшла до Василя Піхна — аграрника і публіциста, а в 1885—1886 роках — редактора газети «Кієвлянин».
Після смерті дружини овдовілий чоловік вирішив відкрити в маєтку названу на честь Антоніни сільськогосподарську школу, передавши для її виробничих і навчальних потреб частину своїх земель та пасіку. На жаль, чи то через бюрократизм чиновників Міністерства освіти, чи то через небажання влади нести знання до простого люду, Василь Піхно не дочекався втілення задуманого. Лише за три роки по його смерті у двоповерховому мурованому панському маєтку нарешті відкрили Сільськогосподарські і ремісничі класи ім. Антоніни Піхно, що з 1913 року здобули статус повноцінної Сільськогосподарської школи ІІ розряду — фактично нинішнього відповідника аграрного технікуму, конче потрібного краю.
Подвиг «маленької баришні»
Втім, навряд чи задум Василя Піхна здійснився б, якби не молодша сестра його дружини — Ольга Петрівна Вангенгейм, яку ставківчани любовно називали маленькою баришнею. Вона не лише домоглася відкриття сільськогосподарських класів, а й за кошти, виручені від продажу успадкованих нею земель, взялася за будівництво у Ставках навчального закладу для дітей.
Так 1895 року тут запрацювала початкова школа. Частину одноповерхової будівлі, в якій досі навчаються учні молодших класів, відвели під житлові кімнати для вчительок, однією з яких стала маленька баришня. Іншого помешкання в неї просто не було, адже весь належний Ользі Вангенгейм родинний спадок пішов на будівництво відкритої у 1904 році добротної двоповерхової школи, кращих випускників якої благодійниця власним коштом відправляла на навчання до київських гімназій. На відміну від найпоширеніших у ті часи церковно-приходських шкіл, земський навчальний заклад надавав дітям простолюдинів ∂рунтовнішу, менш релігійну освіту, чого не вітала влада. Як, до речі, і «підозрілого» альтруїзму поміщиці.
Отож, коли 1905 року в Києві спалахнуло повстання саперів, причетні до якого офіцери частенько навідувалися у Ставки до Ольги Вангенгейм, її теж заарештували. Та невдовзі звільнена через брак доказів, вона знову зайнялася улюбленою справою — навчала арифметиці учнів своєї школи.
На смерть — за Шевченка
Нині в уже Ленінській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів як найціннішу реліквію зберігають письмові свідчення Єлизавети Матвіївни Матвієнко — випускниці 1911 року, професора-геолога, академіка, лауреата Ленінської премії. Вона згадує, як після приїзду до Ставків інспектора шкільної освіти з класів позникали портрети Шевченка, а одного ранку подвір’я школи зустріло учнів понівеченими кінськими копитами клумбами та об’їденими кущами бузку. Заплакані вчительки повідомили, що занять певний час не буде, а вже вдома батьки розповіли, що «маленьку баришню» знову заарештували.
Зима, проведена 44-річною жінкою у Лук’янівській в’язниці, стала для справді народної вчительки фатальною: захворівши на невиліковні в ті часи сухоти, Ольга Петрівна наступної весни померла.
Втім, рід Вангенгеймів дошкуляв не лише царському режиму. Йдеться про рідного племінника вчительки зі Ставків — Олексія Вангенгейма, уродженця села Кропивня колишньої Чернігівської губернії, організатора і першого керівника Гідрометеорологічної служби СРСР. Видатного ученого-метеоролога, який ще студентом півроку провів у тюрмі за революційну діяльність, на початку 1934-го заарештували як… «українського буржуазного націоналіста» та активного учасника контрреволюційного Всеукраїнського центрального блоку. Спочатку засудженого лише на десять років таборів, Олексія Вангенгейма розстріляли 1937 року в Сандармосі разом з цвітом української інтелігенції — академіком Матвієм Яворським, професорами Володимиром Чеховським і Сергієм Грушевським за сумнозвісним списком 1111 соловецьких в’язнів, страчених до 20-річчя Великого Жовтня…
Як навчаємо, так і живемо
Навіть за сучасними мірками у збудованих понад сто років тому корпусах цілком комфортно: високі стелі, світлі класи, а старовинні стіни із добротного соснового брусу досі міцні, як камінь, і теплі на дотик, як мамині руки.
Втім, якщо у 50-х роках минулого століття тут було по 35—40 випускників, то нині — загалом 75 учнів. Зате, як з гордістю повідомив директор школи Орест Максимів, із 13 школярів, які нинішнього літа отримали атестати зрілості, 9 вступили до вишів на бюджетні місця. Не менше підстав пишатися спортивними досягненнями, які красномовно засвідчує майже сотня кубків за призові місця у районних та обласних змаганнях і навіть боксерська рукавичка Віталія Кличка з його автографом.
Та чи не головне, що у школі не ганяються за досягненнями окремих учнів, а формують у вихованців жагу до знань, командний дух і розуміння важливості здорового способу життя. Особливо вразило, що директор абсолютно точно знає, хто із старшокласників курить. Хоч інформація про курців — двох хлопців і трьох дівчат — спочатку спантеличила, а потім примусила замислитися над гримасами подібної «емансипації».
Під час невеликої екскурсії селом місцеві жителі розповіли ще про один секрет: навіть дітям «поважних односельців» високі оцінки виставляють лише за відповідні знання, що далеко не всім подобається. Втім, для храму знань, яким має бути школа, це вкрай важливо, щоб потім не доводилось обурюватися, чому все у нас продається і купується…
«Славних прадідів великих…»
Насамперед завдяки подвижництву викладацько-технічного колективу та особисто Ореста Максиміва, в якого вже понад три десятки років директорського стажу, стара школа не втрачає ошатного вигляду. Тим часом як навіть звичайнісіньке опалення приміщень тут — непросте завдання, бо в холодну пору року вогонь у 25(!) грубках має спалахувати не пізніше п’ятої години ранку.
До речі, перед поїздкою до села Леніне не полінувався заглянути до підготовленого кілька років тому нібито фундаментального видання — «Пам’ятки і пам’ятні місця історії та культури на Житомирщині», окремий том якого присвячено Радомишльському району. Хоч як дивно — жодної згадки ні про Ленінську загальноосвітню школу, ні про колишній панський маєток, що досі стоїть пусткою в центрі села.
Отож зрозуміло, чому за такого ставлення до історичної спадщини навіть заміна старих віконних рам, яким уже понад півстоліття, — недосяжна мрія. Погодьтеся, що нівечити архітектурний вигляд унікальної будівлі металопластиковим ширвжитком — неприпустимий гріх, тим часом як «марнувати» бюджетні кошти на виготовлення дерев’яних рам за спецзамовленням підстав начебто немає, адже Ленінська школа офіційно не пам’ятка культури та історії навіть місцевого значення.
Не менш парадоксальна ситуація з Інтернетом, про який, попри наявність сучасного комп’ютерного класу, школярам у селі Леніне розповідають на пальцях. Причому складається враження, що йдеться не про окремі упущення, а швидше про брак системності та координації роботи на рівні району.
Так, наприклад, депутати Житомирської облради на недавній сесії ухвалили звернення до Кабінету Міністрів з проханням втрутитися в розв’язання проблем колишнього військового містечка Городок, переданого у комунальну власність. Здавалося б, як не скористатися приїздом у район кореспондента «УК», щоб розповісти про суть порушених аж на найвищому рівні питань? Натомість, на думку керівництва райдержадміністрації, найкомпетентнішими знавцями цих проблем у районі виявилися керівник районного відділу освіти та селищний голова Городка. Як на мене, це цілком об’єктивна і чесна оцінка представниками місцевої виконавчої влади своєї власної ролі у розв’язанні навіть першочергових проблем жителів району. Отож мимоволі пошкодуєш за Вангенгеймами, які любили Україну не зі службового обов’язку, а до глибин свого серця і власних кишень.